Раді Вас бачити!

Тамалія

На ніч про всяк випадок замкнула його, хтозна, що в голову спаде. Не здивувалася б, якби придушив мене своїм батогом і в черговий раз спробував втекти. Хоча начебто не дурень, повинен розуміти, що на Тарині це практично неможливо, а вбивство жінки обійдеться йому дорожче, ніж смерть. Але всеодно, про всяк випадок.

Як знати, раптом він уже на такій стадії, коли і себе заодно готовий?.. Аби припинити весь цей жах, в який перетворилося життя.

Помучилася трохи, згадуючи, чи немає там чого такого, з чого можна було б знаряддя самогубства зробити. Завдяки своєму спецнавчанню вигадала безліч способів, накрутила себе до ручки, ледве не помчала до нього зупиняти. Ледве заспокоїлася. Сподіваюся, спить. Нехай відпочине. У нас важкий шлях попереду. Сподіваюся, йому не настільки погано було, щоб...

Так погано йому було, ідіотка. Ти ж бачила, наскільки.

Але ж всеодно вибрав життя. Хоч таке. Нехай відпочиває...

Антер

Перша ніч в цьому будинку. Лежу. Міркую. Вірніше, намагаюся. Здавалося, не зможу заснути, але раптом навалюється така втома. Лежу в ліжку. На чистій постелі. Всього кілька разів за день пульт натискали, і то не хазяйка.

Правда...

Зціплюю зуби, відчуваю приплив крові, що за ідіотська особливість – трохи що, червоніти... Й не відзвичаїти ж, мимоволі виходить.

Вистачить вже! Скільки можна мучитися через своє рабське становище? За стільки років міг би звикнути, що на всіх інших людей ти будеш дивитися тепер тільки від низу до верху. І на потворних бабусь, і на симпатичних дівчат із солом'яними волоссям.

Та й не відомо ще, хто під цією зовнішністю ховається. Раптом як з'ясуєш, що у неї на думці, знову жити не захочеться? Всі господарі – звірюки рідкісні.

Але сьогодні замість очікуваного вечора кошмарів, коли новий господар експериментує, розглядає реакції і перевіряє поріг витривалості, вийшов, можна сказати, й непоганий вечір. Неприємний і важкий для мого самолюбства, але ж без цього дикого болю. Переживу.

Потрібно поки поспати. Раптом завтра щось зміниться, якась можливість з’явиться?

Раптом вона мене своїй подрузі все ж віддасть, а та на іншу планету полетить...

У мріях про те, як вириваюся на свободу, відключаюся.

Тамалія

З ранку підскакують ні світ, ні зоря, споліскують, нерви на межі, кидаюся до Антера в кімнату, заглядаю тихесенько. Спить. Обличчя розслаблене, а я так боялася, що кошмари почнуться. Хоча вони, напевно, ще попереду.

Спи, мій хороший. Відпочивай.

Тихо-тихо прикриваю двері – мабуть він привчений підскакувати при зміні дихання господаря – залишаючи замок відкритим. Спускаюся, запускаю комбайн, роблю легку розминку. Знову споліскуюся. Їм.

Час наближається до одинадцяти. Починаю хвилюватися. Не витримую, знову тихесенько заглядаю в кімнату.

Треба ж, вже піднявся! Одягнувся навіть, в легкі спортивного вигляду штани і футболку з мого пакета. Стоїть біля вікна, розглядає невеличкий садок – вікно спальні виходить не на дорогу – і сусідські котеджі зі своїми садками далі.

– Думала, ти спиш ще, – посміхаюся. Різко озирається, прямо в русі опускаючись в улюблену позу покірності:

– Вибачте, пані... Ви не сказали, що мені робити з ранку, і я... чекав, доки покличете.

– М-ммм... йдемо поїси, і все обговоримо.

Киває, поглядає напружено.

– Вставай-вставай, – кажу. Підіймається. Проходимо в кухню-їдальню. Саджаю на сидіння. Дивиться, як дістаю з комбайна його тарілку.

– Пані... може я сам... – трохи зніяковіло.

– Так я вже, – посміхаюся. – Снідай.

Сідаю поруч, дивлюся, як він їсть не дуже смачну, але корисну порцію, не дозволяючи собі кривитися або висловлювати невдоволення.

– Як спав? – питаю.

– Дякую, пані, давно так не спав...

Сподіваюся, щиро.

– Так ось, – продовжую. – Ти, певно, розумієш, чому я тебе закриваю на ніч.

– Як вам буде завгодно, пані.

– Я хочу, щоб ти розумів.

Дивиться.

– Я розумію, – начебто усвідомлено.

– Добре. З ранку, як тільки прокидаюся, одразу ж іідчиняю твою кімнату, тобі зовсім не обов'язково сидіти в ній. Можеш йти їсти, вмієш користуватися комбайном?

Киває.

– Загалом, займайся, чим подобається, якщо тільки мені не потрібно кудись йти.

– Я завжди буду супроводжувати вас?

– Поки що так.

Антер

Намагаюся систематизувати правила. Здається, вона не може зрозуміти, для чого я їй і що зі мною робити. Або навпаки, занадто добре розуміє все, включаючи мій стан, і отримує задоволення, замовчуючи й недоговорюючи.

