Раді Вас бачити!

Коли остання пара нарешті закінчилася і студенти галасливою хвилею ринули до виходу, я відчула, що мені терміново потрібен ковток свіжого повітря. Мозок просто плавився від суміші складної кризової психології, ревнивих поглядів Юлі та того розпеченого спогаду про гарячі долоні Арсена на моїх стегнах у напівтемряві архіву. Мені здавалося, що на моєму обличчі великими літерами написано: «Я щойно цілувалася з викладачем».

— Шевчук! Альо, прийом! Ти в якій галактиці літаєш? — над моїм вухом раптом пролунав дзвінкий щирий голос, і чиясь рука весело помахала перед моїми очима.

Я здригнулася й повернула голову. Переді мною стояв Макс — мій найкращий університетський друг ще з першого дня навчання. У своїй незмінній куртці-оверсайз, з розпатланим світлим чубом і з широкою посмішкою на всі тридцять два. Він був тією самою людиною, яка в перший день моєї втечі до Львова допомогла мені дотащити важку валізу до гуртожитку й не поставила жодного зайвого запитання про мої заплакані очі.

— Ой, Максе... Привіт, — я полегшено видихнула, відчуваючи, як напруга останніх годин починає потроху відпускати. — Вибач, я просто... замислилася над лекцією.

— Та я бачу. Ти на тому семінарі видала таку базу, що навіть у нашого професора-айсберга щелепа ледь помітно ворухнулася, — засміявся Макс, підхоплюючи свій рюкзак. — Слухай, Шевчук, ти сьогодні якась не така. Сукня ця смарагдова... Ти взагалі бачила себе в дзеркалі? Очі горять, щоки червоні. Мені вже починати ревнувати, чи ти просто знайшла таємне сховище з безкоштовною кавою?

— Максе, припини, — я зрадницьки почервоніла ще дужче й легенько штовхнула його ліктем у бік. — Звичайна сукня. Просто вирішила трохи змінити стиль.

— Ну-ну, розказуй мені тут, — примружився він, але швидко переключився на головне. — Короче, Шевчук, план такий: зараз ми йдемо в ту маленьку піцерію за рогом. Я голодний як вовк, а ти виглядаєш так, ніби тебе треба терміново нагодувати вуглеводами й повернути на грішну землю з твоїх психологічних хмар. Заперечення не приймаються. Я пригощаю.

— З тобою не посперечаєшся... — я вперше за сьогоднішній день щиро й розслаблено посміхнулася. — Ходімо. Від піци я точно не відмовлюся.

Вже за десять хвилин ми сиділи біля вікна в затишній, галасливій студентській піцерії. Навколо пахло запеченим сиром, часниковим соусом та томатами. Тут не було жодного натяку на сувору субординацію, кризові кейси чи таємні архіви. Тільки просте, зрозуміле й безпечне життя.

Макс із шаленим апетитом поглинав гарячий шматок «Пепероні», паралельно розповідаючи мені про свій новий квест у комп'ютерній грі та про те, як наш староста Юля вчора намагалася випросити у викладача з анатомії автомат, фліртуючи з ним.

Я слухала його, пила свій лимонад і ловила себе на думці, наскільки мені зараз це було потрібно. Ця розрядка була як ковток чистої води. Макс повертав мене в реальність, де мені знову було двадцять три, де світ не обмежувався лише моїми минулими страхами й моїм небезпечним, розпеченим коханням до Арсена Володимировича.

— ...І тут він їй каже: «Юлечко, ваші очі прекрасні, але будова черепа на заліку від цього не зміниться!», — емоційно закінчив Макс, і я просто вибухнула голосним, щирим сміхом, від якого аж сльози виступили на очах.

— Господи, бідна Юля, — ледве вимовила я крізь сміх.

— Та ладно тобі, вона це переживе, — відмахнувся друг, а потім раптом його усмішка стала м'якшою, і він серйозно подивився на мене через стіл. — Знаєш, Нікусь... я так радий бачити, що ти смієшся. По-справжньому. Коли ми з тобою тільки-но познайомились, ти була як налякане звірятко. Здригалася від кожного різкого звуку, ховалася в тіні й носила ті свої величезні худі, наче бронежилет. А зараз... ти наче ожила. Не знаю, що саме змінилося у твоєму житті, але ти стала сильною. Попередня Шевчук ні за що б не закрила рота Юлі в коридорі.

Я застигла зі склянкою в руках. Його слова відгукнулися всередині глибоким теплом.

«Змінилося те, Максе, що мене знайшов чоловік, який власноруч висушив моє волосся й забрав весь мій лід собі», — подумки відповіла я. Але вголос лише тихо промовила:

— Дякую, Максиме. Я просто... нарешті вчуся знову довіряти цьому світу. І мені дуже пощастило, що в цьому світі в мене є такий друг, як ти.

— Ой, ну все, не починай, а то я зараз розплачуся прямо в піцу, — жартівливо замахав руками Макс, знову повертаючи бесіді легкість. — Давай, доїдай свій шматок, і я проведу тебе до гуртожитку, бо вечірній Львів розгулявся, а мені ще треба до наступної пари готуватися. Арсен Володимирович не буде слухати всякі нісенітниці й зразу двійку поставить. 

Коли ми вийшли з піцерії, сонце вже повільно сідало за горизонт, фарбуючи львівські дахи в теплий золотавий колір. Я йшла поруч із другом, слухала його черговий жарт і відчувала, що мій внутрішній шторм нарешті влігся. Баланс було відновлено. Я отримала свій ковток нормальності, повернула собі сили й тепер була готова до всього, що чекало на мене попереду. А попереду був понеділок... і нова зустріч із моїм професором.