Раді Вас бачити!

Кіра

Щойно я бачу на порозі цього самозакоханого індика (так, саме індика, іншого визначення для Максима зараз просто не існує) перше бажання, яке виникає в моїй світлій голові, цілком логічне: мовчки зачинити двері перед його носом. Але сьогодні я вирішую бути трішки добрішою.

Нехай гарненько роздивиться те, що йому ніколи не дістанеться, а потім повернеться до своєї квартири й проведе залишок вечора в компанії власної уяви!

Тому замість того, щоб грюкнути дверима, я відчиняю їх ще ширше. І отримую саме ту реакцію, на яку розраховувала — Максим завмирає.

Його погляд повільно ковзає по мені зверху вниз, потім назад, і на кілька секунд у нього, здається, повністю відключається здатність формувати слова.

Чудово. Хоч якась моя маленька перемога.

— Вау… — видає він, коли до нього повертається дар мовлення. — Ти так усіх сусідів зустрічаєш чи тільки мене?

Максим навіть не намагається приховати, що розглядає мене, а я у відповідь із не меншим інтересом спостерігаю за ним.

І перше, що я бачу — це щире захоплення. Здивування — теж присутнє. Цікавість? Та її на його обличчі стільки, що можна навіть не придивлятися!

А потім мій погляд абсолютно випадково (клянусь, саме випадково!) опускається трохи нижче і я помічаю ще одну дуже конкретну реакцію

І, зараза, зовсім не маленьку.

Тканина його шортів приховує далеко не все, тому мені навіть не потрібно мати надто багату фантазію, щоб зрозуміти: моя поява справила на сусіда сильніше враження, ніж він хотів би показати. І от саме тут у мене виникає інше питання.

Чому я досі туди дивлюся?

Кіро, очі вище! Вище, я сказала!

Ось що означає відсутність нормального чоловіка. Вже на гідність свого ворога номер один дивлюся, ще й не кліпаю. Ганьба мені, ганьба!

— Чого приперся? — байдуже вимовляю, поправляючи рушник, який ніби спеціально спускається все нижче і нижче.

— Е-е-е-е… — Максим видає якийсь дуже змістовний звук і продовжує дивитися на улоговинку між моїми грудьми.

— Гей, відвисни вже нарешті! Ти чого прийшов?

— Я це... — він проводить рукою по волоссю. — Солі хотів попросити.

З усіх можливих причин саме ця звучить настільки безглуздо, що я навіть не одразу знаходжу, що відповісти.

Максим тим часом дивиться мені виключно в очі: старанно і дуже наполегливо. Так, наче дав собі подумки обіцянку більше ні на сантиметр не опускати погляд нижче.

Я ж такими дурницями себе не обмежую і без жодного сорому розглядаю той самий помітний горбок під тканиною його шортів.

Сіль йому знадобилася, ну-ну. Так я і повірила.

Я повільно піднімаю погляд назад і самовдоволено посміхаюся. Не щодня чоловік, який останні місяці регулярно діє мені на нерви, настільки очевидно демонструє свою зацікавленість.

— А більше нема в кого попросити? — цікавлюся з деяким здивуванням, підозрюючи якийсь підступ. Від цієї людини потрібно очікувати тільки найгірше.

— Якщо я попрошу в інших сусідок, то до вечора від них не позбудуся, — абсолютно серйозно пояснює Максим. — Я, звичайно, молодий і витривалий чоловік, але навіть у мене є межі.

— Отже, ти вирішив прийти до мене, сподіваючись, що я не наважуся послати тебе до біса і обтяжити увагою настирливих жінок? — я ледве стримую сміх від наївності цього чоловіка.

Це ж треба бути настільки впевненим у моїй доброті.

— Ти ж не така кровожерлива, якою хочеш здаватися. До того ж завжди готова допомогти сусідові, який потрапив у біду. Я ж правий? — Максим дивиться на мене з абсолютно невинним виразом обличчя.

Я кілька секунд мовчки спостерігаю за тим, як чоловічі очі виблискують надією. Може, й справді його пожаліти? Не поділитися сіллю навіть для мене було б жорстоко.

Хоча Максиму я б відмовила навіть у склянці води просто з принципу.

Але сьогодні в мене, мабуть, напад доброти.

— Гаразд, проходь! — махаю рукою і пускаю Максима у свою квартиру.

