Раді Вас бачити!

Вероніка.

Ранок зустрів мене незвичною тишею та м’яким, блідим світлом, що пробивалося крізь важкі лляні штори у вітальні. Я розплющила очі й кілька секунд не могла зрозуміти, де перебуваю. Великий шкіряний диван, затишна й тепла ковдра, а навколо — простір, що пахне деревом, свіжістю та дорогим чоловічим парфумом.

Арсен Володимирович.

Усі події минулого вечора миттєво спалахнули в голові: злива, машина, гаряча ванна, мої безпорадні сльози та його великі, надійні долоні, які сушили моє волосся. Я інстинктивно подивилася на себе — я все ще була в його величезному темно-сірому халаті, який пахнув ним так сильно, що голова йшла обертом.

Поруч на журнальному столику лежав мій телефон, підключений до зарядного пристрою. Я протягнула руку, натиснула на екран і ледь не впустила мобільний від шоку.

Екран буквально розривався. Сорок пропущених викликів у Telegram. Купа сповіщень. Наш закріплений чат із сестрами «Чотири краплі душі» горів червоним. Я зовсім забула, що вчора повинна була написати сестрам про лекцію, вирубившись від утоми й стресу!

Серце калатало, коли я гарячково почала гортати стрічку повідомлень.

Сніжка (вчора, 22:15):«Ніка! Ти де?! Яка кава?! Ти заходила до нього?! Повідом, що ти жива, бо я зараз підніму на вуха весь Львів!»

Ксеня (вчора, 22:40):«Нікусь, сонечко, мені страшно. Ти не відповідаєш. Я тут у Франківську на підвіконні сиджу, дивлюся на дощ і кручу телефон. Будь ласка, напиши, що ти в безпеці. Максим знову писав гидоту про мої картини, але твоє мовчання лякає мене сильніше...»

Сніжка (сьогодні, 2:40):«Так, це вже не смішно. Я повернулася зі зміни, а від тебе ні гу-гу. Поля з Ксенею теж не спить, ми п’ємо заспокійливе на три міста. Шевчук Вероніка, відгукнись!»

Поля (сьогодні, 06:30):«Нікусь, маленька, будь ласка, напиши хоч одне слово. Ми божеволіємо. Ти вдома? Все добре? Твій колишній знову оголосився? Благаю, вийди на зв'язок! Ксеня мені вже тричі дзвонила, плаче!»

Ксеня (сьогодні, 07:00, відеоповідомлення): На екрані з'явилося зблідле, заспане обличчя сестрички на тлі її франківської мансарди. Вона сиділа, загорнувшись у ковдру, з об'єктивом у руках, який нервово протирала серветкою. «Дівчата, я не можу... Я зараз сяду на перший поїзд до Львова. Ніка ніколи так не зникала. Сніжко, Полю, що робити?»

Сніжка (сьогодні, 07:15):«Якщо через десять хвилин не буде відповіді, я дзвоню в поліцію. Без жартів».

Мої пальці гарячково застукали по екрану. Мені було неймовірно соромно, що я змусила їх пережити такий кошмар через власну забудькуватість.

Ніка (7:40):«Дівчата!!! Жива! Я жива, все добре, благаю, нікуди не дзвоніть і вибачте мені! Ксенічко, сонечко, не плач, не треба поїзда! Я просто заснула...» 

Відповідь прилетіла за секунду, наче вони всі сиділи з телефонами в руках, чекаючи на цей єдиний сигнал.

Сніжка:«О НАРЕШТІ! Ти з’явилася! Де ти спала?! У себе в ліжку?! Чому телефон був поза зоною?! Ти знаєш, що ми тут усі ледь сиві не стали?!»

Я закусила губу, озираючись на строгі, стильні меблі вітальні Арсена. Приховувати від них правду не було сенсу — вони розкусять будь-яку брехню за секунду, особливо Ксеня, яка зчитувала мій стан по кожній літері. Довелося писати все, як є.

Ніка:«Я... я не вдома. Я в квартирі Арсена Володимировича».

