Раді Вас бачити!

Антер

Яка ж все-таки паршива річ надія. Вона змушує нас обманювати себе, закривати очі на очевидне і перетворюватися в логічно неспроможних ідіотів.

Ось ти і отримав свою відповідь. Так, їй не приносить задоволення те, що приносить задоволення всім цим виродкам. Але заради того, щоб залишитися з ними...

А ти на що розраховував, раб? На вільну?

Забудь. Їй подобається піднімати тебе на ноги, щоб тобі самому ставало видніше, чим ти став і залишишся до кінця життя.

Все ж таки господиня у мене терпляча. Намагається пояснити, попереджає. Здавалося б, не так складно її слухатися, та й від психопатів прагне захистити. Чого ще тобі потрібно? Ну крім свободи, звичайно. Чому ж це виявляється так складно... Чому сама думка про рабство у неї гірше спогадів про всіх попередніх господарів?

Дурень бо, за стільки років звикнути не можеш, що надія – річ безглузда і даремна, використовувана господарями виключно для того, щоб продовжити твоє нестерпне існування.

Так, тобі ніколи не стати їй рівним. Але ж коли-небудь, можливо, вона збереться злітати туди, де на кожному кроці не стоятимуть сканери рабських чіпів... І ти, чорт забирай, спробуєш втекти, не споминаючи про м'яку усмішку і солом'яне волосся!

– Вибачте, пані, – відповідаю. – Це більше не повториться.

Відкриває рот, ніби хоче щось запитати, але передумує. Піднімається:

– Йдемо.

Демон, як же не хочеться туди повертатися! За неповні два тижні встиг звикнути до того, що з тобою хоч іноді вважаються?

Але Ямаліта направляється до моря, піднімає сукню, заходить в воду.

– Не хочеш ноги намочити? – цікавиться. Не знаю, чи це наказ, але, якщо чесно, хочу. Скидаю взуття з носками, закочую штани. Приємна вода, тепла. Поки господиня не тримає поводок, закручую навколо талії, закріпивши кінець.

– Бачиш острівець? – питає. Киваю. – Цікаво було б туди дістатися, як думаєш, тут неглибоко?

– Перевірити? – цікавлюся.

– Та не треба, – посміхається, – а то як заявлюся в мокрій сукні, відразу зіркою вечора стану.

– Можу вас віднести, – пропоную.

Це якщо тут всюди по коліно.

– Та ну, ще тобі в мокрих брюках хизуватися. Та й втомишся, йти геть як далеко, а я не пушинка ефемерна. А потім ще ж назад.

– Не надірвуся, – бурчу.

Якось одного разу навіть Аміру підняв, закортіло їй – і нічого, а ти в порівнянні з нею точно, що пушинка. Спогад про Аміру прокатує по тілу льодовою хвилею. Відколи ти хочеш довіряти господині, осел? Навіть якщо вона так мило виглядає? Відколи повірив, що видимість – більше, ніж видимість?

Але якимось чином ця отрута вже заповзла в моє серце, як же хочеться підхопити її на руки і нести хоч за край землі, аби відчувати гнучке тіло, і як же не хочеться, щоб до неї доторкався хто-небудь інший.

Схоже, вона все ж таки прекрасно розуміла, що, як і для чого робить. А ти повівся, немов останній дурень.

«І зараз продовжую вестися», – усвідомлюю. Обертається, посміхається:

– Я ось думаю, це ще їх територія, чи вже ні?

– У мережі перевірте, – відповідаю.

– Неодмінно.

Дивиться, мовчу.

– Якщо хочеш, можеш мене до лавки донести. А то зараз як вдягну шпильки на пісок, все ноги зітру.

Здається, червонію. Та з чого ж ти вирішила, ніби хочу?

– А ні – обійдемося, – додає. – Так висохну.

– Не розумію вашого наказу, пані, – кажу.

– Все ти розумієш, – відгукується. Йде до берега.

