Раді Вас бачити!

Коли я вилетіла з корпусу університету на свіже львівське повітря, мої легені ледве справлялися з диханням. Під шкірою все ще вирував той самий солодкий, небезпечний струм. Я добігла до найближчого скверу, впала на вільну лавку під старезним каштаном і тремтячими пальцями вихопила з кишені телефон.

Наш чат «Чотири краплі душі» блимав сповіщеннями — дівчата якраз обговорювали якісь побутові дрібниці. Я залетіла туди, наче ураган.

Ніка:«Дівчата!!! Тримайте мене, бо я зараз просто злечу в повітря! Я це зробила. Я щойно зробила те, від чого у моєї старої версії стався б інфаркт!»

Відповідь з Києва прийшла миттєво, супроводжуючись купою шокованих емодзі.

Сніжка:«Так, стоп! Шевчук, не томи! Що ти вже зробила? Твій залізобетонний професор нарешті перейшов від теорії до практики?!»

Поля:«Нікусь, що сталося? Ти в порядку? Ти якась аж занадто емоційна!»

Ніка:«Я в абсолютному, дикому порядку! Слухайте: після пари я пішла в його улюблену кав’ярню. Взяла подвійне еспресо без цукру й вершки окремо (те, що підслухала ввечері). Піднялася на кафедру, зайшла в кабінет і... зачинила двері на замок зсередини! Прямо перед його носом!»

Судячи з того, як швидко Сніжка почала записувати аудіоповідомлення, вона відкинула всі свої справи в клубі. На тлі чулося ритмічне приглушене басування музики — вона явно була на репетиції.

Сніжка (аудіоповідомлення):«Мала-а-а! Та ти просто тигриця! Зачинити професора в його ж кабінеті?! Ну давай, кажи далі, у мене аж туш з вій посипалася від шоку. Він що?»

Ніка:«Він застиг, дівчата. Його залізна витримка просто розсипалася. Я підійшла, поставила каву й прямо в очі сказала, що вчора була в тій кав'ярні й чула все. Чула, що він кожну секунду думає лише про те, як забрати мене до себе й відігріти. І сказала, що більше не боюся потонути разом із ним».

Поля:«Боже, Ніка... яка ти смілива. Я читаю це, і в мене серце завмирає. Що він зробив у відповідь? Не розлютився?»

Ніка:«Ні! Він підійшов, притис мене до книжкової шафи так, що в мене подих перехопило. Очі чорні, гарячі... Дивився так, ніби зараз з’їсть. Сказав, що не спав дві ночі через мене, і що субординація — єдине, що заважає йому зачинити двері й забрати мене прямо на робочому столі. Коротше... сьогодні о восьмій вечора він забирає мене на машині. Туди, де немає жодного правила й жодного студента. Мене всю трясе, але це такий кайф — більше не ховатися у в'язниці свого страху!»

Сніжка:«Оце я розумію — гра на випередження! Браво, сестричко! Чоловіка треба було вибити з його зони комфорту, і ти це зробила. Мій Давид теж думав, що повністю контролює ситуацію в клубі. Але сьогодні я демонстративно відмовилася танцювати під його улюблену музику на репетиції. Заявила цьому столичному босу прямо в обличчя, що мій талант не належить йому разом із контрактом. Ох, треба було бачити, як у нього жовна на обличчі заходили. Вони думають, що якщо у них влада й гроші, то ми будемо шовковими. Дідька лисого! Ламай його контроль далі, Нікусь. Вечір обіцяє бути гарячим!»

Текст від Полі прийшов із затримкою. Вона виставила сумне, втомлене емодзі, і від її слів повіяло зовсім іншою, холодною реальністю одеського життя.

Поля:«Нікусь, я шалено рада за тебе. Ти неймовірна. Тримайся за нього, якщо він дарує тобі цю силу... А от я сьогодні вперше по-справжньому зламалася. Артем знову влаштував дикий скандал через якусь дурницю, навіть не вилазячи зі свого монітора. Я просто вибігла з дому в сльозах і пішла на стадіон. Думала, побігаю, полегшає... Але сили залишили мене прямо на доріжці. Я просто впала на траву й розридалася від безсилля».

