Спочатку:
На сторінку книги
Тамалія
Увечері сидимо вечеряємо. У Антера розширюється дієт-меню, я намагаюся не дражнити смакотою. Добре виходить. Тихо, спокійно. Думаю.
Ми давно працюємо з рабством, дещо знали і про рабство на Тарині, але такого якось... Ні, можна було, звичайно, припустити, але ж зверху всі вони досить цивілізовані люди. А як поринаєш... Це ж кошмар.
Щодо черрадія перевірила – ніде більше не зводять. Шкода. Але щось мене ця планета все сильніше і сильніше лякає, нікому, крім власної медкабіни, довіряти не тягне. Може, замовити нашим препарати і програму операції, і тут все провести?
– Послухай, – кажу, коли чай допитий, але вставати прибирати посуд ще ліньки. Підіймає очі, слухає. – По-перше, я хочу, щоб ти був моїм охоронцем. Щодо зброї, звичайно, складніше... не можу поки тобі в руки дати, сам розумієш.
Киває.
– Але якісь навички в тебе повинні бути, я правильно розумію?
– Були колись, – бурчить.
– Можеш з батогом потренуватися.
Знову киває.
– Загалом, у вільний час – згадуй, будь ласка. Займися вправами, можеш в саду, як тобі зручніше.
– Ви ж замикаєте мене.
– Ну вибач, дорогий, сам повинен розуміти.
Знову киває. Розуміє. Посміхаюся м'яко. Адже я боюся не тільки того, що ти втечеш, але і того, що з життям раптом вирішиш розпрощатися. У перший день смикалася, чи не відібрати весь одяг, простирадла – та все. Не вмію я рабів утримувати. Тільки сподіваюся, що у мене тобі не настільки погано, що жити все-таки хочеться і надія є попереду.
Мовчу. Він теж мовчить – не знаю, чи розуміє і це теж, але не скажу йому цього поки. Може, потім... Може...
– Далі, – продовжую, – даю тобі дозвіл піднімати руку на вільних, якщо вони загрожують мені або тобі. Домовилися?
Дивиться не дуже довірливо.
– Ну ти ж повинен мати можливість захистити мене, – пояснюю, – а не чекати дозволу. Можу папір виписати, якщо боїшся, що не дотримаю слова і все на тебе звалю. Потрібно буде дізнатися, як це робиться.
– Ніхто не подивиться на папір, – знизує плечима. – Тому що важливий миттєвий наказ пана.
– А як же у Свелли охоронниця...
– Якщо вона елітна, то в неї статус. Це окрема розмова.
Як все складно, виявляється! Зітхаю:
– Загалом, хочу, щоб ти знав: я тебе не покараю і заступлюся, якщо раптом що. Тільки не стій більше, будь ласка...
Перериваю себе, ледь не нагадавши йому про штани, але він спалахує – сам здогадався.
– Вибач, – кажу, – не хотіла...
Дивиться здивовано. Нічого, милий, ти в мене ще звикнеш і до вибачень, і до інших нормальних людських стосунків. Головне, не забувати, з ким маю справу, не ляпнути чого... Складно це, але впораюся.
– Домовилися? – питаю. Згідно киває.
На наступний ранок з-за стіни долинають характерні звуки. Схоже, зарядку робить. Даю наказ замку в його кімнаті відчинитися.
Поки миюся і налаштовую комбайн, виявляю хлопця в нашому маленькому садку під вікнами, зі зворотного від дороги боку. На вулиці тепло, він в легких спортивних штанах, бачу слизьку від поту спину. Не можу не замилуватися. Ніби зовсім інша людина переді мною. Ніби забув свій страх, віддався руху, згадує, помиляється, робить заново, випад, підсікання, падає, тут же схоплюється... Помічає мене: не встигаю зробити крок за двері. Не можу стримати посмішку.
Мить – і переді мною вже знову зовсім інша людина, підходить, не встигаю зміркувати – опускається на коліна, схиливши голову:
– Доброго ранку, пані.
Дихання ще нерівне, але намагається вирівняти.
– Ну навіщо це, – шепочу. – Продовжуй, мені так подобається дивитися. Або ти вже закінчив?
– Як накажете.
– Їжа готова, то можемо їсти піти, – пропоную. Мовчить.
– М-мм... Антере? А скільки разів тобі потрібно сказати, щоб ти піднявся? Ти мені одразу повідом, буду рахувати.
Даремно жартувати намагаюся, не жартують з таким. Для мене це дикість, а для нього – мабуть, безпосередні вимоги всіх попередніх господарів.
– Як накажете, пані.
– Прости, – каюсь, – по-дурному пожартувала.
– Що ви, пані, не так вибачайтеся, – бурмоче, в очах жах, міркую, що ми на вулиці. Ну і чорт з ним! Чому я не можу обходитися з власним рабом, як мені подобається? А тому, дорога, щоб не привертати зайвої уваги. На Тарині так ніхто, схоже, не обходиться.
– Вставай давай, вже не знаю, як тобі й сказати.