– Я віднесу вас, – не витримую. Піднімаю на руки, притискаю до себе, знову її запах... Охоплює за шию, дивиться ласкаво, ти за шість років без ласки знудьгувався зовсім, навіть розлютитися як слід не можеш, адже знаєш, що без неї буде ще гірше.

Тамалія

Садовить мене акуратно на лаву, повертається за взуттям, ось дідько, зараз ще взути вирішить...

– Дякую, – кажу, простягаючи руку, – давай сюди.

Подає з деяким подивом, я тобі не Аміра, що, забув уже? Ставлю поруч:

– Почекаю, поки обсохнуть. Ти йди свої сполосни, чи що.

– Висохнуть, обсиплеться, – знизує плечима. Гаразд, тоді тягну за руку, щоб поруч сіл.

– А, ось ви де! – чується милий серцю голосок Олінки. Давно не бачилися. – Тебе вже обшукалися! – наче мені каже, але так на Антера косить, що прямо смішно стає.

– Там молодь грати збирається, – додає, смикаючи за ланцюжок чергового раба. Здається, я його з нею ще не бачила. Теж як на підбір, красавчик, по-моєму, зростом з Антера, темненький. В улюбленому Олінкою вбранні – шкіряні штани, розхристана жилетка. Хто б сумнівався, що вона не одна прийде.

– І без мене ніяк? – сміюся. Ну так, Халір прав мабуть, нудно їм тут одні і ті ж обличчя бачити, а я ще набриднути не встигла. Маю велику надію, що ніхто з батьків нікому з дітей не доручив поспостерігати за дивною інопланетянкою. Де б мені так усамітнитися, щоб і Антера одного не залишати, і мережу місцеву домашню спробувати прощупати? Раз Келла прийшла, значить, отримала запрошення, значить, її координати у Ажаллі є.

Олінка посміхається, Антер якось підозріло напружений, у мене закрадаються нехороші передчуття: хіба можуть у цих ненормальних бути нормальні гри?!

– І у що тут грають? – цікавлюся. У Корнеля начебто ні в що не грали, або мене не запросили, новеньку.

– А у що в голову прийде, – повідомляє. – Ти сильно на Селія образилася? Він взагалі такий... липучій.

– Помітила, – сміюся. – Образилася і танцювати з ним більше не буду. Краще вже з власним рабом.

Олінка підозріло дивиться на Антера, міркуючи, що я маю на увазі. Здається, повністю згодна, що з Антером краще. Так нічого і не придумавши, переводить тему:

– Ви купатися зібралися?

– Ноги мочили.

– А що це, раб тебе на руках я бачила ніс? Я теж хочу, – на свого поглядає. – Давай, чий швидше до будинку донесе? Або чий далі пронесе.

– Знаєш, враховуючи, що ти мене майже на голову нижче і напевно легше, мій буде не надто в рівних умовах.

– Ну... – замислюється Корнелеве чадо.

– Донесу, – бурчить Антер. Добре – тихо, Олінка не чує. Вже очі загорілися:

– А нехай він тоді мене понесе?

– Ні вже, – відмовляюся. – Так що у вас там ще за ігри?

– Йдемо, побачиш сама! Бувають цікаві.

М-да, від Олінки тепер не відв'яжешся, краще до гостей піти, а то вирішить, що їй подобається ця печерка.

– Гаразд, зараз вдягнуся, – кажу, хочу натягнути босоніжки, але погляд Олінки... Ох, підозрюю, власне взуття вона сама ніколи не одягає. А я начебто переконувати планувала, і її, і Селія. Тільки поки все навпаки виходить.

Дивлюся на Антера, усвідомлюю, що язик мене не слухається, не можу я вимагати цього від нього.

– Твій раб не знає своїх обов'язків? – цікавиться Олінка, рука до поясу тягнеться, як же так хлиста немає, бідне дівчисько. Важко ж тобі світські прийоми даються, скільки бажань стримувати необхідно.

