Раді Вас бачити!

Антер

Масаж... Як їй вдається постійно приводити мене до тупика?

Адже на якусь мить здалося...

Знаю, що здалося.

Йде, потягує за поводок, бачу кілька піщинок на спині – звідки вони там, наче господиня на піску не лежала.

Ти хотів пояснення? Ось, будь ласка, пояснення: тебе використовують для вирішення своїх проблем, а зовсім не якось по-особливому ставляться. Логічно, звичайно, кожен може використовувати раба, як йому заманеться. Не вдається до кінця розібрати, що вона там шепоче Свеллі, але, схоже, зі мною просто експериментують. Хоча іноді...

Несподівано зупиняється – ледь не врізаюся, ледве встигаю загальмувати. Свелла йде, господиня залишається на місці. Коли ми вже підемо звідси?

Не стримуюсь, піднімаю руку, легенько пальцями струшую піщинки. Ямаліта трохи повертає голову, і, здається, я до неї нахиляюся, відчуваю аромат, прости, що доторкнувся, не витерпів... Хочеш – карай... Я ж не залізний...

Кому є діло до того, який ти, раб.

– Пісок, – пояснюю тихо.

– Боже мій, Антере... – так само тихо відповідає. Повертається, хоче щось додати, очима своїми яскравими дивиться, але тут з'являються Селій і Халір. Хоч рабиню за собою не тягнуть. Ямаліта видихає, відвертається назад.

– Літа... – кидається до неї Селій, але від пані стільки холоду виходить – ніби це не вона зовсім недавно так ніжно торкалася моїх плечей.

– Ти вибачиш мене, правда? Я ж нічого особливого...

– Селію, я з тобою сьогодні розмовляти не хочу. А якщо вважаєш, що не зробив нічого особливого – то і взагалі не хочу.

Халір штовхає його в бік, Селій бурмоче якісь виправдання з приводу того, що вона йому дуже подобається, що він втрачає голову і взагалі мало не жити без неї не може. Що здатне змусити вільну людину так себе не поважати?

– Як хочеш, щоб я тебе пробачила, – каже Талі, – то сьогодні мене не чіпай! Тоді подумаю.

Селій знічується, але погоджується. Ну так, вільний-то він вільний, але одне її слово, і навіть мама не врятує. Все ж таки в цьому відношенні Тарин занадто перекособочен. Звідки пішло, цікаво? Страх може штовхати людину на що завгодно, тільки у кожного своя міра цього страху.

Приходить Свелла з похідним медиком в руці, не подобається господарці Олінкін поцілунок. Швидко прибирає, ну я не в накладі, мені він теж задоволення не доставив. Одне і радує, що легко відбувся та, можливо, Олінка не покарає свого нещасного раба. Прямо зараз.

Халір з Селіем нас не чекають, хоча, з приводу моєї щоки, здається, перешіптуються. До демонів виродків.

Ямаліта повертає медика Свеллі. Виходимо, стемніло, навколо виблискують садові світильники, обидві місяця вже на небі – один зелений, інший червоний, але зовсім трошки. Ямаліта підходить до одного зі столів, зголодніла, напевно. Кладе щось до рота, після раптом бере інший шматочок, обертається – підносить до моїх губ.

– Хочеш спробувати?

Відвертаюся швидше, ніж встигаю зміркувати. Ще я в тебе з рук їсти почну.

Тамалія

Скоро ніч, як же все-таки красиво довкола оформлено! Світло, тіні, всюди відчувається естетика і гармонія. Чергова зміна блюд – не стерпівши, беру щось з таці, я ж тут нічого майже не пробувала, та й їсти якось хочеться. Антеру теж, напевно, хочеться...

Пропоную, відвертається, що таке, мій хороший?

– Антере... рабів цим годувати не можна? – уточнюю тихо.

– Та хто ж вам заборонить.

– А що тоді?

– Нічого. Не голодний.

– Я не відпущу тебе до рабів, вибач. Тому краще з'їж що-небудь зараз.

– Переб’юся, – бурчить. Так що ж ти там надумав?

Гаразд, як хочеш, до будинку від голоду не помреш. Щось мені і самій вже перехотілося.

Охи, ахи, пані Ямаліта повернулася, не ображайтеся на чоловіка, що з нього взяти, у них же витримки взагалі немає... На рабів своїх подивіться, ідіоти. Тоді й кажіть про витримку.

Посміхаюся променисто, хвалю види, захоплююся морем, ні-ні, ну що ви, ні на кого не ображаюся, просто нервова... Не кажу так, звичайно, але легенди своєї дотримуюся.

– Пульт давай! – радісно повідомляє Халір, підводячи до одного зі столів на галявині.

