Раді Вас бачити!

Коли Макс збіг по сходах і зник за воротами університету, я нарешті змогла глибоко вдихнути. Напруга, яка ще хвилину тому стискала груди, трохи відпустила. Я розвернулася, збираючись піти в бік зупинки, але так і застигла на місці, відчуваючи, як серце знову робить божевільний кульбіт.

У тіні масивних вхідних дверей корпусу стояв Арсен.

На ньому вже не було піджака — лише строга сорочка з розстібнутим коміром та перекинуте через руку чорне пальто. В одній руці він тримав свою незмінну шкіряну папку з документами. Його обличчя зараз виглядало так, ніби його висікли з крижаної брили. Темні, глибокі очі звузилися до двох тонких щілин, а щелепа була напружена так, що на щоках ходили ходором жовна.

Він чув усе. Абсолютно все, починаючи з шипіння Юлі й закінчуючи палкими обіцянками Макса «організувати деескалацію».

Арсен повільно зробив кілька кроків уперед, виходячи з тіні на світло. Його важкий, владний погляд пройшовся по мені, а потім перемістився на дорогу, де тільки що зник Макс. У цьому погляді палала така дика, первісна чоловіча лють, змішана з ревнощами, що мне на мить забракло повітря. Наш професор щойно дізнався, що у його маленької дівчинки є інший захисник.

— До гуртожитку, Шевчук. Швидко, — процідив він неймовірно низьким, хрипким від прихованої напруги баритоном, навіть не дивлячись на мене.

Він пройшов повз, стрімко спускаючись сходами до свого чорного позашляховика, який був припаркований неподалік. Я слухняно пішла за ним. Коли я сіла на пасажирське сидіння, Арсен із гуркотом зачинив водійські двері й так різко натиснув на газ, що шини обурено свиснули по львівській бруківці.

У салоні панувала оглушлива тиша. Машина летіла вулицями, а Арсен намертво стискав кермо пальцями, що аж побіліли кісточки.

— Арсене... — тихо почала я, повертаючи до нього голову. — Юля, вона...

— Про Юлю я все почув, Вероніко. З її довгим язиком і погрозами я розберуся сам, так, що вона забуде дорогу до цього корпусу, — різко перебив він мене, продовжуючи дивитися виключно на дорогу. — Мене зараз цікавить інше. Хто це був?

Я здивовано кліпнула очима: 

— Ти про Макса? Це мій одногрупник. Найкращий друг ще з першого курсу...

— Друг? — Арсен раптово круто повернув кермо, з'їжджаючи в тихий, напівпорожній провулок під деревами, і різко вдарив по гальмах. Машина застигла. Він миттєво розвернувся в кріслі до мене, перекриваючи собою весь простір салону. Його очі палахкотіли шаленим вогнем. — Цей хлопчисько так упевнено заявляє, що закриє тобі спину і зламає чужий ноутбук заради твого спокою? Він дивиться на тебе так, ніби має на це повне право! Я не знав, Шевчук, що в тебе тут є такий затятий покровитель.

Я застигла, дивлячись на нього, і раптом... мені стало так тепло всередині. Цей дорослий чоловік, який пройшов сотні кризових ситуацій, зараз просто згорав від банальних чоловічих ревнощів до мого друга Макса.

— Арсене, — я повільно підняла руки й сміливо поклала свої долоні на його гарячі, напружені щоки, змушуючи його зафіксувати погляд на мені. — Макс просто друг. Він допоміг мені з валізою в перший день, коли я втекла до Львова заплакана й налякана. Він нічого не знає про нас. Він просто почув погрози Юлі й заступився за мене, як за сестру.

Арсен важко, рвано видихнув, заплющуючи очі на секунду під моїми долонями. Напруга в його плечах почала потроху спадати, але коли він знову відкрив свої темні зіниці, у них була така все глибинна, хижа власність, що в мене всередині все стислося.

— Мені начхати, як він заступається, Вероніко, — глухо, але зріло вимовив він, перехоплюючи мої зап'ястя й притискаючи мої долоні до своїх грудей, де шалено колотилося серце. — Твій захист — це моя робота. Твоя спина — це моя територія. Тільки моя. Жоден студент, жоден Макс не буде вирішувати твої проблеми, поки я живий. Ти почула мене, маленька? Твій лід належить мені. І випалювати твоїх ворогів буду теж я.

Я дивилася в його розпечені очі й зрозуміла, що готова підкоритися цій його владній силі без жодного спротиву. Наша пожежа розгорілася з новою силою, і ревнощі професора лише підкинули туди сухого хмизу.

Коли Арсен нарешті висадив мене біля гуртожитку, попередньо зацілувавши мої губи до приємного болю й повторивши, що з Юлею він розбереться сам, я буквально злетіла на свій поверх. Серце досі вибивало шалений ритм.

Я зачинила двері кімнати, скинула підбори й впала на ліжко, гарячково вихоплюючи телефон. Наш чат «Чотири краплі душі» блимав десятками пропущених — сестри чекали новин після моєї ранкової лихоманки.

Ніка:«Дівчата, тримайте мене, бо я зараз згорю! Юля сьогодні намагалася влаштувати мені війну в коридорі. Погрожувала піти в деканат і здати нас із Арсеном, якщо знайде хоч один знімок компромату».

Сніжка:«Що?! Оце сучка! Ну я ж казала, її треба провчити! Мала, ти як? Арсен знає?»

