Раді Вас бачити!

Антер

Почувши розмову, підходжу до дверей, трохи відчиняю. Покарають, певно, але раптом вийде хоч щось з'ясувати.

Ага, розмріявся, ідіот. Хіба мало тебе обнадіювали, щоб потім ще болючіше носом ткнути в те, хто ти тепер є? Вільну підпише, як же.

А пан Корнель у нас який чудовий, виявляється! І раба якого цікавого подарував... Тупого, правда, розпоряджень не виконує, повторювати доводиться, зате до нього такий пульт додається, зі стількома функціями... Зараз як натисне випадково, або не зовсім випадково... Он в руках крутить аж захлинається, як розписує... Угу, і подружкам всім дасть свою нову річ покористуватися, тільки ось сама награється...

Звичка ходити безшумно виробилася у одного з господарів, який ненавидів, коли його щось турбувало або відволікало від головного: творив він. Мистецтва з дівчатами, у яких фігури були гіпертрофовані в деяких місцях. Стільки рабинь-натурниць перевів, скотина. За необережний шерех міг відлупцювати до посиніння. Правда, пульт не любив, рідко користувався. Зате рука яка важка була... і в медкабіну не пускав, саме гоїлося.

Схоже, вона мене не помітила. Опускаюся перед нею в позу покірності. Відчула. Я все зрозумів, не карай, буду слухняним... Розважайся скільки і як хочеш... принаймні, поки не побачу шансу втекти.

– Вибач, раб сваволить, піду розбиратися, значить, завтра з ранку в «Земній чашечці».

Демон, може, не треба було виходити і показувати, що все зрозумів? Може, вона сподівалася ще трохи погратися? Але ж не таїлась, відкрито говорила.

– Ти ж залишився відпочивати в кімнаті, – сердито. Дурень, знову не те зробив. Піднімаю голову, погляд якомога більш покаянний:

– Вибачте, пані, я випадково почув і...

– Підслуховував?

Ну все, кінець мені. Підслуховувати господаря – остання справа.

– Що ви, пані, будь ласка...

Не вірить. Крутить пульт, роздумуючи. Прибирає, зачиняє сейф. І на тому спасибі, вже краще батіг. Сподіваюся, у тебе не така важка рука.

Піднімаюся, беру батіг, подаю господині як годиться. Ти ба, з цікавістю розглядає, в перший раз, чи що? Ага.

Відвертаюся, підставляючи спину, а заодно, щоб обличчя не бачити. У них у всіх такий вираз обличчя стає... за одне це вбив би не замислюючись.

Аміра змушувала роздягатися перед прочуханкою, але тільки вона. Іншим було досить задерти одяг або взагалі плювати на нього. Так що не стану перед тобою знову оголятися! А взагалі, яка різниця.

– І що далі? – тягне, сучка, знущається.

– Ви ж всеодно будете «розбиратися». І я вас дійсно підслухав, хоч і не навмисно. Краще так, ніж... – замовкаю, машинально намагаюся глянути на сейф, але зупиняю себе. Раптом передумає. Тіло пробиває озноб, по-моєму, навіть кілька крапель поту зібралося під волоссям і покотилося по лобі. Вони цього не люблять, неприємно їм... Промокнути? Або поки не треба? Тільки б не надумала продавати, ще хоч пару днів. Хоч трохи відпочити після бараку перед торгами. Адже там два тижні перед продажем тільки і роблять, що на кнопки натискають. Щоб не надумали нових господарів засмучувати, щоб поводилися якомога більш покірно. Раз на добу їжу приносять і іноді розважаються тим, що не дають до неї підійти. Тільки-но руку простягнеш – в голові біль вибухає.

Та й не така вже вона огидна, раптом друга Аміра попадеться, краще вже ця. І раптом вийде втекти...

Та що ж ти тягнеш! Рух. Може, передумала, за пультом полізла? Не витримую, оглядаюся.

– Ну? – запитує вичікувально. – Кажи.

– Що пані хоче почути?

– Чого розсівся тут і спину свою демонструєш.

– Так щоб вам зручніше було... Або мені іншу позу зайняти? Ви тільки накажіть...