– Навіщо? – не розумію, а серце мало не зупиняється. На столі гора пультів складена, раби навколо вишикувалися.

– Грати будемо!

– З моїм рабом? – питаю підозріло.

– З усіма! – сміється вже знайома мені панянка, волосся неприродно руде, плаття синє, складно мені судити про красу людини, яка бере участь в цих ігрищах. По-моєму, вона серйозні плани на Халіра будує і мене мало не суперницею визнала. Обличчя, наряди, посмішки, як же мені від них відкараскатися?

– Розкажіть нарешті, що за гра! – прошу. – Я ж не знаю нічого.

– Якщо простий варіант – перемішуємо пульти, витягаєш, натискаєш, дивишся, чи свій раб закричав.

– І в чому сенс? – питаю.

– Той, хто вгадає виграє, хто програє бажання якесь загадуємо.

Так, весела гра. Таке враження, що їх приваблює можливість потикати в пульти чужих рабів.

– Є ще ускладнений варіант, – повідомляє Олінка. – Можеш робити що завгодно з тим рабом, чий пульт витягнеш.

Та ні, ти мого Антера не отримаєш!

– А в чому сенс? – повторюю здивовано.

– Ну як же... адже чужим рабам просто так не можна наказувати.

– Ну а де має бути весело та цікаво?

– А тобі що, не весело і не цікаво?

– Поки ні. Зі своїм рабом я і так можу робити що завгодно, і не бачу різниці, якщо я те ж саме зможу зробити з твоїм. І потім, можна ж помітити, у кого який пульт, це не чесно.

– На такий випадок вимикається світло або стіл накривається покривалом, і пульт береться навмання.

– Ну не знаю... – тягну, господи, що ж мені придумати? – А вам не набридає в одне й те саме грати?

– Ми заради тебе хотіли, – встряє Свелла. – Тобі ж в новинку.

Ох, вік би мені таких новинок не бачити!

– Мені не цікаво, – тисну плечима.

– Та ти спробуй, потім говорити будеш! – гмикає Халір. – Знаєш, який азарт в процесі починається?

– А ще прикольно, – вставляє Селій, ой як на Антера поглядає! – коли господар забороняє рабу слухатися того, хто виграв.

– І що прикольного? – не розумію.

– Ну як, за правилами гри він може наказувати, а господар забороняє... Деякі так цікаво викручуються.

– Коротше, давай пульт, в процесі все побачиш, – це вже Олінка нетерпляче. Не стримуюсь, дивлюся на Антера, боже, милий, ну в тебе й погляд. Зуби стиснуті, на щоках плями білі виступили, очі похмурі. Відразу видно, вже грав...

– Я подивлюся спочатку, – відповідаю, відчуваючи нудоту, надовго мене явно не вистачить дивитися на цей жах.

– Та чого ти! – гне Олінка, ох, здається, вона вже своїми поглядами мільйон зарубок на Антеровім пульті зробила, має намір будь-що заволодіти. Підозрюю, Селій теж, та й дружок його за компанію.

– Пані Ямаліто, можна вас на кілька хвилин? – чую голос, готова розцілувати будь-кого, кому він належить!

– Так, звичайно, – обертаюся, треба ж, Келла стоїть. Але мені всеодно, мало не кидаюся до неї, поводок злегка натягується – сонце моє не очікувало, напевно, вже готувалося до розправи...

– Йдемо, рабе, бачиш, мене звуть? – підганяю, щоб в себе прийшов трохи.

– Вибачте, пані, – тихо. Киваю, заодно згадую, що непогано б перед розчарованими гравцями вибачитися. Намагаюся не показати своєї шаленої радості. Підходжу до Келли.

– Не страшно, що відірвала вас? – питає. Та це найкраще з усього, що ти могла зробити!!!

– Що ви, – кажу.

– Я так і не встигла познайомитися з вами ближче, – каже. Давай, давай знайомитися, тільки б з рабськими пультами не грати! Відходимо подалі, щоб шум не заважав, сідає на м'яку гойдалку, чекає, доки я сяду. Дуже мило, а Антера мені куди подіти? Під гойдалку посадити?

Вручаю йому повідець:

– Постій поруч.

Киває, Келла начебто не заперечує. Просить розповісти про себе, видаю укорочену версію легенди, але її більше цікавлять родичі, де працювала, на яких планетах бувала – доводиться ретельно згадувати, щоб ніякого випадкового проколу від напружених нервів не допустити. Здається, це приводить мене майже в норму: коли необхідно зосередитися на ділі, інше відходить на задній план. Якби Антер ще поруч не стояв, не дивився вдалину таким мерехтливим поглядом, про що думаєш, радість моя? Ох, боюся, вже не моя...

Келлин охоронець неподалік, ходить майже безшумно, спокій господині охороняє. Так відразу і не примітиш.

