Спочатку:
На сторінку книги
Тамалія
Вечір видається тихий. Спокійно, легкий вітерець, веранда відкрита. Я б із задоволенням там поїла, аж раптом підслухає хто. Не можна.
Сидимо в кухні-їдальні. У сонця мого вже майже нормальний раціон, смаженого тільки не даю. А так – одне і те ж їмо. Дивується, але мовчить. І добре.
– Ви часто на ці заняття ходите? – раптом цікавиться.
– Пару раз в тиждень, – відповідаю. Боже, не дивись так на мене, не думай розпитувати, у мене совісті не вистачить тут перед тобою жертву розігрувати, тобі б в пору радіти, що хоч одну паскудну пані справедлива розплата наздогнала, а не співчувати, відрада ти моя! Додаю якомога легше: – Та все гаразд, не бери в голову.
Мовчить співчутливо, але тему не продовжує.
– А давай вип'ємо, – пропоную. Підіймаюся, беру келихи, наливаю йому коньяк, собі лікерчика дещо легше.
– На, розслабся трохи, – простягаю. Приймає келих, киває здивовано. Ти, напевно, і коньяк ніколи не пробував...
– Ну, за нас, – торкаюся келихом до його келиху.
Знову киває, навіть злегка посміхається. Пробує, ковтає.
– Завтра рано не вставати, так що пий давай, – підбадьорюю. – Мені нікуди не треба, повністю вільний день, тому займемося облаштуванням підвалу. Вчасно ти у мене...
Не встигаю договорити – келих тріскається в його стислій руці, в очах жах.
Ось дурна, коли ж ти навчишся пам'ятати, з ким розмовляєш!
– Прости, пані!
Схоплююсь, хапаю за руку, що кровоточить:
– Спортзал! – роз'яснюю. – Спортзал будемо облаштовувати в підвалі, я давно збираюся, та все ніяк...
Тягну його до раковини, змиваю кров, що хлище, кілька стекол застрягли в долоні.
– Прости... пані... – бурмоче, здається, намагається стримати тремтіння, горе моє.
– Стривай, – прошу, – зараз пінцет і медика принесу...
Кидаюся за аптечкою, прибігаю назад, бризкаю анестетиком.
– Знеболювальне? – дивується.
– Що ж я тобі, садистка, чи що?! – вигукую.
Найбільші скла дістаю пінцетом. Стоїть мовчки, начебто навіть заспокоюється злегка. Та що ж це за асоціації зі словом «підвал»! Ти що, весь цей час намагався зрозуміти, де у мене тут камера катування обладнана?!
Дрібні скла залишаю медику, той своїми малесенькими маніпуляторами швидко справляється, потім заліковує... Видихаю. Ось тобі і романтичний вечір. Мовчу, а то як пожартую знову – ще тиждень відходити буде.
Антер
Ямаліта чимось зайнята. Що це вона весь час пише, в сітьовику шукає?
Не мого розуму справа. Але ж цікаво...
Гаразд, вирішую поки позайматися трохи. На вулиці прохолодно і темно, трава ще мокра, але земля вже майже всю вологу ввібрала. Обидві місяця на небі красуються.
Дивлюся на будинок, як затишно горять віконця веранди і вітальні, розмірковую про те, що цей будинок мені вже майже рідний. От якось непомітно з хазяйського стає місцем, про яке починаю думати, як про будинок. Якщо Ямаліта вирішить мене продати – буду сумувати, напевно.
Ця думка раптом обпалює вогнем, не стримуюсь, падаю, чорт, брудний весь!
Не розслаблюйся, раб. Чим більше мрієш, тим страшніше виявляється реальність. Тебе як і раніше можуть продати в будь-який момент і в будь-яке місце. Що б вона там не обіцяла. Всього лише документи підписати...
Схоже, зовнішній комунікатор. Кого нелегка принесла?
Знову падаю на слизькій землі, не витримую, вирішую заглянути. Я тільки з кухні загляну в вітальню, і знову сюди...
Як би не так.
Тамалія
Швидше ховаю сітьовик з документами, дивлюся на внутрішній комунікатор. Селій, давно не бачилися. Знудьгувалася вся.
Відкриваю, здогадуючись, що йому тут потрібно. Зображую здивування.
– О! – посміхаюся. – Ти, напевно, батіг приніс? А то я забула...
– Можна? – входить, козел, де ж твоя другорядна роль, коли вона так потрібна? Гаразд, доводиться впустити, не виганяти ж.
Мовчу, нічого не кажу. Сподіваюся, сам скоріше втече.
– Це не ти повинна пам'ятати, – повідомляє, витягуючи з гравіпака батіг. – А ось і він!
У кухні дійсно видніється Антер, замурзаний який, чим ти займався, город копав? Розчервонілий, злегка захеканий.
