Раді Вас бачити!

Тамалія

Ну так, логічно. Гаразд, подумаю, що можна зробити.

– Коли? – глухо питає.

– Що коли? – не розумію.

– Продавати мене коли будеш.

Хм, зараз, мабуть, почую всю правду про себе. Може, тим краще, нехай виговориться?

– Не знаю, не від мене залежить, на жаль.

– Говори... – майже гарчить.

Нариви, кажуть, потрібно розкривати? Ох, не пошкодувати б потім... Але перш, ніж будувати щось нове, потрібно вичистити увесь бруд.

– Цілком можливо, що скоро.

– Скільки в мене днів?

– Яка різниця, якщо ти всеодно не збираєшся вести себе як тобі сказано?

Кажу, чекаючи. Чи зірветься на благання, або навпаки, вирішить, що ну їх нафіг, раз всеодно марно.

– А навіщо? Ти передумаєш?

– Можливо.

Стільки ненависті в очах, стільки відрази... прямо не по собі, судорожно згадую: він бачив, куди поклала батіг, а сейф поки ще відкриєш...

Який до біса сейф, про що ти?!

Чорт, напевно ж вирішить, що я з Амірою змовилась. Йопрст, не подумала про неї, а він же напевно насамперед...

– Всі ви хтиві збочені суки, – видихає. – Доставляє задоволення знущатися, ну то давай, знущайся, чого вже. Я ж відразу бачив, що як раб тебе не приваблюю і ні для чого не годжуся, але навіщо, навіщо ж... – раптом закушує губу і, здається, схлипує. – Адже я ж пам'ятаю, що таке свобода, тому, хто завжди був рабом, це слово мало що каже... А наді мною приємно знущатися, звичайно! Так, погань?

Підкоряючись пориву, подаюся вперед і обіймаю його. Він якийсь час стримується, лише важко дихаючи, після утикається в моє плече, розридавшись.

– Ось так, милий, – шепочу, – давай, нехай виходить бруд і зараза, потрібно звільнити місце. Виговорись...

Антер

Не дочекаєшся... Вам не можна говорити нічого, інакше не встигнеш озирнутися, а ви вже поспішаєте скористатися. Так, в мене багато років вбивали необхідність підкорятися, але мені як і раніше не байдуже, що зі мною роблять! Так, знаю, якщо не виконаю хоч найменший хазяйський каприз, мене чекають години виснажливого болю, під час якого я буду молитися, щоб нарешті здохнути, щоб господар потримав палець на кнопці трохи довше, ніж я в змозі витримати. Бачиш, яке мені міцне тіло дісталося, скільки його ні калічили – після медкабіни як нове, починай спочатку! Так, в черговий раз вилізаючи з медкабіни я готовий на що завгодно, лише б більше не потрапити до неї, розумію, що це неможливо, що господареві завжди є за що покарати, а й ні за що, просто для свого задоволення – теж ніхто не заборонить! Але кожен раз думаю, а раптом хоч трохи відтягну цю долю, раптом не сьогодні, не зараз, раптом буде хоч півгодини без болю! Нехай це будуть півгодини на підлозі, та хоч би рачки, тільки без болю!!! Давай, знущайся наді мною, покажи своїм подружкам, який у тебе слухняний раб, що хочеш зробить, сам себе батогом відшмагає, адже він знає, що може бути ще гірше! Адже йому ж байдуже, чи лежить він на підлозі під твоїми ногами, чи стоїть голяком на загальному огляді, а якщо і не байдуже, так це вдвічі приємніше, правда ж?

Позорище яке, розревівся ідіот, розкажи їй ще, де в тебе болить...

Тамалія

Все я зробила не так, занадто рано, не довіряє він мені, не готовий виговоритися, хоча здається, прекрасно розумію все, що міг би сказати, мало не думки чую.

Антер до болю стискає мене, замочивши пеньюар, якийсь час не віддає собі звіту, після зупиняється – різко, мабуть, приклавши масу зусиль і не здивуюся, якщо знову прокусивши губу.

– Вибачте мене, пані, – відсторонюється, відпускаючи.

– Мені на «ти» більше сподобалося, – посміхаюся.