– Ображаєтеся на Селія? – раптом запитує Келла. Повожу плечима:

– Та вже ні, просто неприємно.

– Я помітила, – визнає, кидає погляд на Антера. Що ж це ти там помітила? Стільки потрібно б дізнатися, але якось не можу розпитувати, погляд білястих очей такий... насторожує, щось сходить від неї... ні, буду максимально обачна.

– Подобається вам Тарин? – цікавиться.

– Авжеж! – радісно заявляю, тільки щось дивиться так... Не поспішає підхоплювати звичайні захоплення місцевих жителів. Слухає.

– А як перший рабський досвід? – трохи посміхається, кинувши ще один короткий погляд на Антера.

– Хвилююче... – відповідаю. – Ніколи не уявляла собі, що таке абсолютна влада над іншою людиною.

– Слухняний повністю? Клопоту не доставляє?

– Абсолютно. Ніякого клопоту.

Дивиться у вічі, ніби намагається вичитати що. Тільки не проси підтвердження, будь ласка!

– Приносить задоволення?

Міркую, що вона має на увазі: чи приносить мені задоволення мій раб, або чи отримую я задоволення від абсолютної влади.

– Приносить, – погоджуюся акуратно. Так, потрібно брати розмову в свої руки! – Дуже рада познайомитися з представницею мого «дому», – кажу. – Я ж ані з ким з вищих сімей досі не знайома. Ну хіба ось з Альвейскими.

– Корнель дуже старається, щоб Олінка увійшла у коло Трьох Глав, – погоджується. – Але туди не так просто потрапити.

– Я чула, він начебто родич Мантіро?

– Родич, – киває. – Але чоловік. При усіх його достоїнствах. Хоча Мантіро йому хороші зовнішні зв'язки забезпечує.

А з внутрішніми, значить, не складається. Ну да слава богам, якщо Олінку ще й до управління планетою допустити...

– Ах, як цікаво було б познайомитися з Главою «Мечоносця»! – все ж таки ризикую захоплено закотити очі.

– Можливо, познайомитеся коли-небудь, – не виключає Келла. Дивиться на мене допитливо і раптом запитує: – Ви знаєте про великий секрет Тарину?

– Секрет? – перепитую. – Ні. А що це?

– Хороше запитання, – погоджується. – Та, хто не знає, навряд чи зможе стати тут повноцінною аристократкою.

Хочу уточнити, але вона раптом нахиляється і повідомляє, по-свійськи так:

– Але пам'ятайте, це секрет, не можна про нього вголос говорити.

Поки я киваю, намагаючись перетравити почуте і розібратися в причинах, за якими вона мені все це сказала, Келла піднімається:

– Всього доброго, пані Ямаліто, дуже рада була з вами перемовитися, сподіваюся, не востаннє. Ні-ні, не вставайте, – відповідає на мій рух і йде.

Кілька миттєвостей сиджу, потім спохвачуються.

– Антере! – гукаю. Підходить, усаджую поруч. Зовсім інша справа, тепер і покататися приємно.

– Ти не знаєш, що це за секрет? – питаю пошепки.

– Поняття не маю, пані, – хитає головою. Раптом усміхається: – Не бути мені повноцінною аристократкою.

Хм, цікаво, це чисто жіночий секрет? Вона мені підказку залишила?

Ох, як же не хочеться уходити звідси, йти туди, де рабські крики чуються, що б таке придумати... Може, пора вже додому і ну її до біса, цю мережу? Або зараз, з парку спробувати?

Ні, мені потрібні будуть хоча б чверть години, це в найкращому випадку, щоб мене не чіпали і не відволікали.

Так, зараз хто-небудь побачить, як відходить Келла, і помчить нас шукати.

– Йдемо пройдемося по березі, – кажу. Заодно ще разок спробую розглянути, чи немає чого підозрілого на горизонті.

Мовчки встає, подає поводок. Як же мені хочеться зняти цю гидоту!

Виходимо до моря, бідні мої ноги, цей пісок в босоніжках, через діаманти вони і самі по собі жорсткі, а шпилька будь здоров, точно до біса все зітру. Намагаюся йти по доріжці, дивлюся на море, торкаюся до скроні – збільшую. Нічого не видно... хоча, все ж відчуття чогось поблискуючого, ніби щось в чомусь відбивається.

Дві місячні доріжки... Зараз би роздягнутися та в воду. І поплисти звідси до чортової бабусі. Ніколи ще перебування на морському узбережжі не було таким виснажливим.

Треба ж, на острівці теж світло горить, цікаво, туди хтось із гостей забрався – або просто так, про всяк випадок?

– Дивись, – обертаюся до Антера, показую на вогник.