Спочатку:
На сторінку книги
Антер
Цілуватися не любить, треба ж. Цікаво, чи правда? Не хочу, щоб вона цілувала чергового Олінкіного раба, навіть в щічку, але програти ще менше хочеться. Що за дурниця така в голові, звідки? Але ось добіжу першим, розіб'юся в дризк, а добіжу, хоч в чомусь за останні шість років буду першим! Нехай в безглуздому змаганні, але ж з усього, що господарі могли придумати, воно найлегше.
Тримає в руках повідець, щоб не заважав. У Олінкіного раба нашийник, потрібно було ідіотці розслабити його, від бігу хлопець трохи задихатися починає. Та й бажання у нього, по-моєму, особливого немає. Тільки... чорт, так, тільки страх.
Раптом згадуються як Олінка приходила, коліна рабів з саднами, що кровоточили. Як вона мене вдарила. Влучно, болісно, впиваючись. Це тебе Ямаліта не покарає, або покарає не фізично, а що Олінка зі своїм за програш зробить – можна уявити.
Я вже попереду, вже майже добігли, усвідомлюю, що господиня і правда далеко не пушинка, спробуй стільки пронести, хоча і важкою вона мені не здається, і сама так тримається за плечі, що мої руки менше втомлюються. Але теж важко дихаю, і руки вже відвалюються, і ноги з незвички скоро підгинатися почнуть.
Трохи спотикаюся, уповільнюю хід. Приходимо майже одночасно, я зовсім небагато позаду. Ну і не перший, подумаєш. Кому я що довів би?
Тамалія
Антер ставить мене на землю, Олінкін раб продовжує її тримати.
– Все-таки ми виграли?! – радісно вигукує Олінка.
– Схоже, – погоджуюся, поглядаючи на Антера. Мовчить, обличчя незворушне.
– А що це він тебе без дозволу опустив? – підозріло цікавиться Олінка.
– Я дозволила, – заперечую, – просто ти не почула. Ти б своєму теж дозволила, та нашийник послабила, задихнеться ж.
Олінка дивиться на раба, зволяє поставити незрівнянну тушку на землю і навіть – о диво! – послабити нашийник. Бідолаха судорожно вдихає, обличчя червоне. Дивитися неможливо.
– Так що, я твого раба цілую? – запитує про всяк випадок, навіть не дивлячись на мене – вся увага Антерові. Стоїть мій хороший, мовчить терпляче.
– У щічку, – нагадую. Киває, хапає його обличчя руками, нахиляє до себе, Антер в останній момент все ж таки вивертається щокою, Олінка незадоволена, але тут їй приходить геніальна ідея залишити на ньому засос, здається, полегшало нещасній. Фу гидота яка, чим би звести.
– Ну що, йдемо до решти? – цікавиться задоволена.
– Ти йди, я хочу пісок змити, – відповідаю, – скоро приєднаємося.
Олінка дивиться на мене з цікавістю, але ж тут пристойне суспільство, не дозволяє вести себе так, як у мене вдома. Ну так, тато з будь-якого кута виглянути може.
Дідькова подруженько йде до гостей, я входжу в ту частину будинку, де «кімнати для відпочинку».
– Антере, – не стримуюсь, питаю тихо. – Мені здалося, чи ти спеціально піддався?
– Покараєте? – цікавиться.
– Антере... – дивлюся на нього. Відповідає несподівано серйозним поглядом:
– А Олінка, як думаєте?
От чорт. Закушую губу. Ти там захопилася, азарт розігрався. А він, як завжди, про когось окрім себе подумав. Який же ти в мене... неймовірний. О господи, ну як я можу знову і знову його обманювати, обнадіювати і розбивати мрію?! Може, плюнути на все і втекти? Нехай кого-небудь іншого надсилають!
Заглядаю в одну з «кімнат для відпочинку» – там Селій з Халіром з двох сторін до рабині прилаштувалися, ось чорт, могли б і замкнутися! Закриваю двері, а то не втримаюся в бійку кинуся.
Дивлюся на Антера, хоч би не бачив... Схоже, все ж таки бачив, очі похмурі. Мовчить.
Раптово назустріч вирулює Ажаллі, ох, як же хочеться повідомити, чим її синочок займається!
– Леді Ямаліто! – кличе, підходячи.
Зупиняюся, запитально дивлюся. Раптом вимовляє:
– Хочу вибачитися за поведінку Селія. Він в мене ще занадто молодий, як тестостерон в голову б'є – нічого не розуміє. Ну ви ж знаєте, напевно, ці чоловіки – в їжакових рукавицях тримати потрібно. Більше такого не повториться, будь ласка, не ображайтеся, ви наша гостя, подруга Свелли, та ще й на реабілітації, а він вас так недобре обіймав! Але ви вже вибачте дурня, а я йому від себе ще додам.
