Раді Вас бачити!

Тамалія

Антер про щось задумався – навіть знати не хочу, про що. На обличчі змінюють одне одного презирство, відраза, ненависть, огида й багато інших емоцій того ж спектру. Куди ж тобі, милий, з такою виразною мімікою в раби, та тебе ж за кілометр прочитати можна!

– Що б ти там не згадував, це вже позаду, – промовляю, коли його сіпає і рука мимоволі витирає губи. Він схоплюється, очі знову спалахують жахом, смикається було, завмирає, намагаючись зрозуміти, що ж робити.

– Вибачте, пані, я...

– Вибачаю, вибачаю, – киваю, піднімаюся, беру пакет з білизною і одягом, який доставили, поки він дві години на душі відмокав.

Хлопець дивиться насторожено. Подаю:

– Це тобі, перевдягнешся. Йдемо, покажу де будеш спати. І... ти допомогти хотів? Можеш медкабіну на місце прибрати. Розберешся?

Киває. Авжеж, не вперше користується.

– Можна запитати?

– Звичайно.

– А що ви показували... коли я лежав... я не зовсім зрозумів...

Ну правильно, вирішив, ніби мене щось не влаштувало в його зовнішньому вигляді.

– Що кабіна тільки зсередини робиться непрозорою.

– Інші господарі не дозволяли...

– А я не тільки дозволяю, але й наполягаю. Якщо раптом забуду наступного разу сказати – щоб пам'ятав.

Він стискується, і я не одразу розумію, чому. Звичайно, про «наступний раз» даремно сказала, уявляю, що негайно ж собі надумав. Невже цей пульт і справді так діє?

Раптово відчуваю нездорове бажання перевірити. Втім, мені вистачило тієї демонстрації, яку влаштував Корнель, передаючи раба. Невже всі ми, люди, такі сволочі в душі, що ледь до нас потрапляє в руки хтось, над ким ми маємо необмежену владу, тут же хочеться перевірити це в дії? Або то вина моїх таринських генів?

Хлопець досить спритно справляється з медкабіной, упакувавши її в спеціальному відсіку в коморі. Показую йому кімнату наверху.

– Переодягнешся – чекаю на кухні.

Універсальний кухонний комбайн швидко видає порцію за програмою «сувора дієта після голодування», потім мою – нормальну. Неприємно, звичайно, що буду жувати смакоту, а його бульйоном і рідкою вівсянкою відпоювати, але сама голодна як чорт, а дієту в мене не запхнеш. Просто поясню йому.

Він досить швидко з'являється, знову намагається опуститися на коліна і застигнути в очікуванні.

– Сідай, – киваю на сусіднє сидіння, встигнувши перервати рух. Сідає, насторожено дивлячись на мене.

– Їж. Поки мало, вже вибач, медкабіна каже, виснаження в тебе, не можна відразу наїдатися після кількох діб голоду.

– Ніби я раніше так не наїдався, – бурчить.

– Шлунок зіпсуєш.

– Медкабіна вилікує.

Мало не ляпаю, що на її роботу чимало коштів йде: заряджати потрібними препаратами, встановлювати спеціальні програми, сплачувати обов'язкові планові огляди фахівцем, не кажучи вже про енергію. Йому скажи, такого собі надумає...

– Вже потерпи, через пару днів їстимеш нормально.

– Вибачте, пані.

– Що, попередня господиня погано годувала? – питаю.

– Годувала, – відповідає.

– А що ж такий схудлий?

– Після барака, – знизує плечима.

Не зовсім розуміюче дивлюся, пояснює:

– Два тижні перед торгами раба тримають в бараку. Готують.

– Готують? – не можу зрозуміти. – В сенсі?

– За допомогою пульта, – відповідає глухо. Замовкаю, так як до мене раптом доходить.

Дивлюся на нього. Авжеж, приготували, нічого не скажеш.

– Втомився? – цікавлюся, коли трапеза закінчена.

– Що ви, пані.

– Робот, чи що? – посміхаюся.

– Як побажає пані.

– Гаразд, іди вже спати. Важкий день, вимотуючий.

Дивиться з насторогою, безумовно чекаючи підступу. Піднімаюся, тягну за руку – хлопець мало не здригається, напружується, ймовірно, бажаючи вирвати її з моєї, зацьковано намагається з'ясувати, чи помітила я. Нічого я не помітила, випускаю ледь піднявся. Киваю в бік сходів, щоб ішов за мною.