Зате мені не потрібно нічого говорити, Антер дивиться на мене, боже мій, яким поглядом дивиться, добре хоч ненормальна Олінка не бачить. Намагаюся зберігати спокій, немає сил навіть кивнути йому в якості мовчазного наказу, ну чому це створіння не з'явилося хоч на п'ять хвилин пізніше!

Опускається на коліна, ще й перепитує:

– Дозвольте?

У Олінки очі горять, таке враження, що зараз мене відштовхне і свої копита підсовувати почне, але ні, стоїть на місці, тільки дивиться мало не з пожадливістю. Киваю, грішним ділом думаю, якщо я її тут зараз пристукну і в море кину, всім відразу полегшає. Ну, нам трьом – певно.

Антер бере мою ногу, майже невловимо торкаючись скидає все-таки налиплі піщинки, надягає босоніжок – навіть знати не хочу, чому у нього це так уміло виходить. Серце раптом починає шалено калатати, не можу зрозуміти від чого – чи то від дотиків, чи то від думок про те, що він повинен зараз до мене відчувати. Дурна язиката, спочатку вільною дражниш, наполягаєш, щоб поводився як вільний, а потім знову змушуєш на очах у всіх рабські обов'язки виконувати. Краще б не давала ніякої надії, чесне слово. Ще одяг цей...

Бере другу ногу, змушую себе заспокоїтися, яке щастя, що Олінка не дивиться на моє обличчя, багато цікавого, напевно, побачила б.

– Зручно, пані? – цікавиться Антер.

– Просто чудово, – посміхаюся. Чекає дозволу піднятися, теж узувається.

Виходимо на доріжку. Західні промені виблискують у хвилях, однин місяць, зеленуватий, вже на небі, другого поки не видно. Красиво тут, тихо. Треба ж було таку чудову планету, практично повністю земного типу, перетворити в притон садистів?!

– Ну що? – пищить Олінка, ось дар у людини, до чого ні торкається – все поганить. Адже у мене виникло відчуття, що Антеру дійсно було б приємно підняти мене на руки, відчути себе сильним чоловіком, винести дівчину з моря – романтика ж! Здалося, відтанув трохи, заспокоївся. Надумав собі, напевно, багато чого, але я все ж таки не втрачала надію, що рано чи пізно ми це подолаємо.

А тепер і того не залишиться, тільки взування пані та безглузде змагання двох рабів, ніякого задоволення!

– А може, все-таки поміняємося? – каже подруженько тоскно, очі ажно смакують. Антер кидає на мене насторожений погляд, ну ось, знову гидоти очікує. А ти чого хотіла?

– Олінко, ти мені що обіцяла?

– Так я ж тільки на пробіжку...

– Ні вже, мені й самій цікаво, чи далеко він мене донесе. Так що: хто швидше, або хто далі? – уточнюю.

– Давай хто швидше. А як з тим, хто програв? Покараємо?

Тьху на тебе, хвора. Гарячково придумую, чим би її відволікти.

– Ні, – кажу. – Давай... програвшого раба поцілує перемогла господиня.

Розуміє, що їй може випасти шанс поцілувати Антера, радісно киває.

– Тільки в щоку, – додаю. – А то в губи цілуватися терпіти не можу.

Вона тьмяніє, але й на те згодна.

– Що, взагалі? – дивується. – А я люблю...

– Взагалі!

– Гаразд, – зітхає. – Домовилися.

Бачу, що Антеру поцілунком в щічку не обійтися, прости милий, це ж краще, ніж іти в кімнату покарань під наглядом Олінки, правда?

Втім, Антер, схоже, не збирається поступатися, як-то підозріло очі в нього загорілися, підхоплює мене на руки, здається, перш, ніж встигаю наказати.

– Не страшно... – шепочу йому тихенько, – навіть якщо не виграємо.

Дивиться гидливо на Олінку, на раба, який тримає її, – гордість, чи що, прокинулося? Да уж, час і місце ті ще... Втім, могло бути й гірше.

– Почали? – цікавиться Олінка. Киваю. Вона відраховує, і наші хлопці зриваються в біг.