– Ви жодного разу ще не сказали, – тихо, ніби боячись, що лаятися почну.
– Гаразд, – відповідаю, повертаючись і заходячи в будинок. – Я пішла, а ти сам дивись.
Надалі буду тихо підглядати, щоб не злякати.
Невдовзі приходить на кухню, встиг навіть сполоснутися і одяг змінити. Мало не пропускаю момент, коли переступає поріг, тут же говорю сідати. Так я зовсім нервовою стану. До чого довели красеня, він, схоже, у Аміри взагалі на ноги не вставав. Вбила б.
– Послухай, – починаю, – мені не потрібно, щоб ти постійно на коліна ставав, розумієш? Не потрібно.
– Мені не складно, – тихо.
– Але навіщо?
– Я краще встану зайвий раз, ніж пропущу... коли треба.
– Та ніколи не треба, – відповідаю. Мовчить. Насилу переборюю бажання сповістити йому, що це мій наказ. Не вихід. Від будь-яких наказів ми позбавляємося. Нехай не ховається за наказами...
– Не хочу наказувати тобі, – кажу. – Це не наказ. Просто мені це не потрібно, розумієш? І тобі не потрібно. Тому можна обійтися.
– Розумію, – відгукується тихо. – Але раба, який відступить від правил, завжди можна за це покарати, якщо пані все-таки вирішить, що це було потрібно.
– Я не караю тебе, – кажу. – І не збираюсь.
– У вас є пульт, – похмуро. Що тут скажеш?
Мовчимо.
– Антере... – кличу. Підіймає очі, дивиться запитально. – Ну а якщо б я наказала? Що б ти робив?
– Виконував би, – відповідає. Угу. Бачу по очах, що виконував би, а сам в пеклі жив би, в постійному очікуванні покарання за невиконання одного з двох суперечливих наказів.
– Гаразд, – зітхаю. – Їж.
Приступає без бажання. Знову подаю голос:
– А ти десь вчився? Красиво, маю на увазі, рухаєшся.
– Давно, – знизує плечима. – Ще коли з батьками жив. І в охороні потім трохи давали основи. Але там ми все більше зі зброєю.
У родині... Хочу розпитати, але боюся. Не зараз. Як це важко, не уявляю.
Не завадило б на реабілітації з’явитися, давненько там не була. Дивлюся на Антера. Йому б відпочити, вдома в тиші посидіти, після всіх оцих подій. Заспокоїтися хоч трохи. Побуду сьогодні вдома.
Закрився у себе, не виходить. Нервую, але не чіпаю. Може, йому відпочити хочеться. Тільки коли час обідати – заглядаю тихенько, постукавши. Ой, треба ж, згорнувся клубочком поверх покривала, спить. Відпочивай, мій хороший. Приходь в себе.
Антер
Намагаюся обміркувати все, що дізнався. Каже, приїхала недавно. Може, з нормальної планети? Потрібно буде з'ясувати. Але що тоді їй заважає бути собою, поводитися так, як прийнято в усьому цивілізованому світі? Навіщо підлаштовуватися під місцеві стандарти?
Втім, зі своїм статутом у чужий монастир не ходять. Якщо вона надовго, збирається залишатися тут... Мабуть, намагається відповідати. Може, я навчальний екземпляр, щоб зробитися справжньою аристократкою? Може, їй потрібно навчитися знущатися над людьми, завдавати їм болю?
Але навіщо ж тоді переконує мене...
Коли вона говорить, що їй не потрібно...
Демон, не хочеться думати. Скільки можна аналізувати і намагатися зрозуміти, чого ще від них чекати?! Всеодно в підсумку все закінчується тим самим.
Ну і деньок вчора був. Як уявлю, що мені могла така, як Олінка, дістатися, відразу немов струмом пробиває. Зібралися б дві подружки та давай розважатися, чий раб довше кричати буде... сіпаюся.
Одне знаю точно. Якщо ще раз до мене підійде Аміра, що б Ямаліта потім не робила, але сьогоднішнім її дозволом я скористаюся!
Жар сорому знову заливає щоки. Коли Аміра сама виводила мене кудись, в товаристві навіть на коліна майже ніколи не змушувала ставати: у них це ніби як не прийнято, вихвалятися тим, що витворяють з рабами вдома. А тут... Напис їй показати знадобилося. Звичайно, від неї і не того очікувати можна.
Особливо чомусь неприємно, що все це бачила Ямаліта.
Лежу на ліжку. Рідкісні години тиші та відпочинку, у інших господарів таке щастя майже й не випадало. Сам не помічаю, як відключаюся. Треба ж.
Прокидаюся – час далеко за полудень, вже вечір скоро. Їсти хочеться. Як це мене господиня до сих пір не похопилася, не знадобився?
Дивно це. Приводжу себе до ладу, виходжу.
Сидить на дивані, дивиться якусь розважальну передачу в віртуальному вікні. Не Таринську, схоже. Іду як зазвичай нечутно, але вона мене помічає – напевно, десь відображення промайнуло. Обертається.