– Вибачте, – спалахує.

Комунікатор, що лежить в кишені пеньюара, – звичка завжди тримати його поруч – впивається в ногу і я простягаю руку трохи поправити. Антер раптом здіймається, в мить опинившись на підлозі біля моїх ніг, стискаючи коліна:

– Не треба, будь ласка, я ніколи більше...

– Ти чого? – дивуюся, але тут же доходить: мабуть, вирішив, що без пульта я б до нього не відправилася. – Це ком, дивись, – дістаю, демонструю. – Твій пульт в сейфі. Він мені не потрібен, я б викинула його, якби...

– Що якби? – хрипко. Відпускає руки, що це у нього за «можна торкатися – не можна торкатися»? Не подаю виду, що помітила.

– Все складно, – зітхаю. – Вертайся в ліжко.

– Коли будете продавати?

– Ніколи. Клянуся.

Та коли ж ти вже навчишся хоча б підніматися відразу ж, а не стояти ще півгодини на колінах, з'ясовуючи, що тобі загрожує?

– Тільки не Амірі, благаю, не до неї, я все зроблю, наказуй... Тільки не до неї... Що завгодно... Краще назад на досліди... З колін не встану, будь-яку примху виконаю, тільки щоб ти не вертала мене...

Здається, мене теж затрсило, обхоплюю його голову.

– Ти що... – шепочу, – ніколи, не думай навіть, ніколи, клянусь тобі, я тебе їй не віддам, все зроблю, щоб ти навіть випадково до неї не потрапив...

– Що таке клятви господарів...

– Для тебе порожній звук, розумію...

Різко підіймає очі, в них ніби перемикається. Ну слава богам, хоча б не вирішує знову вимолювати прощення.

– Яке буде покарання? – глухо питає, покусуючи губу.

– Не буде ніякого покарання, – відповідаю. – Спати лягай.

– Але я ж такого наговорив...

– Я нічого не чула, – посміхаюся. – Тобі наснилося. Спи.

Акуратно піднімаюся, обходжу його, щоб не зачепити випадково. Так і стоїть на колінах, проводжаючи мене поглядом. Горе моє. Сподіваюся, всю ніч стояти не будеш?

Хочеться повернутися, обійняти, приголубити. Тільки, боюся, знову пересмикуватися почне.

Дурна я. Все зробила не так.

З ранку, ледь встигаємо поснідати, заявляється Олінка, дочка дорогого Корнеля. Є ж мужики, які на виключно жіночій планеті примудряються займати таке високе положення і відхоплювати собі гори грошей!

Попросивши Антера сидіти в себе і не висовуватися, зустрічаю її з найщасливішою посмішкою, яку тільки можу зобразити. Подружка, як-не-як, щоб їй в пеклі горіти тисячоліттями.

Молоденька вісімнадцятирічна погань... До шістнадцяти за дівчатками щільно стежать, при всіх вольнощах, які тут панують, все ж не дозволяють занадто вже рано заводити рабів-чоловіків.

На жаль, не можу її послати: вони з татусем знаходяться у мене в розробці, так як повинні вивести до Трьох Глав. Сподіваюся.

– Ну як він тобі, люба? – з порога починає щебетати це щось, яке ані жінкою, ані дівчиною я б не назвала. Гарненька, доглянута, в діамантах і дорогому платті гнила погань. Боже, яка огидна. – Я сама вибирала тобі раба, сподобався?

Хм... як на це відреагувати, цікаво? Спеціально мені «поганого коханця» підсунула? Не вірю, що не оглядала.

– Ти ж знаєш, це мій перший раб, спасибі тобі, так мило! – дякую.

– А пульт вже спробувала, усі кнопки? – очі горять, боги, як би стриматися і не вмазати їй в пику. Садюга погана!

– Звичайно, він так прикольно кричить! – посміхаюся. – Тільки потім лікувати потрібно, а то валяється колодою.

– Так навіщо лікувати, саме пройде, так цікавіше. Правда, – зверхньо кривиться, – я не подумала, він же в тебе один, поки гоїтися буде, нудно, а так від больового шоку завчасно здохне. Слухай, а там правда на твоєму пульті є кнопочка «збудження»? Начебто я чула, оновлений зразок?

