Раді Вас бачити!

Кіра

Перше, що з’являється в моїй голові після його слів, це дуже просте й цілком логічне запитання: вибачте, що?!

Наречена?!

Цей ходячий гарем із біцепсами, мій сусід-бабник, раптом виявляється зарученим?! Та він змінює жінок швидше, ніж я купую нову помаду (а в мене, між іншим, ціла косметична колекція)! А тепер ні звідки взялася наречена?!

Як смішно все виходить... Адже ворожка сказала, що чоловік з жуком на грудях буде моєю долею… Ні, ну справді, приміряти Максима на роль мого чоловіка — це, як приміряти удава на роль кішечки. Зовні привабливо, але ризик бути з’їденою надто високий.

— В якому сенсі наречена? — перепитую я, кілька разів кліпнувши й гарячково перебираючи в пам’яті всю інформацію, яку встигла дізнатися про особисте життя сусіда.

— В прямому, Кірочка. Чи ти думаєш, що я блефую? — я знову опиняюся в його чоловічих обіймах.

Ох, яке у нього тіло… Господи, те саме, яке краще було б бачити тільки на білборді, а не відчувати кожною своєю клітинкою.

— Не підкочуй до мене свої яйця, — бурчу я й упираюся долонею йому в груди, маючи намір відштовхнути, але замість цього пальці відчувають тверді м’язи, і мій мозок знову знаходить абсолютно не ту тему для роздумів.

Він там у спортзалі живе, чи що?

— Якщо вже ми обоє заручені, то, може, познайомимо наші половинки між собою? — невимушено пропонує Максим, і я відчуваю, як моя здатність нормально мислити припиняє працювати.

Вибачте, що він зараз запропонував?!

— А навіщо тобі взагалі знайомитися з моїм нареченим? — переходжу в наступ, тому що найкращий спосіб не відповідати на незручне запитання — поставити своє, бажано ще незручніше.

— Кіро, ти тільки не хвилюйся, я навіть словом не обмовлюся про те, що сьогодні бачив тебе голою, — великодушно повідомляє цей самозакоханий ідіот із таким виразом обличчя, ніби щойно зробив мені неймовірну послугу.

Я кілька секунд мовчки дивлюся на нього, поступово відчуваючи, як знову повертається роздратування.

— Що?! А от я із величезним задоволенням розповім твоїй нареченій, за яких обставин ти мене побачив голою, а заодно можу поцікавитися її думкою щодо твоїх інших подвигів, які періодично відбуваються за цією стіною, — відповідаю я, киваючи в бік його квартири.

— Боже, яка ж ти агресивна, ще трохи — і справді мене вкусиш, — сміється Максим, абсолютно не реагуючи на мої погрози так, як нормальна людина мала б реагувати на розлючену жінку. — То що, познайомиш мене зі своїм «нареченим», чи, може, його насправді не існує і ти все це щойно вигадала?

— Нікого я не вигадувала, і наречений у мене справді є, — відповідаю настільки впевнено, наскільки взагалі здатна людина говорити про чоловіка, якого ще десять хвилин тому не існувало навіть у її фантазіях.

— Тоді із задоволенням чекатиму знайомства, — усміхається сусід, і з його виразу обличчя стає зрозуміло, що він не повірив мені приблизно ні на один відсоток. — А поки я змушений тебе залишити, сусідко, тому що моя наречена чекає.

Перш ніж я встигаю придумати достатньо образливу відповідь, цей мерзотник нахиляється, легко торкається губами моєї щоки й залишає на ній короткий ніжний поцілунок, після чого абсолютно спокійно розвертається та йде до своєї квартири. А я залишаюся стояти посеред коридору й мовчки дивлюся йому вслід, причому особливо довго мій погляд чомусь затримується на його сідницях у боксерах, хоча я дуже стараюся переконати себе, що роблю це виключно через бажання подумки спопелити нахабного сусіда.