Пакет з речами сиротливо стоїть біля стінки.

– Речі розклади в шафі, – вимовляю. – І лягай. На ліжку, – додаю, подумавши. А то з нього станеться згорнутися де-небудь в незручному місці. – Це твоя кімната, облаштовуй, як подобається.

Показую на панель біля дверей, що відповідає за обстановку, колірну гамму і інші елементи інтер'єру. Киває, сподіваюся, знає, як цим користуватися.

Антер

Лежу, приходжу до тями. Ліжко, треба ж. Не пам'ятаю, коли останній раз на ліжку спав. Та ще такому зручному. Кімната як кімната, колись і у мене була своя... Не буду перенастроювати, хтозна, що господині завтра спаде. Цікаво, вона дійсно розгубилася, не очікувала такого подаруночка? Або в неї просто стиль такий? Чому одна живе, приїхала звідкись? Що там за історія? «Відігравайся», сказав Корнель. Може, це вона так відіграється?

Спати не можу, хоча й хочеться. Чую, як вона ходить внизу, кожен раз із завмиранням чекаю, що дістане пульт, покриваюся липким потом, повертаюся на живіт, закушуютчи подушку. Добре б, якби вона кудись на іншу планету поїхала. Може, одна, тому що в роз'їздах? Жодного разу не бачив її, супроводжуючи Аміру. Може, вдалося б втекти... Ненавиджу Тарин.

А все ж таки... я цілком міг би позбутися її. Необережно вона прибрала цей пульт. Правда, довелося б позбутися і себе, тому що коли мене зловили б, навіть перебування у Аміри здалося б казкою.

Кілька хвилин всерйоз обмірковую, чи готовий на це. Але дурна безглузда надія продовжує міцніти. А раптом... ні, в те, що вона мене відпустить, не повірю, звичайно, але раптом вдасться втекти...

Ненавиджу ці ваги.

А ще... поруч з господарем спрацьовує щось глибоко всередині, і просто не можеш змусити себе підняти руку. Страх, все поглинає страх, який свідчить про те, що у господаря стільки різних способів заподіяти тобі біль. І якщо він не використовує один – готуйся, значить, у нього в кишені припасений інший і він тільки й чекає, коли ти розслабишся або оступишся... Мабуть, це щось на рівні рефлексів і підсвідомості.

Пам'ятаю, як я вихопив у одного з господарів пульт. Руки спалахнули болем, одразу ж покрилися пухирями, але я жбурнув його, з усією сили натиснув ногою... Босий, моментально опалившись нестерпно гарячим дотиком... В голові вибух болю, ніби усі кнопки відразу підключили. І обличчя господаря. Боги, ніколи не забуду. Не перелякане, ні. Смакуюче. Тоді я вперше дізнався про те, що управління чипом можна проводити із загального комунікатора. Про те, що таке працювати обпаленими руками, на яких постійно лопається шкіра. Тиждень ходити босоніж на обпалених ступнях і зі спиною, на якій немає живого місця. А, я ж річ, правильно? Чому б мене не підключити, як всі прилади, до мережі вдома господаря? Пульт зламаний, а сигнали все ті ж. І я звиваюся на підлозі...

– Щоб надалі не кортіло, раб. Вставай, чого розлігся? Думав, знищиш пульт, і вільний? Думав, господарі такі бовдури, що в них немає ніякої перестраховки від таких розумників, як ти? Сподіваюся, ти запам'ятав урок, раб?

У медкабіну я потрапив через тиждень. Останні дні просто вилетіли з пам'яті. Мабуть, був зовсім на краю. Тільки безперервний, нестерпний біль в кожному нервовому закінченні і тремтіння до одуріння, нічого, крім тремтячого навколо світу і стуку, і хрускоту зубів...

Отямився в бараку в очікуванні нових торгів. Господи, нічого не боліло.

Раб запам'ятав урок.

Тамалія

Пізній виклик міжпланетного комунікатора.

Дзвонить Лерка! Невже наразі на підльоті? Моя зв'язкова. За нинішньої версії – шкільна подруга з Гіами-2, Чара. Перша, «пристрілювальна» зустріч.