– Я тобі наказала зайняти позу на ліжку.

– А я не послухався. Знаю. Карайте.

Мовчить. Ось дурень, звичайно, вона тільки що одяг купила, не захоче псувати. Тварина. Як складно сказати про свої правила.

Знімаю і відкладаю в сторону сорочку.

– Далі роздягатися? – питаю. Якось глухо виходить.

– Навіщо? – сука.

– Щоб одяг не зіпсувати. Ви вже краще відразу скажіть, я буду надалі знати і... Адже всі по-різному люблять.

– Хм. Давно з тобою цей батіг?

– Новий. Минулий весь в мотлох... попередня господиня винищила.

– Не дорожиш їм, значить?

– Знущатися зволите?

– Тоді ось що. Візьми його, будь ласка, і засунь до своїх штанів.

Я з жахом глянув на власні штани, розмірковуючи про той важливий орган, який викликав незадоволення попередньої господині. Це як же вона хоче туди батіг засунути? Що збирається робити?!

– До старих, – додає. Ах ось воно що. Намагаюся не зітхнути:

– Вам не подобається батіг? Чи дозволено мені дізнатися, що буде натомість?

– А тобі неодмінно потрібно щось натомість?

– Ну... як же... так належить.

– Належить? – здається, хмуриться. – Гаразд, тоді не будемо викидати. Довго чекати, поки ти піднімешся?

– Ви не наказували.

– Наказую, – зітхає. Повертаюсь до неї, про всяк випадок не встаючи, заглядаю в очі:

– Ви мене не продасте?

– А ти не хочеш? – питає. Заперечливо качаю головою:

– Ви найкраща господиня з усіх, що у мене були.

– Кожній це кажеш? – блакитні очі лукаво посміхаються. Машу головою:

– Що ви... тільки ви...

– Угу, – хмикає.

– Ви ж ще не награлися, пані? – питаю.

– Скажи ось, тобі приємно це казати?

– Звичайно, пані, мені приємно виконувати ваші побажання і...

– Служити іграшкою, – додає. Судомно киваю кілька разів. Ну що ти хочеш почути? Що я, скажу тобі, як мене нудить від усіх вас? Або що всякий раз, коли думаю, що гірше вже нікуди, наступний господар виявляється у сто разів огидніше попереднього? І що дико, шалено боюся перед кожним продажем, тому що не знаю, до якого чергового психа потраплю?

– Звичайно, я ваша іграшка, ваша власність, пані, робіть що хочете зі мною, адже для цього мене вам і подарували, користуйтеся...

– А нічого, що ти – людина?

– Я раб, пані, яка ж я людина. Ваш раб.

– Добре, раб, і коли ти маєш намір виконати моє побажання?

– Що завгодно, пані...

– Так я ось уже хвилин десять як попросила тебе встати.

Повільно піднімаюся, чекаючи. Вона як і раніше стискає в руках батіг, а ну як любить бити спереду?

Тамалія

Нарешті горе моє піднялося, боязко позираючи на чортів батіг. Я й забула про нього, не те давно б вже прибрала з двері. У сейф, звичайно, не влізе, багато місця займає.

Ловлю себе на бажанні заспокійливо провести рукою його зіпрілого торсу. Треба ж, роздягнутися, щоб одяг не псувати. Боже, невже у когось і справді можуть бути такі вимоги?!

Поки бідолаху інфаркт не вхопив, обережно повертаю батіг і кладу на верхню полицю шафи. Раптом і правда стане в нагоді, для конспірації. Рабовласниця недороблена. На зворотному шляху нахиляюся, піднімаю і кидаю йому сорочку. В очах здивування, але ловить. Без питань починає одягати. Крадькома промакає лоб. Авжеж, змокнеш тут.

– Сядь вже куди-небудь, – вимовляю чуду, яке так і стоїть посеред кімнати. І що ось йому тепер сказати? Та й сама хороша, дурна необережна, так захопилася розшифровкою Леркиної інформації та спробами передати свою, що проґавила, коли ця цікавість ходяча з кімнати вибралася. Звичайно, він не упустив би випадку підслухати, потрібно ж знати, до чого готуватися. Ось дізнався, чорт, дідько!