Та що ж вони усі, думають, я відскочила від нього тому, що він обійняв мене не так? А то, що на пульт Антера натиснув – взагалі ніхто, крім Халіра, не помітив?
– Звичайно, – посміхаюся, – прощу, тільки ви йому цього не кажіть, хай поки що не знає.
Посміхається змовницьки, щось «рукавиці» твої зворотний ефект мають. Гаразд, сама виховуй своїх нащадків.
– Повертайтеся до гостей, а то вже думають, ніби ви образилися...
– Просто... накатило. Захотілося побути на самоті. Але я скоро повернуся, зараз себе в порядок приведу і прийду.
Киває, кидає погляд на Антера, але визнає моє право тягнути раба, куди заманеться.
Відходжу подалі, обережно відкриваю ще одну з дверей. Пусто.
Велике ліжко, трюмо, душова – можна і правда сполоснути ноги від солоної води, шкода косметичку не взяла, підновити б макіяж.
Обертаюся, не можу знайти замка на дверях, на уявні накази теж не реагує – не замикається. Цікаво, це спеціально витончене знущання з боку господарів?
Приводимо себе до ладу, поки поправляю зачіску і по можливості косметику, роздумую. Поставити, чи що, Антера на сторожі, щоб нікого не впускав, і спробувати прорватися в мережу?
Красень мій сідає на край ліжка. Цей візерунок на спині сорочки... Не можу терпіти! Залажу ззаду, кладу долоні на плечі.
– Як ти? – питаю. – Руки болять?
– Що ви, пані.
– Зробити масаж? – пропоную. Здається, здивування навіть від спини сходить. Не стримуюсь, опускаю голову на плече, ти навіть не уявляєш собі, який ти... Для тебе це все так природньо... Якби я могла знати, що коїться в твоїй душі... Через півроку ти мене, напевно, зовсім зненавидиш... А я до кінця життя всіх чоловіків з тобою порівнювати буду – ким стали б на твоєму місці?
Легко торкаюся губами, щоб не помітив, не злякався. Сидить не ворухнеться, шкода, обличчя не видно. Де мені взяти сили на це чортове завдання?!
– Ох, ви тут... що ж не замкнулися? – чую голос Свелли, ледь стримуюсь, щоб не здригнутися, не відскочити від свого раба. Да вже, те ще видовище.
Піднімаю голову, повільно обертаюся до неї:
– Не замикається у вас, – відповідаю. Зазирни в сусідню, там твій братик розважається... Мовчу, звичайно.
– Так? Дивно, – оглядає двері, ручку. – І справді... потрібно буде майстру сказати. Гаразд, не буду відволікати.
– Та ми йдемо, – кажу. Не залишатися ж тепер. – Після пляжу пісок зайшли змити.
Дивиться противним поглядом, але нічого не дозволяє собі сказати.
Виходжу за нею, з трудом змушую себе не смикати нервово ланцюг. Не можу я, коли він ззаду на поводку йде!
– Ти вибач Селія, дурень він, – заводить Свелла.
– Так все нормально, – кажу. – Я вже охолола.
– Дякую, – відгукується. Мовчить, потім раптом тихо, акуратно цікавиться:
– Ямаліто... це, звичайно, не моя справа... Але ти... зі своїм рабом... Ти впевнена, що все під контролем?
– Звичайно, – відповідаю безтурботно і по можливості так само тихо. – Просто не хочу до кінця життя від усіх чоловіків шарахатися і через силу змушувати себе до них торкатися. Знаєш... – починаю імпровізувати, схилюсь до неї, шепочу щоб Антер не чув. – Коли твій Селій мене так наполегливо обіймав, ледве втрималася... Стільки спогадів, стільки думок, хотілося, чесно, відштовхнути, ударити, втекти... ну, не тобі пояснювати. Мені не подобається такий стан речей, Корнель дуже вчасно раба подарував – правильно порахував, тому тепер максимально використовую його, щоб впоратися зі своїми проблемами. Іноді навіть для того, щоб просто доторкнутися, доводиться збирати всі сили, але я це подолаю! І, знаєш, не бачачи обличчя – простіше.
Боже, Антере, сподіваюся, ти не розібрав нічого з цієї маячні, будь ласка...
Свелла киває розуміюче і навіть співчутливо – вірить.
– Боїшся, що він почує? – шепоче.
– Нема чого йому знати про мої слабкості, – тихо відповідаю. Знову згідно киває.
– Свелло, а в тебе медик є? Олінка тут захопилася, мітку моєму рабу поставила. А мені не подобається.
– З чого це вона? – піднімає брови Свелла.
– Так, бавилися, – сміюся.
– Зараз принесу, зачекай.