***

Мій ранок почався з найжахливішого звуку у світі — будильника. Цей сатанинський апарат голосно волав мені в обличчя, мовляв: «Агов, спляча красуне, ти ЗАПІЗНЮЄШСЯ!». Я підскакую, мов ошпарена, і біжу в душ. Чищу зуби, зав'язую волосся у високий хвіст, трохи наношу косметики і в такому ж швидкому темпі біжу до шафи.

Звідти дістаю костюм приємного тілесного кольору і підбираю до них човники на середньому каблуку.

Ну ось і все! Тепер я готова їхати на роботу.

Заходжу до ліфта, натискаю кнопку першого поверху й уже збираюся насолодитися кількома хвилинами тиші, коли двері починають зачинятися, але в останню секунду між ними з’являється чоловіча нога, змушуючи кабіну знову відкритися.

Я піднімаю голову й одразу бачу Максима, який заходить всередину не сам, а під руку з високою худорлявою дівчиною, що візуально здається років на п’ять молодшою за нього.

Оце так ранкова удача.

Треба ж, невже переді мною та сама загадкова наречена, існування якої вчора стало для мене відкриттям?

Я швидко оглядаю незнайомку, однак чомусь одразу вирішую, що на майбутню дружину Максима вона зовсім не схожа, хоча поняття не маю, як саме повинна виглядати жінка, яка добровільно погодилася провести з цим чоловіком решту життя.

Щоб не витріщатися на них занадто відверто, дістаю телефон і роблю вигляд, що отримала надзвичайно важливе повідомлення, а вже за кілька секунд із неймовірною зосередженістю читаю новину про сніг у Сахарі, ніби ця інформація безпосередньо вплине на моє майбутнє й потребує негайного детального аналізу.

— Доброго ранку, Кіро, на роботу їдеш? — звертається до мене Максим, а я боковим зором помічаю, як уважно він оглядає мій костюм.

Невже не зрозуміло, що якщо людина вранці стоїть у ліфті в діловому костюмі, на підборах і з сумкою, то вона навряд чи зібралася копати картоплю?

— Так, тому що, на відміну від деяких, я не деградую, — відповідаю, відриваючись від надзвичайно важливих кліматичних новин і кидаючи на сусіда погляд, який повинен максимально зрозуміло повідомити, що ранкове спілкування з ним сьогодні не входить до моїх планів.

— Кумедна в мене сусідка, правда? — сміється Максим і повертається до своєї супутниці, а мене вже починає дратувати сама його задоволена фізіономія. — До речі, раз уже ми так вдало зустрілися, можете познайомитися, — продовжує він, явно отримуючи від ситуації більше задоволення, ніж потрібно. — Це Сніжана, любов усього мого життя й найкраща наречена у світі.

Сусід вказує на дівчину поруч, і від цієї надмірно солодкої презентації мені ще сильніше хочеться запитати, скільки часу вони репетирували цей спектакль.

— А це моя сусідка Кіра, справжня левиця, яка готова перегризти горло кожному, якщо щось відбувається не так, як їй хочеться, — додає він із задоволеною усмішкою.

Левиця, значить? Добре, Максимка, ще кілька подібних характеристик — і ти зможеш особисто перевірити, наскільки вдало підібрав це порівняння.

— Абсолютно правильно, і першою моєю жертвою сьогодні цілком можеш стати ти, — солодко відповідаю я, стримуючи бажання додати ще кілька менш пристойних подробиць, після чого простягаю Сніжані руку.

— Дуже приємно, — усміхається вона й охоче відповідає на рукостискання.

На щастя, ліфт нарешті доїжджає до першого поверху, тому щойно двері відчиняються, я одразу виходжу, сподіваючись завершити цю дивну ранкову зустріч без нових проблем.

Звичайно ж, Максим має інші плани.

— До речі, Кіро, а коли ти познайомиш мене зі своїм нареченим? — долітає мені вслід його голос.