У чаті запала така важка текстова пауза, що я майже фізично відчула, як у Києві Сніжана впустила чашку з кавою, в Одесі Поліна застигла посеред кімнати, а у Франківську Ксенія випустила з рук свій пензель.

Поля:«Ніка... Як це в його квартирі? Що сталося? Він... він щось зробив тобі?» — у тексті Полі читався той самий застарілий страх, який ми всі чотири носили після наших сімейних драм.

Ксеня:«Нікусь, скажи правду... Він не образив тебе? Мій колишній теж спочатку здавався захисником, а потім... Благаю, скажи, що ти в порядку».

Ніка:«Ні! О Боже, ні, дівчата, послухайте! Вчора дощ став просто стіною, я забула парасольку й промокла до нитки. Він побачив мене на вулиці, наздогнав на машині й буквально змусив сісти в салон. Сказав, що до нього ближче, ніж до мого району, і якщо я не зігріюся, то зляжу з двостороннім запаленням. Я так панікувала... але він привіз мене сюди. І він... він повівся як абсолютний джентльмен. Він набрав мені ванну з піною, допоміг зняти мокре худі (бо мої пальці закоченіли й не слухалися!), закрив мене величезним рушником. Він навіть очей не опустив! А коли я розридалася у ванні від усього цього стресу й минулого, він просто гладив мене по голові й сказав, що я в безпеці. Потім висушив мені волосся феном, напоїв м'ятним чаєм і застелив диван у вітальні. Він спав у своїй спальні, дівчата. Він жодним рухом не порушив моїх меж».

Повідомлення від сестер не змусили себе чекати.

Сніжка:«Очманіти... Слухай, я працюю в нічному клубі й бачу сотні чоловіків щодня, але такий рівень контролю й чистої чоловічої турботи... Це щось нереальне, Нікусь. Твій професор — просто залізобетонна стіна. Жоден чоловік не втримався б, маючи дівчину у своїй ванні, а він уберіг тебе навіть від твоїх власних страхів».

Поля:«Я плачу, сонечко... Це так красиво. Значить, справжні чоловіки ще існують. Ті, які захищають, а не ламають. Я так рада за тебе, Нікусь. Ти справді в безпеці поруч із ним».

Ксеня (відеоповідомлення): Ксенія в кадрі вже м'яко, щиро усміхалась, витираючи слізки полегшення. «Нікусь... Це просто неймовірно. Чоловік, який сушить твоє волосся феном і не переходить межу — це якийсь еталонний сюжет. Мій Максим ніколи б так не зробив... Він би тільки бурчав, що я намочила його килими. Твій Арсен Володимирович бачить твою крихкість і залізобетонно її оберігає. Я тепер точно приїду до тебе у Львів, хочу сама побачити цього залізного професора на парі!»

Я посміхнулася, відчуваючи, як очі знову наповнюються теплими сльозами. Але погляд на годинник миттєво повернув мене до суворої реальності. Субота. Восьма ранку. А о дев’ятій у нас додаткова пара, яку поставив ректорат.

Ніка:«Дівчата, мені треба бігти! Ксюнь, чекаю тебе у Львові дуже! У нас сьогодні відпрацювання, пара починається за годину. І вести її буде... він. Мені треба якось зібратися й вдати в аудиторії, що між нами нічого не було».

Сніжка:«Ось це буде квест! Удачі, сестричко. Тримай обличчя під замком. Чекаємо звіт після пар!»

Я відклала телефон і скинула ковдру. Треба було терміново йти у ванну, щоб привести себе до ладу. Але коли я відчинила двері ванної кімнати, я застигла на порозі.

На плічках акуратно висіли мої джинси, футболка та біле худі. Вони були бездоганно чистими, ідеально випрасуваними й теплими, пахнучи свіжим пральним порошком і кондиціонером. Він поправ мій одяг уночі, поки я спала.

Моє серце зробило шалений удар. Арсен Володимирович подбав навіть про те, щоб зранку я з'явилася в університеті без жодного натяку на вчорашній бруд. Лід всередині мене більше не просто танув — він перетворювався на гаряче, нестримне цунамі.

