Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
На великій перерві коридори університету перетворилися на суцільний живий вулик. Я сховалася на підвіконні в самому кінці тупикового крила корпусу, де зазвичай нікого не було, і гарячково застукала пальцями по екрану. Чат «Чотири краплі душі» вже чекав на мій щоденний звіт.
Ніка:«Дівчата! Вечір у шале був просто... у мене немає слів, щоб описати, який він ніжний і сильний водночас. Я вперше в житті нічого не боялася. Мій лід згорів повністю. А сьогодні зранку на парі він увімкнув повного тирана й викликав мене до дошки по темі "синдром жертви". Староста вже тримала в руках транспарант із моєю двійкою, але я видала йому таку базу з кризової терапії, що він просто перед усіма моїми однокурсниками був змушений поставити мені "відмінно"! Його аж перекосило від чоловічої гордості!»
Сніжка:«О-о-о-о! Шевчук, ну ти даєш! Втерла носа цій старості! Наш професор, мабуть, ледве на стільці всидів, слухаючи свою дівчинку біля дошки. Так їх, малих!»
Поля:«Нікусь, ти неймовірна розумниця. Пишаюся тобою. Ти змогла переступити через біль...»
Я не встигла дочитати повідомлення Полі. Тінь, що раптом упала на екран телефону, змусила мене різко підняти голову.
Переді мною стояв Арсен. Без піджака, у самій лише білій сорочці з розстібнутим верхнім ґудзиком. Його обличчя було напруженим, а в темних очах палахкотів такий небезпечний вогонь, що я інстинктивно сховала телефон у кишеню.
Він не сказав жодного слова. Просто перехопив моє зап'ястя своєю великою, гарячою долонею, штовхнув важкі непримітні двері поруч, на яких висіла табличка «Архів кафедри», і буквально затягнув мене всередину, миттєво замикаючи замок за нашими спинами.
Навколо запала напівтемрява, що пахла старим папером і деревом.
— Арсене... — лише встигла прошепотіти я, але мій голос потонув у його важкому, рваному подиху.
Він одним рухом притиснув мене спиною до прохолодної стіни, перекриваючи собою весь простір. Його залізна витримка розлетілася на друзки. Арсен вп'явся в мої губи шаленим, жадібним, майже грубим поцілунком.
Це було повною протилежністю тій нічній ніжності. Його язик владно увірвався в мій рот, диктуючи свій розпечений темп. Я тихо простогнала, повністю підкоряючись цій первісній чоловічій пристрасті, й міцно вчепилася пальцями в його сорочку на грудях.
— Ти що зі мною робиш, маленька... — прохрипів він мені в губи, відриваючись лише на міліметр, щоб ковтнути повітря. Його великі долоні спустилися вниз, гарячково піднімаючи подол моєї смарагдової сукні. Його пальці обпекли мої стегна, стискаючи їх до солодкого болю. — Твоя відповідь біля дошки... Ти стояла там така красива, така впевнена, у цій смарагдовій сукні. Я ледве стримався, щоб не вигнати всіх і не розіп'яти тебе прямо на своїй кафедрі.
Він знову вп'явся в мої губи, а його рука піднялася вище, ласкаво, але наполегливо стискаючи мої груди крізь тонку тканину. Всередині мене все вибухнуло гарячим цунамі. Я вигнулася в його руках, закидаючи голову назад, і мої пальці судомно стиснули його міцні плечі. Мені хотілося більшого, хотілося віддати йому всю себе прямо тут, серед цих пильних стелажів.
Арсен важко дихав, його збудження твердо впиралося в мій живіт, і я відчувала, як сильно він сам хоче переступити цю фінальну межу. Його пальці вже торкнулися краю моєї білизни...
І в цей момент під стелею коридору гучно й безжально пролунав дзвінок на наступну пару.
Цей звук подіяв на нас як крижаний душ. Арсен застиг. Його лоб уткнувся в мою шию, а груди важко й рвано здіймалися під моїми долонями. Навколо нас знову виросла стіна реальності.
Він заплющив очі, роблячи кілька глибоких вдихів, намагаючись повернути свій залізний контроль. Це вартувало йому неймовірних, майже фізичних зусиль. За секунду він повільно опустив подол моєї сукні й обережно пригладив моє розпатлане волосся.
— Боже, Вероніко... — його голос вібрував від прихованої напруги, стаючи неймовірно низьким. Він відступив на крок, поправляючи сорочку й повертаючи собі маску суворого професора, хоча його очі досі були темними від пристрасті. — Ще секунда — і я б зганьбив нас обох на весь університет. Іди на пару, маленька. Одяг причепури. І пам'ятай: твоя сміливість мене заводить, але моя витримка має свої межі.
Він відчинив двері, швидко перевірив коридор і випустив мене назовні. Я йшла до аудиторії на ватяних ногах, щоки палали вогнем, а під смарагдовою сукнею все ще пульсувало гаряче тепло від його дотиків. Мій залізний професор щойно довів: наша гра стає занадто небезпечною. І наступного разу цей архів нас точно не втримає.
