Раді Вас бачити!

Тамалія

– Ну просто...

Не можу я при тобі, не можу!

– Їй же не дозволено, – намагається викрутитися. – Вона ж охороняє.

– Зі Свеллою я домовлюся.

Та що ж тобі так не хочеться? Нічого ж не вимагаю.

– Звести вирішили? – похмуро.

– Боже, ну навіщо ти, – закушую губу. – Я ж не кажу... просто прогуляйся!

– Пані... – погляд такий... господи, ще не вистачало, щоб він на колінах мене благав не змушувати гуляти з Анітою!

– Гаразд, гаразд, – піднімаюся, підходжу, беру за руку. – Не хочеш з нею – не треба. Просто сам погуляй. Тільки не знаю, як це організувати. У магазин сходи, чи що.

– Навіщо вам? – не розуміє. Зітхаю:

– Мені складно, коли ти на занятті присутній. Тільки тому. Ні з ким я тебе зводити не збираюся!

– Вибачте, пані.

– Якось же можна тебе одного відпустити?

– Вдома краще залиште, – бурчить.

Ось тому я й хотіла, щоб ти з Анітою пішов, щоб все природно виглядало. Дідько! А тепер викручуватися доведеться.

– Хочеш – залишайся, – кажу. – Просто дивно буде, що я без раба прийшла. І тобі, певно, погуляти не завадило б. Чи це неможливо?

Антер

Що в неї за примха?

– Один з господарів одягав камеру, яка передавала все йому на комп'ютер. І щоб до мене ніхто претензій не мав, і щоб я дурниць не робив.

– Камера... – бурмоче, киває, ніби сподобалася ідея. Мовчу, що ця камера не завадила мені спробувати втекти. Там не Тарин був, але далеко від космопорту жили. Майже до корабля дійшов, тиждень ловили.

Від тебе всеодно тікати не буду... та ще й на Тарині.

Так за руку і тримає, цікава звичка, трохи що – за руку хапати. Але мені подобається. Самому ж не можна торкатися, перестроївся вже, не забув. А іноді страшенно хочеться... Ну хоч так.

– Іди вдягайся, – відпускає, – буде тобі камера.

Одягаюся, спускаюся. Треба ж, де вона таку штучку взяла? Маленька, на відворот прикріплює.

– Пані, – кажу, – краще нашийник надіти.

– Думала, ти захочеш як вільний погуляти.

– Дуже захочу, – погоджуюся, – але тут же всюди сканери чіпів. Вам же потім мене з ділянки забирати і пояснюватися.

Киває.

– Немає в мене нашийника, – відповідає. Дістає із шафи якийсь шкіряний пасок, свій напевно, обрізає нашвидку. Тканина сама до себе липне, в цілісне коло перетворюється, без застібок.

Зітхає, підходячи.

– Ти впевнений? – питає. – Якщо що... вже гаразд, сиди на занятті.

– Погуляю, – тисну плечима. Одягає, м'яко, прямо як краватку. Таке враження, що зараз розплачеться. Чого вона? Прикріплює камеру.

За ці шість років я добре, якщо днів п'ять гуляв. Сам. Повідець з усіма супутніми не рахую. Здається, бажання відчути себе майже людиною починає переважувати страх зустріти Аміру або когось подібного їй.

– Кнут брати? – питаю.

– Не треба, – хитає головою.

Тамалія

Хотіла ж як краще... а виходить – паршиво. Ще не вистачає тобі батіг в руках нести, щоб всякий вдарити міг! Я б взагалі і нашийник не вдягала. Але ж правий, не можна просто так раба відпускати.

– Можеш вдома залишитися, – повторюю. Але схоже, йому й самому вже пройтися в радість. Розумію. Одному, куди заманеться, щоб ніхто не смикав. Сподіваюся, все нормально буде?

Віддала йому одну з камер, не ті мініатюрні, якими зазвичай користуюся, а таку, щоб при необхідності будь-який правоохоронець побачив і не приставав. Вручила запасний ком про всяк випадок. Дала кредитку – купуй, чого хочеш. Розважайся.

Проводжає до дверей будівлі реабілітації. У мене спеціальна гарнітура, надівається на вухо і скроню, мімікрує під шкіру і при відповідному запиті прямо в зоровий і звуковий центри передає з камери, що відбувається. Буду зрідка поглядати. Ох, боюсь, заняття сьогодні вийде...

На одне і розраховую – на розсудливість Антера. М-да.

Свелла теж приперлася, а як не хотілося її бачити! Доводиться зображати радість і підтримувати порожні розмови, обіцяти, що завтра обов'язково буду.

Пані Кларна заходить, вітається, розпочинає заняття.

– А де твій раб? – зауважує, коли доходить черга до мене. Плутано намагаюся розповісти, що мені неприємно, що він все чує, адже мені з ним потім вдома бути.

Керівниця починає доводити, мовляв не потрібно йти через силу і якщо чоловік неприємний, то краще перечекати. Переконую, що чоловік мені приємний, неприємно, що він про те, що зі мною сталося, знати буде, це таємне – і так далі. Вислуховую лекцію, що до раба не можна ставитися як до звичайного чоловіка.