— У тебе тут гарно, — каже він, як тільки я закриваю за ним двері.

На його спроби завести зі мною розмову я принципово не реагую. Ще чого! Дам йому зараз хоч трохи уваги — і все,вирішить, що ми вже друзі. Тому просто розвертаюся й прямую на кухню, відчуваючи спиною погляд Максима.

Як на зло, пачка солі лежить на самій верхній полиці, але просити свого сусіда допомогти я точно не збираюся! Мовчки беру в руки стілець і ставлю його поруч з потрібною мені тумбою, і в цей момент Максим вирішує, що зараз саме час для розмов.

— Ти взагалі давно тут живеш? — він сідає за стіл і з цікавістю спостерігає за тим, як я лізу на стілець.

— Довше, ніж ти точно, — відповідаю звичним для мене тоном і тягнуся до злощасної пачки солі.

— Тоді, може, ти мені дещо підкажеш? — знову озивається Максим.

— Якщо скажу «ні», ти замовкнеш? — відповідаю, кинувши на нього байдужий погляд.

— Ні.

— Тоді запитуй, — я витягуюся ще сильніше й торкаюся пальцями пачки.

— Що потрібно зробити, щоб усі жінки нашого під’їзду втратили до мене інтерес? — питає він, продовжуючи сканувати моє тіло своїм поглядом.

Моя рука завмирає і я повільно повертаю до нього голову, сподіваючись, що мені просто почулося.

— Це в тебе така серйозна проблема? — ледь стримую посмішку, щоб не розсміялися йому прямо в обличчя.

— Так, — киває він, відкинувшись на спинку стільця.

— Бідолашний, — бурмочу собі під ніс, повертаючись знову до солі.

— От і я про те, — цілком серйозно продовжує Максим. — Навіть баба Люда вечорами пиріжки приносить. Вчора з капустою були, позавчора — з картоплею… Я вже якось ніяково почуваюся.

Красивий чоловік живе сам, сусідки його обожнюють, годують домашніми пиріжками, а він сидить на моїй кухні й скаржиться на свою тяжку долю…

Оце так трагедія!

— Прикидайся геєм, можливо, це допоможе, — пропоную перше, що спадає на думку і міцно хапаю пачку. 

Але в цей момент відбувається те, чого я боялася найбільше на світі. Рушник розв'язується і злітає з мене, відкриваючи вид на голу спину, сідниці і ноги. З переляку я випускаю з рук пачку солі прямо на підлогу й вона розсипається по всій кухні, немов це конфеті на моїй персональній вечірці ганьби.

Я хапаюся за рушник і намагаюся потягнути його на себе, щоб прикрити хоча б шматочок оголеного тіла, але за іронією долі, ніжка мого стільця не витримує несподіваної напруги і ламається прямо піді мною, змушуючи мене летіти на підлогу.

Підготувавшись до найбільшої ганьби в моєму житті, я міцно прикриваю очі й не помічаю, як мене підхоплюють міцні чоловічі руки, а вже наступної секунди, я бачу перед собою Максима, який зі звірячим апетитом розглядає мої груди.

Боже, яка ганьба!

Я бачу, як важко він дихає і як ковтає слину, не перериваючи зорового контакту.

Ось що значить, показати себе у всій красі! Пощастило, що нещодавно пішла на депіляцію в зоні бікіні. Інакше було б ой, як соромно.

Кілька секунд я прислухаюся до власного тіла й розумію, що нічого не болит: руки цілі, ноги теж, головою начебто не вдарилася.

— Ти ще довго будеш на мене витріщатися? — першою порушую тишу між нами. — Чи, може, все-таки відпустиш?

— Так, звичайно, — максимально стримано вимовляє Максим і, підхопивши мене під стегна, садить на кухонну стільницю. — Наступного разу, зав'язуй рушник міцніше, — він бере в руки рожевий шматок тканини, званий рушником, і віддає мені.

— Дякую за цінну пораду, — відповідаю з відчутним сарказмом, намагаючись прикрити інтимні частинки свого тіла.

— Бувай, сусідка, — кидає він мені наостанок, вибігаючи з моєї квартири.

— Максим! — кричу йому навздогін. — А як же сіль?!

У відповідь на моє запитання, чую лише, як голосно зачиняються мої двері. Зробила добро, називається…

Наступного разу нехай іде до баби Люди. Вона йому разом із сіллю ще й пиріжків дасть.