Раді Вас бачити!

Максим

— Що означає, немає тірамісу? — дивлюсь на офіціантку так, ніби вона особисто вкрала його з-під мого носа. — Я ваш постійний клієнт! Невже так важко запам'ятати моє побажання?! Тірамісу та американо без цукру! Я, чорт візьми, щодня обідаю у вас! — докоряю офіціантці, скидаючи на неї весь свій гнів.

— Я… обовʼязково передам ваші зауваження шеф-кухарю. Можливо, ми зможемо вирішити це… маленьке непорозуміння? — ледь не заїкаючись від страху, вимовляє дівчина.

— Постарайтеся, — бурмочу, пильно дивлячись в меню, хоча всередині вже готовий когось загризти.

Якщо чесно, сьогодні мене дратує абсолютно все. І я вже починаю підозрювати, що винна в цьому не відсутність десерту, а моя геніальна ідея кинути палити. Організм явно не поділяє цього рішення, а язик так і крутиться, щоб висловити всьому світу своє невдоволення.

— Що, з ранку не накричав — день пропав? — сміється мій друг Паша, спостерігаючи за моєю поведінкою всі п'ятнадцять хвилин, які ми знаходимося в цьому кафе.

— День від самого початку пішов шкереберть. Спочатку спонсори «порадували», вирішивши профінансувати ідею компанії моїх конкурентів, потім розізлила тупа секретарка, яка не вміє скласти в купу два плюс два, а тепер ще й ця офіціантка. Сьогодні ніби всі налаштовані проти мене, — розповідаю все, що мені довелося пережити за цей «добрий» ранок.

— Макс, знаєш що? Я тут подумав і вирішив дещо…

— Здивуй, — байдуже відповідаю я, відкладаючи меню в сторону.

— Тобі, друже, не тірамісу треба, а нормальну жінку! — з розумним виглядом видає Паша. — Щоб сніданки тобі готувала, заспокоювала, та й в ліжку дозволяла випустити пару, накопичену за весь день.

Здається, сьогодні він побив всі рекорди дебільних пропозицій. Я і жінка — це несумісні речі. Ні, я не гей і ніколи ним не був. Але терпіти жіночу присутність у своїй квартирі я не маю наміру. Навіщо мені її сніданки, якщо я чудово себе почуваю, замовляючи їжу з ресторану?

Психологічну підтримку мені влаштовує щовечора мій лабрадор Плутон. А фізичну розрядку я і так отримую, підчепивши якусь ляльку, яка за новий телефон і маму готова продати. Мене влаштовує моє холостяцьке життя і мені цього достатньо.

— Моя відповідь — ні, — спокійно відповідаю я. — Навіть не намагайся знайти мені чергову наречену. Я чудово почуваюся сам. Єдина жінка, яка могла б жити зі мною — це хіба що прибиральниця. І то лише двічі на тиждень.

— Даремно ти так говориш, — каже Паша, роблячи ковток кави.

— Та невже? — відповідаю з сарказмом у голосі.

— Я поки свою Лізку не зустрів, теж думав, що мені гори по коліно. А тепер люблю її всім серцем, навіть збираюся зробити їй пропозицію. Тому що, якщо відчуваєш, що це твоя людина — треба хапати її і нікуди не відпускати, — знову пускає свою рожеву слину Паша.

– Ой, все! Замовкни! — піднімаю руку, перебиваючи друга. — Раптом, ця хрінь передається? Якщо хочеш назавжди опинитися під жіночим каблуком — вперед. А мені ніхто не потрібен!

— Колись ти закохаєшся й згадаєш мої слова, — сміється Паша, а я з кожною секундою хочу закурити все більше.

— Скоріше Плутон навчиться розмовляти, ніж це станеться, — фиркаю у відповідь, демонстративно переводячи свій погляд на меню.

— Якщо чесно… я просто намагаюся зрозуміти, чому ти сьогодні такий нервовий, — відповідає друг, відкидаючись на спинку стільця.

— Це через відсутність нікотину в моєму організмі, — гарчу, відчуваючи, як мене починає підкидати лише від однієї думки про сигарети.

— Співчуваю, — друг знизує плечима і глузливо дивиться на мене.

У відповідь я лише фиркаю, бо навіть говорити немає бажання — відсутність цигарок діє на мою психіку, як червоне полотно на бика.

— Ось ваше замовлення, — промовляє офіціантка, тримаючи в руках тацю з десертом.

— Дякую, — коротко відповідаю і починаю втамовувати спрагу нікотину за допомогою солодкого. А ця порада з Інтернету все ж допомагає!

Після сніданку ми ще трохи поговорили з Пашею про роботу (на щастя, він нарешті зрозумів, що тема мого особистого життя сьогодні перебуває під суворою забороною) і я поїхав додому.

Точніше, туди, що наразі називаю домом.

Вже два місяці я мешкаю в орендованій квартирі, поки в моєму будинку триває ремонт. І, якщо чесно, цей район мені навіть подобається.

Він тихий, затишний, поряд розташований парк, де можна і Плутона вигуляти, і самому зранку пробігтися. Загалом, майже ідеальне місце для чоловіка, який цінує тишу, порядок і відсутність зайвих людей.

Майже…

Тому що є одна проблема — і це моя руда сусідка.

Я досі не розумію, як природа змогла поєднати в одній людині привабливу зовнішність і настільки жахливий характер!

У неї довге руде волосся, яке вона щодня вкладає в якусь нову зачіску, великі виразні очі, струнка фігура, яку гріх не помітити. І груди… скажімо так, їх теж важко не помітити.

І знаєте що?

Жодна з цих переваг не рятує. Бо варто цій дівчині відкрити рота — і все бажання дивитися на неї миттєво зникає.

Такої скандальної, впертої й вибухової особи я ще не зустрічав!

Ми сваримося через все. Через паркувальне місце, через шум, через мою собаку. Через… та простіше сказати, через що ми ще не сварилися!

І щоразу мені здається, що гірше вже бути не може. А потім вона відкриває рота… І я розумію, що дуже сильно помилявся.

Якщо чесно, останнім часом мене менше лякає відсутність тірамісу в улюбленому кафе, ніж перспектива знову зустріти цю руду катастрофу в під’їзді.

Бо після кожної такої зустрічі я всерйоз замислююся, чи не повернутися мені жити прямо на будівництво свого будинку.

Там, принаймні, тихіше.