А чорт його знає... Мені пригадалася розповідь про «пігулки», значить, напевно, жодної такої кнопочки немає? Або Аміра додала подібну функцію під кінець, з неї станеться?

– Дай подивитися! – прямо руку тягне, мало не слюна з рота біжить.

– Знаєш, – гарячково міркую, як бути, – прости, але це мій перший раб, і мені хочеться спочатку самій награтися. Бо вчора зустріли попередню господиню, так вона відразу ж до нього в штани полізла, я краще потім тобі дам, коли набридне... або ще собі іншого куплю. Тільки ж їх прогодувати потрібно, – додаю, щоб не надумала дарувати мені дубль два. – Багато грошей забирають, а я ж не така багата, як ти.

– Хочеш, поміняємося? – аж руки тремтять, та що ж вам всім так мій Антер потрібен?! Чорта з два я його кому віддам!

– Не хочу! – посміхаюся.

– Перша іграшка найулюбленіша? – ховає невдоволення за фальшивим розумінням. Милий, як же тобі пощастило, що вона тебе для мене вибирала. І як не пощастило всім іншим, хто потрапив до неї...

– Слухай, – знову починає, – а як він на коліна стає? Сам? Або змушуєш?

– Сам, звичайно, – тисну плечима.

– Я читала його історію...

Коза дрібна, краще б корисне щось почитала, яке задоволення можна отримати, читаючи історії рабів? Та ще й чужих. Що ж він тобі так дався, не було турботи! Не віддам!

– Він же раніше вільним був! Уявляєш?! Це ж такий кайф... Його довго привчали на коліна ставати, деякі, знаєш, самі готові, але це ж не те, а ось коли він не хоче, коли йому огидно, неприємно... Коли ще пам'ятає смак свободи...

Щоки розчервонілися, очі горять... Боже, та це – дівчина? Мати, кохана, цілителька? Споконвічно жіночі покликання. Цікаво, а якби тебе в рабство, люба? Довго б ти смак свободи пам'ятала?

Її погляд падає на свого власного раба, який тихо стоїть біля дверей.

– Гей, а ти що в нікудишній позі? – гнівно. – А ну на коліна, забув, як в моїй присутності стояти потрібно?

– Господиня не наказувала... – відповідає, намагаючись виконати, але кільце від повідця, надіте на гачок, не дозволяє.

– На коліна!

– Олінко, його кільце не пускає, – кажу.

– Його проблеми, що мені, вставати, чи що? – дратується.

– Давай я поправлю, мені не складно, – піднімаюся, намагаюся не поспішати, знімаю кільце з гачка, ледве стримуюсь, щоб не погладити волосся. Ще один нещасний. Сам боїться навіть руку простягнути, щоб це кільце прибрати...

Заспокойся. Ти не врятуєш всіх. Поки. Зате якщо успішно виконаєш завдання... може, хоч щось зміниться.

Хлопець опускається на підлогу, але Олінка вже забулася, що їй ліниво було вставати, підхоплюється, в руках хлист – довгий, з зазублинами.

– Через тебе пані Ямаліта змушена була підніматися! – кричить, б'ючи, хлопець скрикує, приймається вибачатися. Чим би відволікти?

– Гаразд, – кажу, – тобі ще додому з ним йти, не перестарайся.

– Доповзе, – цідить крізь зуби, знімаючи пульт з поясу. – Хочеш побалуватися?

Хлопець блідне, вчіплюється пальцями в килим.

– Повидираєш нитки – вб'ю, – каже «подруженько», натискаючи на кнопку гострого болю, хлопець падає, вигибається, кричить.

– Дай подивитися! – видирає мало не силоміць гребаний пульт, починаю розглядати кнопочки, судорожно міркуючи, що зробити. Не можу, не можу! Говорили ж мені, що емоційно я не готова до тривалої роботи під прикриттям, моє місце – в кабінеті з паперами! Ну і на короткочасних операціях.

– Та, в мене такий же, – повідомляю розчаровано, – нічого цікавого.