Швидко переодягнувшись у свій чистий, ще теплий одяг, я затрималася перед дзеркалом. Худі пахло дивовижною сумішшю альпійської свіжості та... його будинку. Серце калатало десь у горлі, коли я нарешті штовхнула важкі дубові двері й вийшла в коридор.

З кухні доносився тихий шурхіт і божественний аромат свіжозвареної кави та підсмажених тостов. Я зробила глибокий вдих, намагаючись повернути собі хоча б краплю тієї залізобетонної витримки, якою так майстерно володів мій професор, і переступила поріг.

Арсен Володимирович стояв спиною до мене біля кухонного острова. На ньому вже була строга біла сорочка — бездоганно випрасувана, вона підкреслювала його широкі плечі, але верхні два ґудзики були розстебнуті, а рукава, як і вчора, закочені до ліктів. Він щойно наливав каву у дві однакові керамічні чашки.

Почувши мої несміливі кроки, він повільно розвернувся. Його темний, проникливий погляд миттєво пройшовся по мені — від чистих кросівок до висушеного волосся. На мить у глибині його зіниць спалахнуло щось гаряче, чоловіче, але він за секунду повернув собі залізобетонний контроль.

— Доброго ранку, Вероніко, — його низький, хрипкий голос змусив мої щоки зрадницьки спалахнути. — Сідай. Сніданок на столі. Кава без цукру, але якщо потрібно — візьми на полиці.

Я несміливо підійшла до столу, на якому на мене чекали ідеальні тости з авокадо та сиром.

— Доброго ранку, Арсене Володимировичу, — я сіла на край стільця, акуратно склавши руки на колінах. — Дякую вам. За одяг... і взагалі за все. Мені так незручно, що я завдала вам стільки клопоту.

Арсен поставив переді мною чашку з кавою, а сам сперся стегном об кухонний острів навпроти, тримаючи свою чашку. Він дивився на мене зверху вниз, але в цьому не було зверхності — лише спокійна, надійна сила.

— Твій одяг був у болоті, Шевчук. Відпустити тебе в такому вигляді на суботні пари було б професійним злочином із мого боку, — ледь помітно посміхнувся він кутиками губ, і ця невимушена напівусмішка знову змусила мій лід танути. — Їж. У нас залишилося рівно двадцять хвилин до виходу.

Я зробила ковток гарячої, гіркої кави, відчуваючи, як останні залишки нічного заціпеніння зникають. Напруга між нами була майже відчутною, але вона більше не лякала. Це була чиста, магнетична електрика.

— Арсене Володимировичу... — я завагалася, крутячи чашку в руках. — А як ми... ну, в університеті? Якщо нас побачать разом у вашій машині біля корпусу?

Він зробив повільний ковток і поставив чашку. Його обличчя знову стало маскою суворого, авторитетного викладача.

— Біля корпусу ми разом не з'явимося, — відрізав він. — Я висаджу тебе за квартал до головного входу. В аудиторію ти заходиш як звичайна студентка третього курсу. На парі між нами — сувора субординація. Ти відповідаєш на питання, я ставлю бали. Ніяких зайвих поглядів. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — я кивнула, відчуваючи дивне полегшення. Він прорахував усе, захищаючи мене від пліток Юлі та всього потоку.

— Але, Вероніко, — Арсен раптом поставив чашку й зробив один крок уперед, зупиняючись прямо переді мною. Він злегка нахилився, і я знову відчула його шлейф кедра та кави. Його глибокі очі зазирнули мені прямо в душу. — Те, що ми тримаємо дистанцію в університетських стінах, не означає, що цієї ночі не було. Твій лід уже тріснув, маленька. І назад дороги немає. Доїдай тост, машина чекає внизу.

Він розвернувся й вийшов у коридор, застібаючи на ходу годинник із важким залізним ремінцем, а я застигла за столом, гарячково ковтаючи повітря. Мій викладач кризової психотерапії щойно оголосив мені війну... війну з моїми власними страхами. І я вперше в житті була готова програти.