Боже мій. Знали б ви...

Здається, я вже до нього ставлюся як до дуже, дуже незвичайного чоловіка. Самого приголомшливого з усіх, кого коли-небудь зустрічала.

Поглядаю, що там у нього відбувається. Переживаю жахливо.

Антер

Іду, гуляю, майже насолоджуюся. Дивне відчуття. Якби не ця гидота на шиї, зовсім добре було б. Нікому до мене особливого діла немає, одна полісменша пильно подивилася, але не зупинила. І добре, нікого не чіпаю. Заходжу в порожні магазини – кому вони ще потрібні, цікаво? Хіба що рабів поексплуатувати – бачу, як якісь бідолахи тягнуть коробки своєї пані. Ти що, автоматичне завантаження замовити не в змозі?

Поглядаю на годинник, щоб вчасно зустріти Ямаліту.

Купувати за її гроші нічого не збираюся. Хіба ось морозиво... Звичайно, морозиво. Іду. Насолоджуюся.

Думав, обійдеться. Але я ж... як там сказала Ямаліта? Або... Талі, здається. Так їй подобається? Казала, що мені вдається всіх завести – і їм хочеться мене або покарати, або... гм... провчити. Адже вірно, приваблюю усіляких виродків. І сам повз них пройти не можу.

Йде компанія молодих аристократів, років по тринадцять-п'ятнадцять, чорти, щоб я в цьому віці тягав на поводку раба з шиєю, що кровоточить! Та мої батьки сказали б, що я їм не син! Ненавиджу Тарин! Деградація цілковита.

На чолі дівчина, з нею пара подружок, пара дружків. І раб-хлопчисько того ж віку. Згадую себе... навіть зараз важко, а в тринадцять років взагалі, напевно, помер би на місці!

У хлопчиська очі горять – вовченя, невже вільним був? Не стримуюсь, підходжу.

– Вибачте, пані, – ризикую. Ох як недобре дивиться... Які прикраси, видно, не просте дівча.

– Як ти смієш заговорювати з вільною, раб? – сірі очі стають буквально металевими.

– Прости, пані, що посмів втрутитися, – вимовляю смиренно, – але у твого раба ось-ось сонна артерія переріжеться, в будь-який момент померти може.

Притягує до себе хлопчика, який, здається, мене теж ненавидить. Даремно я, напевно.

– Як ти розмовляєш з вільної? – перепитує. Ну звичайно. Опускаюся на коліна:

– Прости, пані. Не хотів відволікати. Просто хотів попередити.

– Думаєш, я не вмію з рабами поводитися? Він мене не хоче веселити! Значить, зараз ти будеш веселити!

Зграя обходить з усіх боків. Прости, Ямаліто.

– Ти не можеш...

– «Ви», по-перше!

– Вибачте, пані, ви не можете покарати мене без дозволу моєї пані. Я нічого не зробив, просто попередив, що ви можете втратити своє майно.

– Дивись, щоб твоя пані не залишилася без свого!

Обступають. Починають мене підштовхувати, хто рукою, хто ногою. Скористатися, чи що, дозволом господині? Тоді точно живим не піду.

Під'їжджає гравікар, а дівчинка не одна гуляє, під охороною. Вискакує раб, по всьому – елітний охоронець.

– Що відбувається? – цікавиться.

– Раб посмів до мене звернутися! – скаржиться дівка. Повторюю свою версію. Тут хлопчак з кровоточучим горлом хрипіти починає. Охоронець підхоплює його. Схоже, нормальний мужик, все розуміє. Пощастило.

– Вибачте, пані, схоже, раб мав рацію. Його потрібно в медкабіну.

Пані кривиться, її друзі теж незадоволені, тягне за нашийник. Ще трохи, і рятувати вже буде нікого. Може, даремно я? Чим таке життя...

Охоронець просить її пройти в машину, забирає туди ж хлопчиська, який б'ється в судомах, я отримую ще кілька стусанів, але усі розходяться. Майже пронесло. Піднімаюся на ноги.

Все-таки ненавиджу гуляти по Тарину.

Іду зустрічати Ямаліту. Бачу машину Селія, поспішаю якнайшвидше пройти.

– Гей, раб! – доноситься слідом: вискочив, помітивши мене. – Чому не вітаєшся шанобливо?

Вважаю за краще не почути, не бачу тебе в упор.

Тамалія

Закінчення заняття я вже не чула, готова зірватися й кинутися на підмогу Антеру. Здається, милий, здорового цинізму тобі теж не вистачає. Розумію, сама не можу бачити тут ще й дітей...

Що ж це за дівка? У Корнеля я її не примітила, але явно аристократка. Потрібно буде пошукати, хто така. З такою-то охороною значною, там же в машині парочка інших охоронців сиділа.

Цей Селій ще. Ну Антере, ну не міг привітатися? Тепер же не відчепиться!

Виходжу, Антер якраз біля дверей, чекає.

– Ну як погуляв? – цікавлюся.

– Нормально, – киває. Угу. Повірила.