Ніка:«Полюсь! Господи, сонечко... Ти як? Хтось був поруч?»

Поля:«Дан... Мій тренер. Він якраз закінчував обхід. Дівчата, він не став нічого питати. Він просто підійшов, мовчки підняв мене на руки, як дитину, і доніс до своєї тренерської роздягальні. Посадив на лавку, приніс теплої води, а потім... я не знаю, що на мене найшло, я сказала “мені холодно”… словом ми переспали. Мені так соромно перед Артемом, я ж заміжня жінка... але в обіймах Дана, серед цього запаху спорту й татуювань, я вперше за рік відчула себе... живою й потрібною. Мені так страшно від цього тепла».

Сніжка:«Поля, чуєш мене? Припини себе гризти! Зрадила Артема, нічого він сам випалив твої почуття своєю байдужістю. А Дан твій — справжній чоловік. Він ділом показав, що ти для нього не меблі. Не бійся цього тепла, сонечко. Твій лід теж має право розтопитися».

Наступне повідомлення прилетіло круглим відеокружечком із прикарпатської мансарди. Ксенька сиділа на підлозі, спершись спиною на свій великий дерев'яний мольберт, на якому сохли перші свіжі начерки гір. Її пальці були злегка забруднені вугіллям, а очі сяяли диким, палким хвилюванням за нас.

Ксеня (відеоповідомлення):«Дівчата, я тут ледь пензлі з рук не випустила! Нікусь, зачинити кабінет перед носом у залізного професора — це просто… просто розрив шаблону! Я пишаюся твоєю сміливістю. Полюсь, маленька моя... Серце за тебе крається. Будь ласка, прислухайся до Сніжки. Цей Дан зробив те, що мав зробити твій чоловік. Він захистив тебе від твого ж безсилля. Знаєте... я сьогодні теж зрозуміла, що більше не боюся. Мій Максим знову намагався обірвати телефон, кричав, що я без нього ніхто у Франківську... І тут у мою мансарду без стуку зайшов Любомир. Він приніс мені затишний карпатський чай у термосі та величезний букет полонинських квітів. Побачив мої заплакані очі, мовчки забрав у мене мобільний і просто заблокував Максима всюди. А потім підійшов так близько, заглянув мені в душу своїми суворими очима й пробасив: "Ксюнечко, твої руки мають тримати тільки пензель і камеру, а не цей бруд у слухавці. Я твій щит тепер, чуєш?" Дівчата, його голос такий низький, з цим оксамитовим діалектом... Мене всю трясло, коли він витирав вугілля з моїх щік своїми величезними, гарячими долонями. Я вперше зрозуміла, що таке чоловіча фортеця».

Ніка:«Полюсь, Ксюнечка і Сніжка мають рацію. Дан і Любомир вчинили як справжні чоловіки. Ви не винні, що ваші серця відгукуються на турботу, якої вас позбавили. Ми поруч, чуєте? Усі чотири міста на зв'язку».

Поля:«Дякую, мої хороші... Мені стало набагато легше. Ксюнь, твій Любомир — просто залізний карпатський ведмідь, тримайся за нього! Нікусь, ти давай збирайся на своє таємне побачення. Чекаємо на нічний звіт! Сніж, бережи себе з цим грізним босом».

Сніжка:«Все, дівчата, я погнала, бо мій Арманов якраз заходить у залу і дивиться так, ніби зараз випише мені штраф за телефон. Ксюнь, малюй далі, Любчику привіт! Нікусь, професору подвійний привіт від нас! Не нудного вам вечора!»

Я закрила чат і глибоко видихнула. Серце защемило від любові до сестер і від того хаосу, який зараз відбувався в житті кожної з нас. Чотири різні міста, чотири різні долі, але один спільний тонкий лід, який стрімко перетворювався на палку пожежу.

Я подивилася на годинник. До восьмої вечора залишалося чотири години. І мені потрібно було обрати сукню, яка остаточно доламає залізобетонну витримку мого професора.