– Чим це ти там зайнятий? – підозріло питає Селій.
– Селію, – перериваю. – Він зайнятий тим, чим я сказала. Антере, можеш продовжувати.
– Стривай! – підходить до нього, батіг в руці тримає, за рукоятку. Тільки спробуй.
Наближаюся. Яке щастя, що пульт вже в сейф прибрала.
– Ти чому за батогом своїм не стежиш? Чому пан повинен тобі його приносити?
Здається, розраховане на те, щоб залякати. Куди тобі залякати мого Антера якимось нещасним батогом. Думаю, навіть побачивши у тебе свій пульт, він тримався б щосили. Що не кажи, а все ж таки гордий...
– Селію, перестань, – посміхаюся якомога м'якше. – Це я забула, виклала його й забула. Антере, йди, продовжуй.
– Нехай спочатку подякує! – заявляє Селій, але Антер після другого мого наказу воліє ретируватися в садок.
– Селію, ну чого ти на мого раба обурився.
– Поганець він у тебе. Ось побачиш, ти від нього ще наплачешся.
– Не ти ж. Наплачуся – продам.
– Краще продай. Він же тобі не дорогий, сподіваюся?
– Ну як тобі сказати... це мій перший раб, та ще й дарунок самого Корнеля Альвейського, як я можу їм не дорожити?
– Я йому батіг приніс, а ти навіть подякувати не дала!
– Ти мені приніс. Спасибі тобі величезне. Але якщо це така проблема, я б сама завтра заїхала. Не потрібно було.
Ура, знітився.
– Почастуєш чимось?
Як же хочеться вигнати!
– Зараз, – кажу. Заглядає в кухню-їдальню, але я посадила його на диван тут, у вітальні. Цікавлюся, чого йому, наливаю вина з льодом. Сидить, повільно тягне.
– Слухай, а чим у тебе там раб так довго зайнятий?
– Він потрібен тобі? – дивуюся.
– Слухай... м-ммм... а він правда у тебе постільний?
– А про це пристойно розпитувати?
– А що такого? Це ж звичайні речі.
– Правда, – кажу. – Заспокоївся?
Сидить перетравлює, схоже, не заспокоївся – навпаки, незадоволений. Не вистачало мені для повного щастя ще цього виродка в хвості.
– Слухай, – знову починає. – А якби ти... ну... зустрічалася з кимось? Ти б його... ну... більше не використовувала?
– А що, не можна хіба?
– Ну... ні, вам-то можна... Це мене, як тільки зустрічаюся, змушують всіх рабинь з ліжка вигнати... Але ти не думай, я б і сам вигнав...
– А я – ні, – не можу відмовити собі в задоволенні повідомити. – Вижену тоді, коли набридне, та ні секундою раніше!
– Навіть якщо... ну...
– Селію, не розумію, що ти нукаєш?
– Ну... я просто думав... ну це звичайно жінка вирішує... Але ти мені дуже сподобалася... І... – ковтає.
Мовчу. Давай, народжуй вже.
– Ну... – тягне.
– Послухай, – кажу. – Ми з тобою тільки сьогодні познайомилися. Так що давай не будувати далекосяжних планів. Добре?
Киває.
– Добре, Ямаліто. Просто я... ну... я міг би замінити його, якщо що... Якщо ти не готова зустрічатися, але...
– Ти ж не раб, – відповідаю розважливо.
– Ну так, – погоджується тоскно. Ух ти, невже моєму Антеру заздриш? Не можу передати, як я щаслива!
– Запросиш мене на перший танець? – раптом запитує.
– Який танець? – не розумію.
– Так на вечорі же.
– А, добре, запрошу. Якщо тільки Корнель відмовиться, я його думала запросити. Все ж таки він до мене так добре поставився...
– Гаразд, – погоджується. – А... раба візьмеш?
Не хотілося б... ой як не хотілося б!
– Не знаю, – тисну плечима. – Буде мені там заважати... мабуть, не візьму.
– Дивна ти. Кожен з рабом ходить, а ти – не візьму. Пилинки з нього здуваєш.
– Прямо таки, – пирхаю, не вистачало ще, щоб це щось про мене плітки розпускало. Зараз як з Олинкою заспівають... Потрібно терміново переконати.
– І Корнель не зрозуміє, – добиває Селій. От чорт, і правда. Не можу ж я не привести його дарунок.
– Слухай, – вирішую все ж таки закруглитися, – ти прости мене. Я сьогодні вимокла, страшенно хочу спати. Давай іншим разом поспілкуємося?
Кидає погляд на кухню.
– Він же такий брудний, не огидно тобі? – запитує тоскно.
– У мене в будинку три ванні кімнати, – повідомляю. – Помиється.
– Якщо передумаєш... із задоволенням залишуся.
От радості-но.
– Якщо передумаю – скажу.