Я завмираю лише на секунду, тому що в голові миттєво з’являється вчорашня брехня, про яку я після пробудження навіть не встигла згадати.

— Та хоч сьогодні! — кидаю через плече, не обертаючись, і швидко прямую до виходу з під’їзду, поки здоровий глузд не встиг зупинити мій язик.

Щойно двері за мною зачиняються, я подумки називаю себе дурепою приблизно десятьма різними способами, тому що тепер у мене є всього пів дня, щоб знайти чоловіка, який погодиться зіграти роль мого нареченого.

І навіщо я сказала «сьогодні»? Можна було відповісти «колись», «пізніше», «після весілля» або взагалі вдати, що не почула запитання, але ні, я вирішила одразу поставити собі конкретний термін виконання завдання.

Швидко доходжу до парковки, сідаю у свою машину й вирушаю на роботу, дорогою намагаючись переконати себе, що питання вигаданого нареченого можна вирішити пізніше, тому що попереду на мене чекає офіс, де проблем зазвичай вистачає й без Максима.

Щойно я заходжу всередину, до мене майже одразу підлітає секретарка генерального директора, причому за виразом її обличчя я розумію, що спокійного початку робочого дня сьогодні теж не передбачається.

— До генерального, швидко, — суворо повідомляє вона й мало не хапає мене за руку.

— Що у нього з настроєм? — обережно запитую я, коли ми зупиняємося перед дверима кабінету.

Секретарка дивиться на мене з таким співчуттям, що мені одразу стає трохи тривожно.

— Бойовий, — тихо відповідає вона, після чого ще й додає, — тримайся, Кіро.

От тепер мені точно не до сміху.

Мій шеф — це не просто чоловік, у якого на дверях кабінету висить табличка «генеральний директор». Віталій Володимирович належить до тієї категорії начальників, поруч із якими навіть страшно дихати. 

Я кілька разів стукаю у двері кабінету, чекаю дозволу й заходжу всередину, одразу помічаючи серйозний погляд чоловіка.

— Віталію Володимировичу, ви мене викликали? — запитую, відчуваючи, як злегка підкошуються коліна.

— Так, Кіро, викликав, сідайте, — спокійно відповідає він і вказує на стілець навпроти свого столу, а коли я займаю запропоноване місце, уважно дивиться на мене й запитує, — скільки ви вже у нас стажуєтеся?

— Три тижні…

— Чудово! За цей час я встиг помітити, що ви відповідальна, наполеглива й досить перспективна працівниця, тому хочу доручити вам одне важливе завдання, — починає він, а я вже відчуваю підозру. — Моя помічниця вже майже місяць не може принести мені один підписаний контракт із компанією «МедіЛінк», хоча часу й можливостей у неї було більш ніж достатньо…

Він невдоволено відкидається на спинку крісла, а я мовчки слухаю й намагаюся зрозуміти, чому мене посвячують у подробиці чужої професійної невдачі.

— Я остаточно вирішив, що більше не хочу працювати з людиною, яка не здатна виконувати поставлені завдання, тому найближчим часом ми з нею попрощаємося, — продовжує Віталій Володимирович абсолютно спокійним голосом. — Для мене важливий результат, тому що саме за нього компанія платить працівникам зарплату.

— Вибачте, але я поки не зовсім розумію, навіщо ви розповідаєте про це мені, — обережно промовляю я, тому що десь у цій історії явно знаходиться проблема, яку через кілька секунд дуже вдало перекладуть на мої плечі.

Віталій Володимирович раптом усміхається, і ця усмішка подобається мені ще менше, ніж його суворий вираз обличчя.

— Ах так, найголовніше я ще не сказав, адже тепер це ваше завдання. Ви повинні переконати генерального директора «МедіЛінк» підписати договір і погодитися на співпрацю з нами, причому можете використовувати будь-які законні методи, які вважатимете ефективними.