– Уявляєш, проїздом, вирішила з тобою побачитися, тільки не кажи, що не можеш, коли вийде в наступний раз... – торохтить Лерка. Відповідаю, вставляючи в діалог кодові фрази і передаючи інформацію. Дідько, як же хочеться обговорити з нею все! Розповісти, порадитися!!

Підходжу до сейфу, заховати сітьовик (ніколи не залишаю його на столі навіть ненадовго), продовжую тараторити, відчиняю дверцята. Акуратно перекладаю в сторону пульт.

Лерка ненадовго замовкає. Заповнюючи паузу, а заодно передаючи інформацію, вимовляю:

– Уявляєш, пан Корнель мені раба подарував!

Лерка не дозволяє собі й секундного замішання, тут же підхоплює:

– Ух ти! Справжнього?! І що ти з ним робитимеш, Ямаліто?

Чорт! Чорт, чорт! Він же оформлений на неіснуюче ім'я, я навіть довести не зможу, що він мій... Якщо все складеться добре, можна буде перепродати собі ж...

Продовжую розписувати, який чудовий пан Корнель, і як добре мене прийняв, і який дістався недолугий раб, не слухається наказів, зовсім дурний, та ще колишній господині не догодив, вона на ньому так і написала – «огидний коханець». Лерка вишукує крихти інформації, а заодно хочу попередити, що нікуди його не подіну, що не позбудуся, і в разі чого вона повинна буде подбати про того, кого я взяла під свою відповідальність. Знаючи мене, уважно стежачи, як складаю слова і фрази, яким тоном і з якими інтонаціями кажу, Лерка робить свої висновки – вірю, що в більшості вірні.

Поклавши сітьовик, майже машинально беруся за пульт, мало не проводжу пальцем біля сенсорних кнопок, але лякаюся – раптом випадково спрацюють. Починаю з захопленням перераховувати всі чудові функції пристрою. Лерка мовчить кілька секунд – в себе приходить. Після підхоплює, починає захоплюватися. Ага, а не нудить тебе там, дівчинко? Мене вже майже.

– Загалом, як зустрінемося на довше, обов'язково дам тобі покористуватися, це так прикольно, він все виконує, що не накажи...

– Обов'язково, мені вже хочеться покористуватися! – відгукується Лерка. Про вивезення запитує, якщо розшифрувати. Ну як ми його вивеземо? Та й хто дозволить? З начальством потрібно узгодити... Втім, вона це теж усвідомлює, так як додає:

– Але в цей раз у мене буде дуже мало часу, а з тобою все-таки більше побачитися хочеться.

– Цього разу я і не дам, сама не награлася.

Відчувши тихий потік повітря, подумки лаюся, дивлюся вниз. Антер вже сидить біля ніг, опустивши голову, як йому вдалося так безшумно підійти? Горе ти моє, що ж ти собі надумав, а? Ми-то з Леркой не таринською, а спільною мовою говоримо, виходить, знаєш і його. Гаразд, в разі чого, легше пояснюватися буде.

– Вибач, раб сваволить, піду розбиратися, значить, завтра з ранку в «Земній чашечці», – скоріше закінчую розмову і відключаюся.

– Ти ж залишився відпочивати в кімнаті, – намагаючись приховати роздратування, звертаюся до раба. Потрібно було замкнути! Піднімає голову, дивиться очима побитої собаки:

– Вибачте, пані, я випадково почув і...

– Підслуховував?

– Що ви, пані, будь ласка...

Виявивши, що все ще тримаю пульт в руці, кладу його в сейф, захлопую дверцята. На обличчі Антера відбивається полегшення з деяким здивуванням, після – розуміння. І що ось йому сказати?

Раптово піднімається – з цікавістю очікую – і відправляється до вхідних дверей, на ручці яких так і залишився висіти входить в комплект батіг. Мабуть, без батога раб не в кайф, дарма що є пульт від чіпа в голові.

Підходить, опускається на коліна, простягає мені. Чудово. Від несподіванки беру, заодно і розгляну.

Поки з огидою роздивляюся шершаву, неприємну навіть для легкого дотику поверхню, встигає повернутися спиною і задерти сорочку.

– І що далі? – цікавлюся.

– Ви ж всеодно будете розбиратися. І я вас дійсно підслухав, хоч і не навмисно. Краще так, ніж... – судячи по судомному ривку голови, метнув погляд на сейф.