Зайшовши в аудиторію, я швидко сіла на своє місце на першій парті. Студенти навколо шуміли, розкладаючи зошити, а Юля кидала на мене підозрілі погляди, намагаючись зрозуміти, чому мої щоки так сильно палають, а дихання досі збите.
Я залізла рукою під парту, дістала телефон і нарешті відкрила закритий поспіхом чат. Екран знову горів червоним. Поки я стояла притиснута Арсеном до стіни архіву, дівчата встигли засипати мене повідомленнями.
Спочатку я швидко дочитала те саме повідомлення від Полі, яке перервав його раптовий прихід:
Поля:«Ти змогла переступити через біль, і це найголовніше. Але будь обережна поруч із ним в університеті, Нікусь. Чоловіче самолюбство — тонка річ, а твій професор звик усе контролювати».
А далі вже йшов цілий потік панічних запитань від Сніжки, Полі та Ксені, які не зрозуміли мого раптового зникнення з мережі відразу після слів про «чоловічу гордість».
Сніжка:«Ей, Шевчук! Ти де пропала?! Тебе що, староста в коридорі з'їла за твою сукню?»
Поля:«Нікусь, ти тут? Нам уже починати хвилюватися? Напиши хоч слово!»
Ксеня (відеоповідомлення): Ксеня записала короткий кружечок зі своєї франківської мансарди. Вона тримала в руках пензель, але її обличчя було напруженим. «Нікусь, ти де зникла? У мене аж серце заколотилось. Сніжко, Полю, вона не відповідає! Тільки-но розмовляла з Любомиром телефоном, він розпитував про мій настрій і обіцяв привезти ввечері свіжих карпатських ягід... Ніко, відгукнись, бо я вже сама починаю панікувати!»
Сніжка:«Так, це не смішно. Шевчук Вероніка, ти або відпишись, або я зараз почну думати, що твій професор забрав твій телефон як трофей!»
Мої пальці все ще помітно тремтіли після його гарячих рук на моїх стегнах, тому літери на клавіатурі виходило натиснути не з першого разу.
Ніка:«Дівчата!!! Я тут! Жива, все нормально, просто... Господи, у мене досі серце в п'ятах! Ви не повірите, що щойно відбулося на перерві!»
Сніжка:«О-о-о! Ну нарешті! Кажи давай, бо я вже збиралася твою геолокацію шукати!»
Ніка:«Він підійшов до мене в тупиковому крилі коридору. Мовчки взяв за руку й затягнув в архів кафедри, закривши двері на замок зсередини! Дівчата, його залізний контроль просто вибухнув через мою відповідь біля дошки. Він притис мене до стіни й так пристрасно поцілував, що в мене ледь коліна не підкосилися! Його руки були всюди... під моєю сукнею... Він шепотів, що ледве стримався, щоб не розіп'яти мене прямо на кафедрі перед усіма однокурсниками! Нас врятував лише дзвінок на пару. Він в останній момент відпустив мене, повернув свій суворий вигляд і випустив у коридор. Я зараз сиджу на лекції, мене всю трясе, а на губах досі його смак...»
У чаті запала секундна текстова пауза, після якої першою прилетіла реакція з Києва.
Сніжка:«ОХ ТИ Ж ЙОЙ!!! Ну професор! Ну дає! Оце я розумію — кризова психотерапія в дії! Мала, та у вас там не тонкий лід, у вас там справжня Чорнобильська АЕС зараз вибухне прямо в головному корпусі! Тримайся за парту, щоб не впасти!»
Поля:«Боже, Нікусь... це так небезпечно, але так палко. Справжня чоловіча пристрасть, яку він більше не в силах стримувати. Будь ласка, будь обережна, але... я так рада, що ти відчуваєш цей вогонь».
Ксеня:«Нікусь... Я читаю це й у мене самої подих перехоплює! Архів кафедри, замок зсередини... Це так кінематографічно й шалено палко! Чоловік, чий залізний контроль ламається від одного твого погляду — це щось неймовірне. Мій Максим ніколи не мав такої пристрасті, він тільки контролював і душив. А твій Арсен... він горить тобою. Я повністю підтримую Сніжку: тримайся за парту!»
Я вимкнула звук на телефоні й сховала його в сумку, бо Арсен Володимирович якраз упевнено підійшов до кафедри, відкриваючи свій ноутбук. Його обличчя знову було бездоганною маскою абсолютного професіоналізму. Строгий костюм, застебнута сорочка, холодний погляд.
Але коли він на секунду підняв очі й подивився прямо на мою першу парту, я чітко побачила в глибині його темних зіниць той самий небезпечний, хижий вогонь, який щойно палав у напівтемряві архіву. Наша субординація трималася на останньому чесному слові, і ми обидва знали, що наступного разу нас вже нічого не зупинить.