Із задоволенням залишила б його в будинку, а до Лерки пішла б сама. Але є два «але». По-перше, не можу все-таки виключити, що його підіслали, і що все це гра, розрахована приспати мою пильність. Значить, потрібно тримати перед очима, не давати можливості ні з ким перетнутися. А по-друге, статус. Необхідно підтримувати легенду, а тут прийнято вихвалятися своїми рабами. Хто на поводках водить, виряджаючи в пух і прах, хто навпаки, роздягненими або в лахмітті, на ланцюгах і навіть якось бачила бідолаху навкарачки, всі коліна стесані. Як же мені тебе вдягти? А що, в шкіряних штанах і жилетці добре виглядав би, еротішшно, тільки ось боюся, знудить мене.

– Скоро подруга проїздом буде, піду на зустріч, – пояснюю, сідаючи в сусіднє крісло. – Будеш мене супроводжувати.

І як йому поєднати необхідність бути рабом і слухатися, з необхідністю показати мені, що вартий свободи? Гаразд, потім подумаю, а поки...

– Ведеш себе з гідністю, ти мене зрозумів? Слухаєш, але не підлабузнюєшся і в ноги не падаєш.

– Як накажете, пані.

– Добре.

– Можна дізнатися?

– Можна.

– Як пані планує... мене використовувати?

Знову зітхаю. Далося йому це використання. Хоча зрозуміло, знову ж. Хоче збагнути, до чого готуватися. Вже не знаю, що вичитав у мене на обличчі, ніби звірячих пик не корчила, але поспішає повідомити:

– Вибачте, господиня, я не смію питати або квапити... просто...

– Ну? – підбадьорюю.

– Ну... – щоки знову стають червоними, – попередня господиня іноді... коли... тобто...

Хочеться зупинити, щоб припинив мучитися, але дійсно не розумію, що має на увазі, поки не видає хрипко:

– Ну... мені доводилося пити спеціальну пігулку... якщо... Ну я ж огидний коханець, – криво усміхається нарешті. Бідолаха мій, знала б, про що ти, не змусила б тебе все це промовляти.

– Я ж уже сказала, цього мені від тебе не потрібно.

– Інші чоловіки, я пам'ятаю, – опускає голову.

– Добре, – намагаюся максимально не акцентувати. – Це все?

– Але я не розумію, що тоді?

– Все нормально, – машинально кладу руку зверху на його. Майже не здригається, треба ж. Я якось звикла до користі тактильних відчуттів, але, мабуть, він ними ситий на кілька років уперед. Про всяк випадок прибираю руку, додаю: – Ось завтра сходимо з подругою зустрінемося, а там видно буде.

Ну а що йому сказати?

– Мені потрібно, щоб ти гарно вдягнувся.

Знову паніка в очах, не знає, як догодити.

Розкриваю сітьовик, витягаю віртуальне віконце з величезним каталогом чоловічого одягу.

– Вмієш користуватися?

Антер невпевнено киває.

– Працював з комп'ютерами і сітьовиками? – про всяк випадок уточнюю.

– Давно...

– Ясно. Встань-но, відстав руки в сторони, потроху повертайся.

Поки виконує розпорядження, повільно сканую його. Сканер відкидає зайвий одяг, зробивши віртуальний манекен у вигляді Антера, який витягаю і подаю разом із каталогом.

– Сідаєш як тобі зручно, береш себе, – піднімаю зображення, – береш моделі, які сподобались, і приміряєш... торкаєшся пальцем, вона вдягнеться. Зараз настрою. На вартість не дивися, тільки щоб сиділо добре.

Налаштовую роботу додатка, про всяк випадок приховую ціни.

– Але там же вже цілий кульок...

– Ну то на перший випадок, а мені потрібно, щоб завтра ти виглядав презентабельно. Не в сенсі смокінгів, а так, по-прогулянковому, але красиво.

– Я не можу... Може, ви самі... що накажете... – бурмоче.