Я кілька секунд мовчки дивлюся на нього, тому що словосполучення «будь-які методи» звучить дуже оптимістично для людини, яка працює в цій компанії всього три тижня й досі іноді плутає, де лежить папір для принтера.

Я, звичайно, дівчина винахідлива й за необхідності можу бути дуже переконливою, але зараз у мене з’являється серйозна підозра, що Віталій Володимирович оцінює мої можливості значно вище, ніж я сама.

— Кіро, ви розумієте, що саме я від вас хочу? — запитує він після короткої паузи, уважно спостерігаючи за моєю реакцією.

— Розумію, але якщо ваша помічниця працювала над цим договором майже місяць і так нічого не досягла, то чому ви впевнені, що в мене вийде? — запитую намагаючись хоча б трохи знизити рівень його очікувань.

— Дорога Кіро, я ні в чому не впевнений, саме тому й пропоную вам можливість це довести, — спокійно відповідає Віталій Володимирович, зчіплюючи пальці перед собою. — У цьому світі дуже мало речей робиться без причини, тому пропоную діяти в інтересах одне одного, адже ви хочете після стажування залишитися працювати в моїй компанії?

— Звичайно, дуже хочу, — відповідаю я абсолютно щиро.

— Це похвально, але попереду у вас ще випробувальний термін, тому я пропоную трохи змінити умови. Якщо протягом тижня ви принесете мені підписаний договір із «МедіЛінком», я одразу закриваю питання вашого стажування, офіційно беру вас до компанії й пропоную місце моєї нової помічниці.

Я кілька секунд просто дивлюся на генерального, намагаючись переконатися, що правильно почула останню частину.

— Ви зараз серйозно? — перепитую, ледь не подавшись вперед від несподіванки.

— Абсолютно серйозно, Кіро, але є ще одна частина домовленості, яку вам варто почути перед тим, як радіти. Якщо через тиждень підписаного договору не буде на моєму столі, я буду змушений завершити ваше стажування й попрощатися з вами.

А я вже на кілька прекрасних секунд повірила, що сьогодні генеральний просто вирішив запропонувати мені підвищення без додаткової погрози залишитися без роботи.

— Сподіваюся, тепер ви розумієте, наскільки сильно мені потрібен цей договір? — запитує чоловік, дивлячись мені просто в очі.

— Добре, я привезу вам цей контракт завтра, — відповідаю я, чудово розуміючи, що особливого вибору в мене все одно немає, адже перспектива отримати хорошу посаду виглядає надто привабливо, а перспектива залишитися без роботи — навпаки. — Якщо більше немає доручень, я можу йти?

— Можете, Кіро, і сподіваюся, наступного разу ви зайдете до цього кабінету вже з хорошими новинами.

Я виходжу в коридор і тільки після того, як двері кабінету зачиняються за моєю спиною, дозволяю собі нормально видихнути.

Решту робочого дня я проводжу практично безперервно перед ноутбуком, вивчаючи все, що тільки можу знайти про «МедіЛінк». Про те, вже за кілька годин очі починають протестувати, а мозок відмовляється нормально сприймати чергову сторінку інформації.

Звичайно, мені дуже хочеться принести Віталію Володимировичу підписаний контракт і отримати обіцяну посаду, однак після всього прочитаного впевненості більше не стає, адже якщо попередня помічниця витратила на ці переговори майже місяць і нічого не досягла, то мої сім днів виглядають не надто щедрим терміном.

Проте здаватися ще до першої зустрічі я точно не збираюся, тому вирішую, що сьогодні максимально підготуюся, а вже завтра особисто поїду до генерального директора «МедіЛінк» і спробую зрозуміти, що саме потрібно цьому чоловікові для того, щоб він нарешті поставив свій дорогоцінний підпис.

А поки мені необхідно хоча б кілька годин не думати про роботу, тому вечір у компанії Олі здається прекрасним рішенням, особливо враховуючи, що крім відпочинку у мене є ще одна надзвичайно важлива місія — якимось дивом знайти чоловіка, якого можна буде представити Максимові, як свого нареченого.

