Раді Вас бачити!

Кіра

Кажуть, якщо дуже сильно захотіти, Всесвіт обов’язково почує твоє бажання.

Не знаю, кого там почув Всесвіт, але точно не мене. Бо замість принца на білому коні він кожного разу підсовує мені чоловіків, які мають алергію на слово «шлюб».

Мене звати Кіра. Мені двадцять шість і я маю абсолютно незрозумілу здатність закохуватися в чоловіків, які не бачать мене у весільній сукні.

У ліжку — будь ласка.

На спільній відпустці — із задоволенням.

Познайомити з батьками — ще можна.

А ось коли справа доходить до пропозиції… У них раптом з’являється купа важливіших справ.

У відчаї я навіть намагалася знайти проблему в собі. Може, справа в характері? Ніби ні. У зовнішності? Теж навряд. У мене миле обличчя, довге руде волосся, груди третього розміру, підтягнута дупця… Словом, комплектація цілком конкурентоспроможна.

Але навіть це не допомогло втримати останнього хлопця від походу наліво, після чого я впевнено наклеїла на себе «вінець безшлюбності» і почала заїдати горе тонною шоколаду.

Ось тільки моя подруга Оля, без кінця і краю запевняла мене в тому, що допомогти у моїх бідах зможе тільки досвідчена ворожка.

Спочатку я сміялася. Потім відмовлялася і ще раз сміялася. Та в результаті, вона просто знайшла адресу цієї загадкової ясновидиці і поставила мене перед фактом.

— Кіро, не будь такою впертою. Ада обов’язково допоможе тобі налагодити особисте життя. У крайньому разі приворожить когось симпатичного, — давала настанови подруга, роблячи ковток мартіні.

— Не сміши мене, будь ласка.Якщо ця жінка в чомусь і професіоналка, то лише в тому, як змушувати людей добровільно розлучатися зі своїми грошима, — скептично відповіла я.

— Ти можеш скільки завгодно не вірити, але такі люди, між іншим, не раз рятували чужі життя, — Оля все не здавалася й продовжувала зачаровано базікати.

Схоже, вона знову передивилася всі можливі шоу про ясновидців і тепер щиро намагалася затягнути й мене у свій клуб любителів надприродного. Але ні. Я не повірю в це навіть під дулом пістолета!

— Просто поїдь до неї один раз. Побачиш все на власні очі й зрозумієш, що Ада справді знає свою справу. Мені її вже давно рекомендували знайомі. Кажуть, все, що вона передбачає, потім неодмінно збувається!

І ось я тут. Стою перед старою багатоповерхівкою, розглядаю обшарпаний під’їзд і подумки прощаюся з усіма, кого люблю. 

Я досі не впевнена, що це взагалі була хороша ідея — їхати до незнайомої людини й про всяк випадок перевіряю, чи лежить у сумочці перцевий балончик. Звісно, проти серійного маніяка він навряд чи стане диво-зброєю, але для власного заспокоєння — саме те.

Кілька секунд збираюся з духом, лаю себе за цю авантюру, а потім все ж виходжу з машини. І, чесно кажучи, до під’їзду вже майже лечу, так швидко, ніби за мною женеться ціла зграя голодних вовків. Ось що буває, коли інстинкт самозбереження працює на максималках.

Під’їзд виглядає так, ніби востаннє ремонт тут робили ще за часів динозаврів. Облуплені стіни, потріскана плитка, старі поштові скриньки й запах, який навіть описувати не хочеться.

Роблю глибокий вдих, подумки бажаю собі удачі й натискаю на дзвінок.

Протяжне «дзииинь» лунає на весь під’їзд. За дверима щось шарудить, а вже за кілька секунд клацає замок, і переді мною з’являється жінка.

Якщо чесно, я впізнала її професію ще до того, як вона відкрила рота.

Смолянисто-чорне волосся було зібране в високий пучок, а її темні очі здавалися майже чорними через товстий шар олівця. Одягнена вона у довгу чорну сукня без жодної світлої деталі.

Мушу визнати, візуальний образ вона продумала до дрібниць. Навіть мені, людині, яка не вірить в жодні пророцтва, стало трохи не по собі.

— Ви до кого? — лунає тихий голос, поки я безсоромно розглядаю жінку з ніг до голови.

— Е-е… — на мить зависаю, забувши, навіщо сюди приїхала. — Я… до ясновидиці.

— З якою метою? — примружується вона так, що її й без того темні очі стають схожими на дві вузькі щілини.

На секунду у мене виникає цілком логічне бажання розвернутися, сісти в машину й більше ніколи не згадувати ні про цю квартиру, ні про Олю, ні про її геніальні поради.

— Хочу… вийти… заміж, — ніяково зізнаюся у своїх потаємних бажаннях. — Хотіла б дізнатися, яким буде мій майбутній чоловік.

Жінка кілька секунд мовчки дивиться на мене, ніби вже сканує всю мою долю, а потім ширше відкриває двері й промовляє командним голосом: 

— Заходь. І дивись мені, підлогу не забрудни! Я її щойно вимила.

Оце так гостинність!

Не «ласкаво просимо», не «проходьте», не «рада вас бачити». Ні. Найважливіше — чиста підлога!

Слухняно переступаю поріг й чую, як за спиною майже одразу клацає замок.

Чудово!

Якщо зараз з’ясується, що замість сеансу ясновидіння мене принесуть у жертву якимось духам, винна в цьому буде виключно Оля!

— Проходь, не соромся. Я не кусаюся, — спокійно каже жінка, кивнувши в бік кімнати.

Хотілося б у це вірити.

Переступаючи поріг, я відразу розумію, що квартира повністю відповідає під’їзду. Перше, що привертає увагу — це пожовклі від часу шпалери, потерта оббивка дивану, чорна кішка з неприродно дивним нявканням і, як вишенька на торті, стіл зі скляною кулею — прямо, як у типових хорорах.

— Сідай, — промовляє жінка, займаючи місце навпроти.

Я слухняно опускаюся на стілець, з останніх сил стримуючи сміх. Здається, шоу обіцяє бути цікавим.

— То що тебе привело до мене?

У відповідь я здивовано кліпаю очима.

Серйозно?

А хіба не вона мала відповісти на це запитання? Я ж наче не до психолога записалася.

Де загадкове примруження? Де руки над кришталевою кулею? Де хоча б театральне: «Я відчуваю… тебе привело сюди кохання…»?

Натомість жінка просто сидить і чекає, поки я сама все їй розповім.

Чудово.

Ну що ж… Якщо я вже заплачу за цей цирк майже половину свого місячного бюджету, доведеться досидіти до кінця. Раптом після вступної частини почнеться хоч щось справді цікаве.