Раді Вас бачити!

Кіра

Від самого лише голосу цього сусідського придурка мене миттєво накриває така хвиля злості, що пальці самі стискаються в кулаки.

Чортів провокатор!

От цікаво, хто дав йому право регулярно псувати мені настрій? Ще й дивиться так самовдоволено, що виникає лише одне бажання — гарно прикласти його об найближчу стіну!

Я підіймаю голову й бачу на балконі третього поверху того самого огидного… й до біса привабливого мерзотника, зовнішність якого давно мала стертись із моєї пам’яті! Але ні, природа надто гарно над ним попрацювала…

Максим ліниво спирається на перила, тримаючи в руці сигарету й посміхаючись своєю зарозумілою посмішкою, яка дратує мене сильніше за будь-які слова. Попіл він без жодних вагань струшує вниз, і мені ледь вдається уникнути цього сумнівного «подарунка».

Ми не зійшлися характерами ще з перших хвилин нашого знайомства. Можливо, я тоді трохи перегнула палицю… Ну добре, кинути йому в обличчя цілий торт — це було не найрозумніше рішення. Але хто ж винен, що він з’явився на порозі моєї квартири у найгірший момент? Рівно два місяці тому мене покинув хлопець. І я, скажімо так, важко це переживала… дуже важко.

Я ненавиділа всіх чоловіків, без винятку, а тут ще й цей самовдоволений сусід, із виглядом мачо з рекламного постера, вирішив підкотити. Тоді у мене навіть не виникало сумнівів, що він такий самий бабій, як і решта. Тому його обличчя, повністю вимазане кремом від торта, принесло мені справжнє задоволення. До речі, торт був дуже смачний. Шкода лише, що більша його частина дісталася Максиму, а не мені.

Від цього спогаду кутики моїх губ самі повзуть вгору, але гарний настрій закінчується тієї ж секунди, коли я знову переводжу погляд на акуратно припарковану Audi. Звісно ж, це його машина. Така сама доглянута, дорога й самовпевнена, як її власник.

А зараз цей «люб’язний» ловелас ще й грає роль рятівника, пропонуючи мені допомогу з паркуванням.

Дякую, біс тебе побери, обійдусь!

— Йди до дупи, придурок! — різко відповідаю я й із силою грюкаю дверима машини.

Як заспокоїтися і не відірвати цьому мудаку голову?! 

Зрештою знаходжу вільне місце аж на іншому кінці парковки й залишаю автівку там. Поставивши її на сигналізацію, я швидко йду до під’їзду, спеціально не дивлячись у бік Максима. Хоча чудово відчуваю, що він не зводить із мене очей.

І чому цей чоловік не сидить у квартирі? Засмагає на балконі, чи що? Тоді чому в одязі? Чи просто немає, куди подіти свій самозакоханий зад?

— Кіра, ти коли на права складала, теж так паркувалася? — долітає зверху його насмішкуватий голос.

Я різко зупиняюся й повертаю голову.

— А ти знову смалиш свої сигарети? А я все думаю, чому в під’їзді постійно так тхне тютюном… Виявляється, причина живе на третьому поверсі. Може, мені почати збирати підписи сусідів? Раптом тебе нарешті попросять звідси забратися? — відповідаю йому з тією ж інтонацією, що і він, спостерігаючи за тим, як повільно змінюється вираз його обличчя. Зухвалість зникає, натомість з’являється легке здивування й… зацікавленість?

От ж нахаба! Нічого його не бере.

— Маленьке стерво, — спокійно відповідає Максим, кидаючи недопалок.

— Мудак.

Посилаю йому повітряний поцілунок, відчиняю двері під’їзду й заходжу всередину, навіть не озираючись.

Звичайно, з приводу запаху сигарет я трохи перебільшила. У нас ніколи нічого не смердить. Навіть навпаки, на сходовому майданчику завжди чистота і порядок. Але нічого не сказати йому у відповідь? Ні. Це було б занадто нудно. Якщо Максим відкриває рота, я автоматично знаходжу, що відповісти і зупинитися вже не можу.

До третього поверху я піднімаюся сходами, принципово оминаючи ліфт, адже зайві кілька хвилин фізичної активності ще нікому не завадили. Особливо коли доводиться жити поруч із таким подразником.

Дістаючи з сумочки ключі, я вставляю їх у замок і відчуваю, що цей придурок уже припав до дверного вічка й спостерігає за кожним моїм рухом.

Ну що ж… лови маленький бонус.

Перед тим як зайти до квартири, я демонстративно показую в бік його дверей середній палець, а потім із силою грюкаю своїми.

Наша війна триває вже понад два місяці.

І що найдурніше… коли я вперше його побачила, він мені справді сподобався. Високий, спортивний, симпатичний, із привабливою усмішкою, але рівно до того моменту, поки не відкрив рота. Його самозакоханість здатна довести до сказу будь-кого, адже Максим щиро переконаний, що світ обертається навколо нього, а чоловіків із таким роздутим еґо я не переношу. Втім, зараз мене взагалі дратують всі представники чоловічої статі.

Замкнувши двері, я вирішую одразу піти в душ, адже спека сьогодні просто нестерпна. Голова важка, настрій десь нижче плінтуса, а нерви вже давно просять задуматися про поїздку на море. 

Щоправда, спочатку хочу вирішити значно важливіше питання — замовити одну велику піцу. Готувати сьогодні я точно не збираюся, адже моє знайомство з кулінарією завжди закінчується однаково: або я ледь не спалю кухню, або продукти безслідно зникають у смітнику. Тому набираю номер улюбленої піцерії, який давно знаю напам’ять, роблю замовлення й подумки прощаюся ще з кількома купюрами.

Усвідомивши, що у мене є півгодини вільного часу, я все ж вирішую не переносити прийом душу на потім і на ходу знімаю туфлі, сукню і нижню білизну, стрибаючи в душову кабіну під прохолодні струмені води.

Яке ж це задоволення…

Раптом тишу розриває довгий дзвінок у двері. Швидко обгорнувшись рушником, я виходжу з ванної кімнати і, навіть не зазирнувши у вічко, відчиняю двері.

Спойлер: це була моя найголовніша помилка.

Бо замість кур’єра на порозі стоїть мій «улюблений» сусід…