Раді Вас бачити!

Арсен.

Я застібнув манжети білої сорочки, затягнув краватку й на мить затримався біля дзеркала в передпокої. Обличчя виглядало як залізна маска, але всередині мене все випалювала холодна, розважлива чоловіча лють.

Я повернувся до спальні. Вероніка ще спала, загорнувшись у мою величезну чорну ковдру, схожа на маленьке, крихке пташеня, яке нарешті знайшло свій прихисток. Її дихання було рівним. Я залишив на тумбочці дублікат ключів від квартири, картку від закритих воріт комплексу й записку: «Сніданок на кухні. З квартири не виходь. Камери під моїм контролем. Я скоро. Цілую.».

Година туманного львівського ранку пролетіла як у маренні. Коли я зайшов до аудиторії на п'ятничну пару, під стелею звично зашуміли студенти. Я сів за стіл, відкрив ноутбук і автоматично підвів погляд на першу парту.

Там було порожньо.

І в цей момент мій залізний контроль, який я вибудовував роками кризової практики, просто дав тріщину. Мені знадобилися неймовірні зусилля, щоб не стиснути кулаки так, аби луснули вени. Її не було поруч. Її стілець був порожнім. Психолог у мені чітко розумів, що вона в безпеці, замкнена в моїй квартирі під охороною, але чоловічий інстинкт власника просто закипав, вимагаючи бачити свою жінку в полі зору щогодини.

Пара перетворилася на чисте катування. Я читав лекцію про посттравматичні розлади, але мій голос звучав набагато жорсткіше й відстороненіше, ніж зазвичай. Студенти сиділи тихо, як миші, відчуваючи, що професор сьогодні схожий на порохову бочку, до якої краще не підносити сірник. Я постійно кидав погляд на екран телефона, де в кутку була виведена жива трансляція з камер відеоспостереження моєї квартири. Тихо. Вона спить.

Коли пролунав дзвінок, студенти почали швидко збирати речі, намагаючись якнайшвидше зникнути з аудиторії. Я закрив кришку ноутбука, коли біля мого столу виросла знайома постать.

Юля. Староста стояла, тримаючи в руках журнал, а на її обличчі знову блукала та сама уїдлива, лицемірна посмішка, яку я так сильно хотів випалити з цього корпусу ще в середу.

— Арсене Володимировичу, — солодко почала вона, заглядаючи мені в очі з прихованою зловтіхою. — Я помітила, що Шевчук сьогодні відсутня. На неї це так не схоже... Може, з нею щось сталося? Мені як старості треба знати причину для рапорту в деканат. Тим паче, дівчата в гуртожитку кажуть, що вона вчора ввечері гарячково зібрала всі речі й кудись з'їхала. Невже наша зіркова студентка вирішила кинути навчання через «особисті обставини»?

Я повільно підвівся з крісла. На усьому моєму зрості я височів над нею, перекриваючи світло з вікна. Мій погляд став настільки крижаним, що Юля миттєво припинила посміхатися й зробила крок назад, судомно притиснувши журнал до грудей.

— Юліє, — мій баритон пролунав так низько й твердо, що в порожній аудиторії, здається, затремтіли шибки. — Я радий, що ви так ревно виконуєте обов'язки старости. Але запам'ятайте раз і назавжди: причини відсутності Шевчук — це питання моє і деканату. Вона переведена на індивідуальний графік навчання за моїм особистим розпорядженням як куратора курсу.

Я зробив крок уперед, змушуючи її відійти ще далі.

— І якщо я ще хоч один раз почую від вас якісь плітки, допити чи спроби сувати свій ніс у чужі справи — обіцяю, ваша власна субординація закінчиться на моєму найближчому колоквіумі. І рапорт у деканат писатимете вже ви. На власне відрахування. Робоче місце вільне, старосто. Вільні.

Юля зблідла так, ніби її щойно вдарило струмом. Вона судомно кивнула, розвернулася й майже вибігла з аудиторії, ледь не впустивши свій журнал.

Я залишився один. Зібрав ноутбук у портфель, накинув пальто й стрімким кроком попрямував до виходу з корпусу. Алібі для Ніки було закріплено. Моя викладацька місія на сьогодні була завершена. Мені терміново потрібно було повернутися до своєї фортеці, де в моєму ліжку чекала моя маленька Шевчук. Шторм наближався, але спочатку я мав переконатися, що моя жінка під моїм повним, фізичним контролем.