Але підходить Свелла, і я замовкаю. Вдома поговоримо.

Аніта цурається Антера – ображається. Як згадаю його небажання... аж не по собі стає. Буде тобі свобода, рідний, помру, але звільню!

– Твій раб зовсім знахабнів, – зустрічає мене Селій. – Не вітається!

– А ти не знахабнів? – сміюся. – Теж не вітаєшся. Привіт, Селій.

Схоплюється, руку цілує, компліменти лепече. Ну що за жалюгідна подоба? Цікаво, якщо у мене провідна роль, то і компліменти я повинна робити? Але ні, жінки ж люблять компліменти, вони не позбавлять себе такого задоволення. Отже, залишили цей обов'язок за чоловіками.

– Що, правда не привітався? – ось Свелла, гидота, не могла промовчати.

– Пробачте, пане, я вас не бачив, – видавлює Антер. Бідний мій.

– І не чув, – гмикає Селій.

– Поспішав, щоб до пані не запізнитися, – відповідає Антер.

– Гаразд, хлопці, я вже тікаю, – вклинююсь скоріше. – До завтра! Йдемо, раб.

– Поїхали з нами, пані Літо! – кличе Селій. Свелла вторить, але я не погоджуюся. Відмовляюся. Мені завтра на вашому вечорі смердючому відпрацьовувати, сьогодні вже відпочину.

– Ну що там, – питаю вдома, дістаючи сітьовик, куди все повинно було скидатися. – Ніяких пригод?

– Ні, пані. Все в порядку, – бреше. І не вивудити ж.

– Можна видаляти інформацію? – цікавлюся. – Точно не знадобиться потім тебе виправдовувати в чому-небудь?

– Сподіваюся, ні, – зковтує. – Видаляйте.

– А якщо я перегляну? – питаю.

– Як пані буде завгодно... – беземоційно. Так бачила я все.

– Гаразд, – заспокоюю, – видаляю.

Хоча, про всяк випадок, резервну копію залишу.

Здається, Антер радий, що я нічого не знаю.

– Наступного разу ще гуляти підеш? – питаю, виробляючи маніпуляції з сітьовиком.

– Краще з вами побуду... або в будинку, – відгукується. Червоніє. Конспіратор мій милий. – Ви все бачили, да? – скидається раптом.

– Чому ти так вирішив?

– Не знаю.

– Антере, – зітхаю. Не хотіла ж казати, але ж не повірить тепер. – Я тобою пишаюся, чесно.

– Пишаєтеся, – криво всміхається. – Не можу години погуляти, щоб ні з ким не зачепитися і на колінах не постояти.

– Для раба на Тарина це нормально, – тисну плечима. – Просто... адже сам знаєш, що марно.

– Знаю, – тихо. – Але коли всі мовчать і відвертаються – ще гірше.

Якийсь час стоїмо в тиші.

– Карати будете? – запитує тоскно.

– Звичайно, – відповідаю, не витримавши.

– Як? – цікавиться тьмяно, прямо очі погасли. Ти мені ще на коліна встань! Стає, ідіот. Сил немає!

– Як зазвичай, – повідомляю. Піднімає на мене погляд, збагнути не може.

– Вибачте, пані, не розумію, – каже розгублено.

– Чого ти не розумієш? Я ж тебе постійно караю, потрібно кожен раз запитувати.

Не будь козою, агенте Там. Він у тебе і без того між двома полюсами постійно мотається, не знає, чого чекати.

– Вставай, – зітхаю.

Піднімається, підходжу.

Боже, який у нього погляд... Не можу більше!

Обіймаю, не сильно, в будь-який момент відпустити готова, якщо раптом напружуватися почне. Не напружується, не смикається. Бачу, що здивований, але хоча б не відчуває відрази. Та обійми ж ти мене теж!

Не обіймає, руки опущені, то чи боїться, чи то не хоче – не розбереш. Глупий мій герой.

– Постараюся дізнатися, хто вона така. Може, вийде викупити хлопчиська, – кажу.

– Ви ж усіх не скупите, – відповідає тоскно. Розуміє. І я розумію. Усі – поняття абстрактне, а людина, яка перед очима страждає – це конкретна людина. Не скуплю, рідний. Але, можливо, і мені вдасться хоч щось зробити... На жаль, поки це відбувається ціною твоєї волі. Прости, мій хороший. Все більше і більше вірю, що ти зрозумів би, дізнавшись правду.

Мовчу. Не хочу відпускати. Обійми ж мене...

Стоїть опустивши руки. Трохи схиляє голову до мого волосся. Відчуваю його дихання. Здається, ледь збилося. Піднімаю до нього обличчя. Коли ж ти зрозумієш, що мені більше подобається дивитися на тебе знизу вгору, а не навпаки?

Страшенно хочу поцілувати. Але відпускаю.

Антер

Стою. Переварюю. Намагаюся збагнути, що це було. Ти б мені руки, краще, зв'язувала, коли обіймаєш, але не даєш дозволу до себе торкнутися... Так же й з глузду з'їхати недовго.

Якщо це покарання, то воно сильніше будь-якої порки виходить.