Відкладаю на стіл, вона хижо стежить за мною, але поки не відбирає. Тягне руку до поясу. Що, незвично без пульта?

– Покажи свій, – перемикається.

– Та такий же, – повідомляю, – в сейфі, ліниво діставати. Нічого особливого.

– А раба? Покажеш?

– Покараний, – кажу, – наказала лежати і не ворушитися.

– А за що?

– Так, обізвав мене.

– Обізвав?! – очі величезні, чорт, даремно я... – За це шкуру здерти потрібно! Можна я покараю?

– Ну може не мене, не знаю, – викручуюся. – Почула як він лається, не знав, що я слухаю, але я воліла вирішити, що на мене.

– Розумію, – гидко так, – хороший привід покарати... Слухай, а він справді огидний коханець?

Мені раптом стає прикро за Антера. Та якого біса!

– Дурниці! – кажу. – Це просто господиня у нього фригідна була, такого чоловіка не оцінила! Кращий з усіх, що в мене були!

Куди мене несе... Очі знову горять, твою мать, хотіла як краще...

– Ну ти ж у нас на реабілітації, після групового згвалтування?

Тактовна ти моя, а якби це була правда?

Опускаю очі:

– Покірний раб добре допомагає впоратися, – відповідаю зніяковіло. – І як це я сама не подумала, щоб прикупити?

– Ну, на їх фоні будь-який хорошим здасться, – глумливо.

– Знаєш, в мене і до цього чоловіки були, так що є, з чим порівняти.

Ось навіщо, ідіотка! Знову очі спалахують:

– Даси спробувати?

– Не дам! – обурююся.

– Чому? – щиро дивується. – Хочеш, я свого тобі дам? Він теж багато чого вміє і ласкавий, якщо раптом різкий рух – у мене завжди пульт під рукою.

Класний секс, нічого не скажеш. Схоже, уявне управління Олінці не в кайф – подобається своїми пальчиками тикати.

– Не хочу, – качаю головою. – Ледве цього підпустила, звикнути треба.

– Розумію, – розчаровано і без грама розуміння. – Ну поклич його, а? Так хочеться подивитися... Що тобі, шкода?

– Не хочу скасовувати покарання.

– На скільки ти його покарала? Я пізніше зайду, ти будь ласкава не карай його знову. Якщо раптом провиниться, я допоможу, добре?

З сумом розумію, що не відчепиться.

– Звичайно, – погоджуюся, – заходь як-небудь, розважимося.

Прилаштовує пульт на пояс, йде, змушуючи раба тягнутися на колінах. Сука.

Не встигаю проводити і повернутися в крісло, Антер тут як тут. На підлозі біля ніг, уткнув голову в мої коліна.

– Дякую, – тихо, ледь чутно. Проводжу рукою по м'якому темному волоссю, мовчу.

– Вона повернеться, – говорить. Піднімає на мене очі, здається, кілька посвітлілі.

– Повернеться, – зітхаю. – Сподіваюся, не сьогодні і не завтра.

– Сьогодні, – відповідає впевнено.

Я не можу з нею порвати, я не можу її не підпустити... чорт, у мене конспірація!

– Тобі господиня дісталася ненормальна, – посміхаюся. – Не любить біль заподіювати.

– Це якраз нормальна, – тихо шепоче. Ну так, і не заперечиш.

– Тебе гвалтували? – питає, здається, навіть співчуває. Дідько, й не думай мене жаліти! У порівнянні з тим, через що ти пройшов, навіть якби це було правдою, всеодно б дурницею здалося...

– Не хочу про це говорити.

– Вибачте...

– Що мені робити? – питаю.

– Ви не зможете ховати мене вічно. Нехай подивиться і заспокоїться.

– Якби тільки «подивиться», – зітхаю. – І якби заспокоїться... Пульт я їй не дам ні за що, батіг захований, але у неї свій.

– Витримаю, не вперше.

– Пробач... – шепочу. Дивиться здивовано, схиляється, цілує коліно – ніжно так, по-справжньому.

– Перестань, – кажу.

– Вибачте! – лякається. Та я ж не до того, щоб не торкався... Горе моє засмикане.

Підіймається, треба ж, сам.