Закінчивши з робочими справами, я приблизно на пів години заїжджаю додому, щоб змінити офісний костюм на щось більш доречне для клубу. Не роздумуючи, дістаю з шафи темно-синю сукню-футляр, яка вдало підкреслює мою фігуру.

Додаю трохи туші, поправляю волосся, наношу улюблені парфуми й після цілого дня перед ноутбуком, знову починаю нагадувати симпатичну дівчину, яка збирається розважатися, а не виснажену офісну працівницю, здатну заснути прямо біля принтера.

Я забираю Олю, і вже разом ми вирушаємо до клубу й невдовзі займаємо заздалегідь заброньований столик, замовляємо коктейлі й переходимо до нашої традиційної жіночої терапії — обговорення всього, що встигло нас роздратувати за останні кілька днів.

— Ти тільки уяви, я йому борщ варила, а він після всього цього подивився мені просто в очі й сказав: «Я тебе більше не люблю», — обурено розповідає Оля, і за її голосом я розумію, що вона досі не вирішила, через що засмучена більше — через завершення стосунків чи через витрачені на цього чоловіка продукти.

— Після борщу це особливо жорстоко, — співчутливо відповідаю я й роблю ковток коктейлю, тому що тут навіть мені складно знайти виправдання її колишньому. — Повір, у мене ситуація не набагато краща, тому що мало того, що Максим постійно мене дратує, так вчора я ще й побачила на його грудях татуювання маленького жука, — повідомляю я й одразу допиваю залишки коктейлю, тому що навіть вимовляти це вголос досі дивно. — Розумієш, саме про такого жука говорила ворожка, коли описувала чоловіка, який нібито стане моєю долею.

— І що тепер будеш робити? Якщо вона справді мала рацію, почнеш завойовувати його серце? — із захопленням запитує Оля.

— Ти серйозно зараз? У нього взагалі-то є наречена, принаймні він так стверджує, а найгірше навіть не це… Я від злості, роздратування й тимчасової відсутності здорового глузду заявила Максиму, що в мене теж є наречений.

Подруга повільно ставить келих на стіл і уважно на мене дивиться.

— Скажи, будь ласка, що ти зараз жартуєш!

— Дуже хотілося б тебе порадувати, але ні, я справді це сказала. До того ж, так впевнено розповідала про своє прекрасне особисте життя, що тепер Максим вимагає знайомства з моїм майбутнім чоловіком, — зізнаюся я й прикриваю обличчя долонею, вкотре шкодуючи, що мій язик іноді починає працювати значно швидше за мозок.

— Нічого собі, і ти справді збираєшся їх знайомити? — запитує Оля, уже відверто усміхаючись.

— Його не існує взагалі-то, чи ти забула? — обурююся я, а потім відразу пояснюю свій геніальний план. — Звичайно, я знайду якогось чоловіка, домовлюся з ним, щоб він трохи пограв роль мого нареченого, познайомлю з Максимом, а потім якось красиво завершу наші вигадані стосунки.

Звучить настільки просто, що навіть страшно подумати, скільки проблем може виникнути під час реалізації.

— Тим більше сьогодні Максим вже познайомив мене зі своєю Сніжаною прямо в ліфті, тому тепер відмовлятися від власної брехні буде ще більш принизливо, — продовжую я, озираючись на заповнений клуб. 

І саме в той момент, коли я остаточно вирішую, що сьогодні офіційно відкриваю пошук свого тимчасового нареченого, біля нашого столика з’являються двоє чоловіків, причому обидва високі, стильні, доглянуті й настільки впевнені в собі, що я мимоволі випрямляюся та уважніше придивляюся до несподіваних кандидатів.

Один із них переводить погляд із Олі на мене, привітно усміхається й трохи нахиляється до столика.

— Дівчата, ви не проти, якщо ми до вас приєднаємося?