Раді Вас бачити!

Понеділок знову повернув нас у стіни університету, але тепер усе було інакше. Залізобетонна стратегія Арсена спрацювала на всі сто: Юля після п'ятничного «тріумфу» ходила з високо піднятою головою, повністю впевнена, що професор до мене охолов, і більше не стежила за кожним моїм кроком. На парах ми з Арсеном тримали ідеальну, професійну дистанцію.

Після занять я вийшла на ґанок, збираючись поїхати в бібліотеку. Погода у Львові зіпсувалася — небо затягнуло важкими хмарами, збиралася гроза, і перші холодні краплі вже падали на асфальт.

Я дістала телефон, щоб перевірити Threads та Telegram, і раптом мої пальці застигли.

На екрані висіло повідомлення від прихованого, давно заблокованого номера в одному з месенджерів. Серце миттєво пропустило удар, а в животі скрутився тугий, холодний вузол паніки. Травма, яку я так довго випалювала в обіймах Арсена, знову випустила свої отруйні кігті.

Це було повідомлення від нього. Від мого колишнього-аб'юзера, від якого я так відчайдушно тікала через усю країну.

«Ну привіт, Вероніко. Ти справді думала, що зможеш сховатися від мене у своєму дощовому Львові? Твої сестрички надто активно ведуть соцмережі, а твоя смарагдова сукня на фотографіях дуже пасує до твоїх очей. Я знаю, де ти навчаєшся. Скоро буду. Чекай на мене, мала. Нам треба закінчити нашу розмову».

Телефон ледь не випав із моїх тремтячих рук. Світ навколо раптом втратив фарби, звуки коридору приглушилися, а дихання стало уривчастим. Він знайшов мене. Через Threads, через випадкові кадри дівчат, через мою власну необережність... Він вирахував мою геолокацію і вже їхав сюди.

— Шевчук? Що сталося? — почувся з боку різкий, тривожний голос.

Я підняла очі. Поруч стояв Макс, який щойно вийшов із корпусу. Побачивши моє біле як крейда обличчя й дикий страх в очах, він миттєво підійшов ближче, закриваючи мене від потоку студентів.

— Ніко, ти вся тремтиш. Хто тобі написав? Це знову Юля? — Макс насупився, і в його погляді з'явилася готовність діяти.

— Ні... це не Юля, — ледь чутно видихнула я, судомно стискаючи мобільний у долоні. — Це... він. Він знає, де я. Він їде до Львова.

У цей момент двері корпусу знову відчинилися, і на ґанок вийшов Арсен Володимирович. Він розмовляв телефоном, але його погляд кризового психолога миттєво вихопив мою фігуру в натовпі. Він оцінив мою позу, моє заціпеніння й те, як Макс обережно тримає мене за лікоть.

Арсен різко скинув виклик, сховав телефон до кишені піджака й швидким, кроком попрямував прямо до нас, ігноруючи будь-яку університетську субординацію. Його очі потемніли, стаючи схожими на дві грозові хмари. Минуле, від якого я так довго тікала, офіційно переступило поріг моєї нової фортеці

Арсен підійшов майже впритул, і від його витримки не залишилося й сліду. Побачивши мій скляний погляд, він миттєво оцінив ситуацію.

— Шевчук, що сталося? — його голос пролунав низько, з різкими, владними нотками.

Я спробувала відкрити рот, щоб відповісти, але горло наче залили свинцем. Панічна атака, яка спала останні тижні, повернулася з новою, нищівною силою. Картинка перед очима розмивалася, а з очей просто потекли гарячі, безвладні сльози. Я заціпеніла, стискаючи телефон так, що заніміли пальці.

Арсен не став грати в професора. Він перехопив моє плече, притискаючи до свого боку, і скомандував Максу: 

— За мною. До машини. Швидко.

Макс навіть не поворухнувся, щоб сперечатися. Ми стрімко спустилися сходами під проливний львівський дощ. Арсен зняв замок із позашляховика, відчинив задні двері й обережно посадив мене в салон. Макс застрибнув слідом, сідаючи поруч, а Арсен миттєво зайняв водійське крісло, блокуючи двері й вмикаючи обігрів на повну.

У салоні панував морок, який розрізали лише краплі дощу на склі. Я сиділа, обхопивши себе руками, і мене била крупна дрож.

Арсен розвернувся на своєму сидінні. Його погляд ковзнув по моєму білому обличчю, і він чітко зрозумів, що я зараз перебуваю в глибокому шоковому стані й нічого не зможу вимовити. Тоді він перевів свої темні, хижі очі на мого одногрупника.

— Максиме, розповідай усе, що знаєш, — наказав він, і в його баритоні пролунала така первісна чоловіча сила, що повітря в машині наелектризувалося. — Я бачу, що вона не в змозі говорити. Що сталося на ґанку?

Я повільно, важко повернула голову до Макса й ледь помітно кивнула йому, даючи німу згоду. Я була не проти. Мені потрібен був голос, який озвучить цей жах замість мене, бо мій власний лід знову скував мені легені.

Макс глибоко зітхнув, закинув каптур назад і серйозно подивився на професора:

— Їй написав колишній, Арсене Володимировичу. Я бачив екран її телефону. Цей виродок вирахував її через Threads, по фотках її сестер. Написав, що знає, де вона навчається, і вже їде до Львова «закінчити розмову».

Кулаки Арсена на кермі стиснулися з таким тріском, що мені здалося, ніби шкіряна оббивка зараз лусне. Його жовна на щоках заходили ходором, а очі перетворилися на два випалені вугілля. Кризовий психолог у ньому на мить поступився місцем розгніваному чоловікові, чию жінку посміли налякати.

— Що це за людина? — процідив Арсен, не зводячи з Макса важкого погляду. — Мені потрібні факти. Все, що ти знаєш з її минулого.

— Його звати Олег, — чітко та без вагань почав розповідати Макс, міцно тримаючи мене за руку, щоб підтримати. — Коли Ніка приїхала до Львова вона була зовсім розбита після смерті батьків. Він цим скористався. Спочатку втирався в довіру, удавав із себе рятівника, а потім влаштував їй повне пекло. Контролював кожен крок, перевіряв телефон, забороняв спілкуватися з одногрупниками, влаштовував дикі сцени ревнощів із криками й погрозами. По суті, він ізолював її від усього світу. Вона втекла сюди… Він хворий психопат, Арсене Володимировичу. І якщо він каже, що їде — він приїде.

Арсен мовчки вислухав Макса. Кожне слово мого друга забивалося в його свідомість, трансформуючись у холодну, розважливу лють. Він повільно перевів погляд на мене, і коли його велика, гаряча долоня накрила мої замерзлі пальці, я відчула, як через цей дотик у мене переливається його залізна впевненість.

— Дякую за інформацію, Максиме. Ти вчинив як справжній чоловік, — тихо, але неймовірно вагомо сказав Арсен, дивлячись на мого друга. — Твоя місія на цьому закінчена. Далі цим кейсом займаюся я особисто. Про Вероніку не турбуйся — вона під моїм повним захистом.

Макс кивнув, міцно стиснув моє плече на прощання й вийшов із машини, зникаючи під дощем.

Арсен зачинив двері, завів двигун і круто розвернув позашляховик у бік своєї квартири. Перемога Юлі виявилася дрібницею порівняно з цим. Справжній шторм із мого минулого офіційно докотився до Львова, але тепер на його шляху стояла залізобетонна стіна мого професора, яка не збиралася відступати ні на крок.