Ніка:«Чекайте, це ще не все! Наш Макс (ну, мій одногрупник, про якого я розповідала) почув усе це. Він підійшов і серйозно заявив, що зламає її ноутбук і закриє їй рота, бо він за мене горою. І в цей самий момент із тіні корпусу виходить Арсен Володимирович...»

Поля:«О боже... Він почув, що Макс хоче тобі допомогти?»

Ніка:«Він чув КОЖНЕ СЛОВО! Дівчата, я вперше бачила свого залізного професора в такому стані. Він затягнув мене в машину, вивів у глухий провулок, заблокувати двері й увімкнув такого ревнивого хижака, що в мене ледь дах не зніс! Очі чорні, жовна ходять. Сказав, що мій захист — це виключно його територія, і жоден студент чи Макс не має права лізти до його жінки. Мене досі трясе від того, як палко й владно він мене ревнував!»

Відповідь із Києва прилетіла миттєво. Судячи з усього, Сніжка сиділа в гримерці клубу перед початком зміни.

Сніжка:«О-о-о-о! Ну професор дає! Дівчата, та вони всі четверо з однієї пробірки виведені! Я після нашого розслідування прийшла в клуб і вирішила його трохи помучити — натякнула, чи добре він знає кризову психологію (ну, типу тонкий натяк на Арсена). Дівчата, ви б бачили його обличчя! Хотів щось сказати, але я йому не дала можливості… просто розвернулась і пішла.»

Повідомлення від Полі прийшло з легкою затримкою, але від її слів у мене по шкірі побігли мурашки. Одеса теж палала.

Поля:«Дівчата... Схоже, наш чат дійсно запустив якусь ланцюгову реакцію. А я прийшла на стадіон, намагалася уникати Дана, бо після вчорашнього фото мені було просто ніяково дивитися йому в очі. Хотіла швиденько відтренуватися й піти. Дан помітив це. Він дочекався, поки всі розійдуться, перекрив мені вихід зі стадіону, затягнув у свою тренерську й влаштував такий допит! Запитав, чому я від нього ховаю очі. А коли я заїкнулася, що мені треба йти додому до Артема, він просто заричав, підійшов упритул і сказав, що більше нікуди мене не відпустить, і що мій чоловік-комп'ютерник не вартий навіть моєї сльози. Він такий сильний, дівчата... Мені так страшно, бо його ревнощі й турбота пробивають весь мій захист».

Наступним у чаті вилетіло коротке відеоповідомлення з Франківська. Ксеня сиділа у своїй затишній мансарді, і світло від свічок м'яко підкреслювало її витончені риси. Вона тримала в руках склянку теплого карпатського молока й збуджено усміхалася, а на тлі було видно великий букет диких полонинських квітів.

Ксеня (відеоповідомлення):«О Боже, дівчата... Читаю вас і в мене аж серце з грудей вискакує! Нікусь, Арсен у шалених ревнощах до Макса — це епічний кадр, ти тепер під його тотальною владою! Сніжко, Полю... наші залізні чоловіки наче змовилися! Ви не повірите, але у Франківську теж була пожежа. Мій колишній Максим знайшов мене й тут — я виходила з корпусу, а він перестрів мене на сходах, почав хапати за руки, вимагати, щоб я повернулася до нього й кинула своє "дурне малювання". Я так злякалася... Але раптом із машини на вулиці вискочив Любомир. Дівчата, це був справжній карпатський ураган! Він підійшов, мовчки відштовхнув Максима так, що той ледь з ніг не впав, і пробасив йому в обличчя, що якщо він ще раз наблизиться до мене — він його особисто в горах закопає! Максим зі страху аж побіг по сходах і зник за воротами, а Любомир затягнув мене у свій позашляховик, закрив двері й так само ревнував, що я дозволила колишньому торкатися моїх рук! Сказав, що Ксенія Шевчук — то його територія і його ніжність, яку він нікому не віддасть. Мене всю трясло в салоні від його гарячих рук, але це таке неймовірне відчуття безпеки! Він притис мене до себе, заспокоїв, а коли ми приїхали до нього... дівчата, це було щось неймовірне. Він просто на руках заніс мене до спальні й до самого ранку доводив, що я належу тільки йому. Хижо, ненаситно, не даючи мені й секунди на роздуми... У мене досі губи спухлі від його цілунків, а все тіло горить! Я й уявити не могла, що мій спокійний Любомир може бути НАСТІЛЬКИ пристрасним і диким, коли ревнує».

Ніка:«Полюсь, Сніж, Ксюнь... Вони божеволіють від нас. Наші чоловіки офіційно втратили свій контроль. Вони зідзвонюються між містами, обговорюють нас, але кожний на своєму фронті готовий спалити все заради нас».

Сніжка:«Та дідька лисого ми їм так просто здамося! Вони думають, що якщо вони такі сильні й владні, то ми відразу лапки догори? Ну ні, мої хороші. Нехай похвилюються. Нікусь, твій професор пообіцяв розібратися з Юлею? От хай розбирається, а Ксюнин Любомир хай тримає Максима на відстані! А ти тримай марку.»

Я закрила чат і глибоко видихнула, дивлячись на стелю гуртожитку. Чотири міста — Львів, Київ, Одеса, Франківськ. Чотири сестри й чотири найкращі друга, які тримали в руках весь наш світ. Наші таємниці сплелися в такий тугий і гарячий вузол, що розірвати його було вже неможливо. І я точно знала: цей вечір змінить абсолютно все у кожному місті.