Раді Вас бачити!

Арсен.

Я сидів у кухні шале, дивлячись на розлогий нічний ліс за панорамним вікном. На годиннику була друга ночі. Вероніка спала в моїй спальні — я сам переніс її туди на руках з ванної кімнати, закутану в ковдру, після того, як між нами згоріли останні правила. Вона заснула миттєво, уткнувшись носом у мою подушку, повністю розслаблена, спокійна й нарешті безпечна.

А я не міг спати. У моїх сигаретних затяжках, на моїх губах і під шкірою досі залишався її смак. Смак її смарагдової сукні, гарячих сліз полегшення й того тихого, рваного стогону, з яким вона віддала мені свій тонкий лід.

Екран ноутбука на столі блимнув — хлопці знову збирали наш нічний консиліум. Я клацнув по іконці, приймаючи відеодзвінок.

Давид сидів у своєму київському кабінеті, послабивши краватку й крутячи в пальцях запальничку. Його обличчя після розмови про Сніжану було похмурішим за грозову хмару. Дан виходив на зв'язок прямо з машини, підсвічений лише екраном магнітоли, і на його забитій татуюваннями шиї ходила ходором жила. Любомир підключився останнім — він сидів у своїй напівтемній франківській конторі, заставленій кресленнями будівельних проектів, і підпирав підборіддя важким кулаком.

— О, з'явився, — першим глухо промовив Давид, затягуючись сигаретою й випускаючи дим у камеру. — Професоре, у тебе такий вигляд, ніби ти щойно виграв війну чи пограбував банк. Що з обличчям?

Я зробив повільний ковток віскі, дивлячись на друзів, і криво посміхнувся. Хлопці знали мене занадто добре, щоб я міг щось приховати.

— Я перетнув межу, хлопці, — без зайвих підтекстів вимовив я. — Субординація офіційно мертва. Кілька годин тому в Брюховичах... вона стала моєю. Повністю.

У нашому онлайн-чаті на мить запала тиша. Дан у машині аж подався вперед, ляснувши долонею по керму. Любомир у своєму віконці суворо примружився й повільно кивнув, розуміючи всю серйозність мого кроку.

— Та ладно! — вигукнув одесит, і в його очах спалахнув шалений азарт. — Крижаний професор нарешті здався! Брат, ну ти даєш. Я ж казав, що жодна залізна витримка не встоїть перед Шевчук. Вітаю, Арсене. Це серйозно?

— Більш ніж, — відрізав я, струшуючи попіл. — Назад дороги немає. Я випалю будь-кого, хто спробує забрати її в мене. Навіть якщо університет дізнається й мені доведеться покласти диплом на стіл ректора. Мені плювати. Вона моя.

Давид повільно кивнув, і в його погляді миттєво з'явилася та сама важка, чоловіча солідарність.

— Розумію тебе, брат, — тихо сказав столичний бос. — Якщо це твоя жінка — правила йдуть до біса. Я сам зараз на межі. Моя Сніжана сьогодні... Арсене, ти б бачив цю відьму. Вона влаштувала мне такий бунт на репетиції в клубі! Заявила прямо в обличчя, що контракт не робить її моєю власністю. Я дивився на неї й ледве стримувався, щоб не перекинути її через цей дубовий стіл. Вона зводить мене з розуму...

— Ой, Давиде, твій клуб — то квіточки! — перебив його Дан, активно жестикулюючи в кадрі. — У мене в Одесі взагалі катастрофа! Моя Поліна сьогодні прийшла на стадіон і просто зламалася. Розридалася прямо на біговій доріжці. Її цей дурний чоловік-комп'ютерник Артем до ручки довів! Я підняв її на руки, приніс у роздягальню, обійняв... Хлопці, вона така крихка, пташка просто. Я ледве стримався, щоб не поїхати й не розбити тому її Артему голову об його ж монітор. Вони точно сестри, у них цей біль в очах однаковий...

— Чуєте-но, хлопці, — раптом подав голос Любомир, і його низький карпатський баритон завібрував у динаміках з особливою вагою. — Ви тут воюєте з контрактами та біговими доріжками, а я тусок сьогодні ввечері ледь з глузду не з'їхав у Франківську. Прийшов до своєї мавки, до Ксенії, в мансарду, приніс чаю. Дивлюся — а в неї знову руки тремтять і очі на мокрому місці, бо той її колишній Максим ніяк не вгамується, знецінює кожну її картину. Я мусив забрати в неї телефон і заблокувати того покидька всюди. А потім... хлопці, я витирав вугілля з її ніжної щоки своїми руками й чітко зрозумів: якщо той виродок ще раз хоч слово їй скаже, я його в наших горах закопаю. Вона така тендітна художниця, її оберігати треба як кришталь, а не ламати. Арсене, брат, я тебе як ніхто розумію. За свої дівчат ми кості переламаємо будь-кому.

Я дивився на екран ноутбука, де Давид щось запекло розповідав про нові умови контракту для Сніжани в Києві, Дан емоційно розмахував руками, розписуючи характер Поліни на одеському стадіоні, а Любомир суворо стискав кулаки, закриваючи кейс безпеки для своєї Ксенії у Франківську.

Але їхні голоси раптом почали віддалятися, перетворюючись на якийсь суцільний, білий шум.

Я їх більше не чув. Абсолютно.

Перед моїми очима стояв лише образ Вероніки у смарагдовій сукні. Те, як її пальці впивалися в мої плечі біля каміна. Тонісінький шрам на її стегні, який я так обережно заціловував, змиваючи залишки її минулого жаху. Те, як вона прошепотіла моє ім'я — «Арсене» — вперше без цієї дурної викладацької приставки.

Вона зараз спала в моєму ліжку. На моєму простирадлі. Пахнучи моїм лавандовим гелем для душу і мною. І весь цей світ із його правилами, контрактами Давида, одеськими стадіонами Дана та карпатськими горами Любомира перестав для мене існувати. Мені було байдуже на все. Пазл мого життя вже склався в одну-єдину картину, і ця картина зараз тихо дихала за стіною цієї кухні.

— Ей, Арсене! Професор! Ти взагалі нас чуєш?! — прорвався крізь мій ступор гучний голос Дана. Хлопці на екрані здивовано дивилися на мене.

Я повільно перевів погляд на монітор, зробив останній ковток віскі й закрив кришку ноутбука, навіть не попрощавшись.

«Не чую, хлопці. Я вже занадто глибоко під цим льодом», — подумки відповів я.

Підвівся з крісла, скинув сигарету в попільничку й тихо, пішов до спальні. Мені потрібно було повернутися туди, де починався мій єдиний справжній всесвіт.