– Ні вже, покажи мені свій смак, будь люб'язний. Обирай тільки те, що подобається, ні на чиї інші смаки не орієнтується, в тому числі на смаки своїх попередніх панів. Ясно? І мій вгадати не намагайся. Вибереш – покличеш.

В очах миготить жах, але Антер одразу ж опускає погляд і приступає до справи. Взагалі-то я мала на увазі, що він до себе піде, але нехай вже так. Потрібно приготувати документи Лерці.

Встаю, йду до сейфу, тут же просікає:

– Пані Ямаліто, що-небудь не так?

– Все так, не смикайся, вибирай. Я не за пультом, у своїх справах.

Витягаю, що потрібно, про всяк випадок сідаю подалі від нього, перебираю і заповнюю безневинними на перший погляд речами. Шифровки. Вже потім, коли не бачитиме, зменшу їх і упхну... в помаду, чи що. Подарую Лерці помаду, скажу, колір сподобався, їй піде.

Перш за все необхідно передати параметри місцевої мережі. Добре прихована, наші все ніяк не зламають. А тут стільки цікавого знайти можна... Я навіть офіційний сайт Трьох Глав виявила. Хоча і сумніваюся, що самі Глави в нього заглядають.

Ще раз кидаю погляд на Антера. Якби на ньому були «жучки», хоч якась з моєї техніки сповістила б. Але хто знає, раптом щось таке... Може, запитати? Та ні, налякаю.

А хлопець-то, здається, захопився... Он з яким інтересом віртуальні примірки влаштовує, щось відкладає в сторону, щось прибирає. Нехай розважається.

Приблизно через годину кличе.

А смак-то непоганий у мого хлопця. Дорогі речі вибрав, але якісні, сидять добре. Молодець я, що ціни не залишила, не те напевно побоявся б, знаючи, скільки таке задоволення коштує. А найважливіше – без випендрежа, без претензії, не те, що дорвався й нагріб, а дійсно навіть гідність у виборі проглядає.

– Подобається, – схвалюю, – наші смаки збігаються. Я б з таким хлопцем навіть на побачення із задоволенням сходила.

Посміхаюся. Дивиться, жах в очах, зрозуміти намагається, про що я. Ох вже, з жартами своїми безглуздими будь обережніше, ідіотка. Перелякала людину, знову суцільний клубок нервів.

– Які будуть накази, пані? – глухо.

– Не звертай уваги, це я так нерозумно жартую, – посміхаюся, замовляючи все, що відклав. Дивиться з подивом:

– Я думав, ви щось одне виберете...

– А потім знову спочатку? Ні вже, раз тобі подобається, нехай буде. Мені приємно, знаєш, якщо поруч добре одягнений чоловік, а не раб в потворних брюках.

Судорожно киває.

– Ну все, – посміхаюся, – спати давай. І це. Дивись мені завтра, щоб не удумав де на людях на коліна падати. Ясно?

– Як накажете...

– Я серйозно, – кажу, – вже тримай себе в руках. Пульт брати не буду.

– Як не будете? – вражено. – А якщо хтось дізнається?

От дідько, і правда, мало що...

– Ну у всілякому разі використовувати точно не буду.

Розуміння разом з розчаруванням. От ти ж. Не вірить.

– Повтори, – вимовляю.

– Що? – не розуміє, погляд знову зацькований. Зітхаю. Заспокоююсь.

– Щоб поводився з гідністю і на коліна не валився. Ми всього лише до кафе і назад. Постоїш за моєю спиною... – в цих поганих кафе для панів рабам навіть сидіти не дозволено. Чим далі копаєш, тим бридкіше стає. Знала б, вибрала б таке, де для рабів спеціальні сидіння відведені. Але сьогодні так все несподівано звалилося, а зустріч давно вже обговорена саме тут.

– Зрозумів, на коліна не ставати, – повторює трохи нервозно.

– Молодець, – погоджуюся. – А якщо не впораєшся – ...

От чорт, мало не ляпнула «покараю», в роль вжилася, коза. Вилаявши себе, не стримуюсь, додаю:

– ... поцілую.

Підіймає на мене очі, намагаючись зрозуміти; бачить, що сміюся, здається, розслабляється і навіть посміхається.