Ніколи не їв з Амірою на кухні. Або з усіма рабами, або їй спадало влаштувати який-небудь «романтичний обід». Здається, мене зараз знову почне нудити. Швидше виганяю стару зі своїх думок. Сподіваюся, ніколи більше її не побачу!

Сидіти разом на кухні, це так... по-домашньому. Але не розслабляюся. Пани нічого не роблять без причини, а пані тут, на Таріні, і поготів. Чекаю моменту, щоб чогось не упустити.

– Скоро йти, – каже. – Одягни, будь ласка, що-небудь з того, що ми вчора придбали.

– Ви забули придбати нашийник, – нагадую. – Або пояс.

– Це обов'язково? – хмарніє.

– Ну... всі надягають.

– Якщо не обов'язково, обійдемося.

– Що саме надіти? – уточнюю.

– Ми ж уже з'ясували: смаки у нас збігаються. Одягнися так, щоб собі подобатися.

– Підкоряюсь, моя пані, – схиляю голову. Хмуриться не надто задоволено. Що я таке сказав? Поспішаю піти перевдягатися.

Тамалія

Судячи з того, що я бачила, без пульта раба виводити не можна. Логічно, звісно: занадто багато проблем, якщо раптом вирішить втекти або напасти на кого. У господаря завжди пульт під рукою повинен бути.

Кладу в сумочку.

– Ви нещодавно на Тарині? – раптом подає голос Антер.

– Так помітно? – сміюся.

– Або мене перевіряєте?

– У чому?

– Не можна носити пульт в сумці, тільки на поясі. Інакше вас оштрафують. Особливо враховуючи, що у вас неелітний раб найнижчої категорії.

– Не знала, – кажу. Потрібно буде правила уважно прочитати... – Дякую, що сказав.

– Угу, потім я б всеодно винен був, що не сказав.

– Думаєш, я покарала б тебе за свій недогляд? – хмурюся.

– У господарів не буває недоглядів, – відповідає. – Завжди винні раби.

Дуже зручна позиція, нічого не скажеш!

– Послухай... – закусивши губу. – Я не каратиму тебе. Обіцяю. Я не можу йти поперек правил, але...

Криво всміхається:

– Якщо не можете, значить, повинні навіть самого покірного раба карати не рідше, ніж раз на місяць. А неелітного раз на тиждень.

Боже, невже це правда?! Ну так, і Свелла щось таке казала...

– Пані... – тихо. Запитально дивлюся. – Я буду самим покірним. Будь ласка, призначте заздалегідь день... якщо можна... просто, коли готуєшся...

– Я не каратиму тебе, – повторюю, відчуваючи, як підступають сльози.

– Воля ваша, – похмуро. – Без підготовки рабу складніше, але господареві завжди приємніше. Не смію наполягати.

Мовчу. Ненавиджу рабство. Розвалю чортів Тарин по каменю.

Антер

Чомусь йдемо пішки. Несу в руках батіг: в останній момент вручила. Не уявляю, чого очікувати від «швидкої прогулянки в кафе і назад».

По-моєму, я вперше розглянув господиню. До цього вона здавалася білястою огидною плямою, такою ж гидкою, як і всі до неї. Сьогодні жарко, вона вдягла все світле – щільні шорти, вільну блузу, туфлі на шпильках. Солом'яного кольору локони забрані в хвіст. Я раптом усвідомив, що вона молода і вродлива. Або у неї дуже добрий косметолог. Втім, напевно, я усвідомив це ще вчора ввечері... Звичайно, до такої не можна торкатися без дозволу. Потрібно якось перелаштуватися після Аміри.

Іноді мені здавалося, якби Аміра була молодою і вродливою, можливо, і я зміг би... якось перебороти свою відразу. Хоча, якби вона витворяла все те ж саме, то навряд чи мені була б справа до того, як вона виглядає.

Зараз же... раптом відчуваю неприємне першіння в горлі, демон, здається, знову почервонів. Як же тоскно усвідомлювати, що я всього лише раб у неї в служінні.

– Що відстаєш? – обертається.

– Так належить йти трохи позаду, – відповідаю. Киває. Потім уточнює:

– Це обов'язково? Або просто...

– Не знаю, – тисну плечима. – Всі господарі завжди на поводку водили.

– Йди-но поруч зі мною. Якщо що, я недавно приїхала, мені не страшно не знати правил. А то якось я себе некомфортно почуваю, коли ти на межі видимості миготиш.

Прискорюю крок, йду врівень з нею. Дивне відчуття. Без повідця і не позаду. Прямо як людина. Посміхаюся гірко. Не мрій, а то боляче вдаришся, випадаючи назад в реальність.

– Послухай, – каже. – У цьому кафе немає спеціальних сидінь для рабів. Ти можеш або стати за моєю спиною, або... сісти біля ніг.

– Як накажете? – цікавлюся. Біля ніг, звичайно, їй буде приємніше, але треба ж запитати.

– Антере, як хочеш. Хочеш – стій, втомишся – сідай. Не можу, на жаль, іншого вибору запропонувати.

– Постою, – здається, звучить, немов бурчу невдоволено. Тільки б не помітила...

Схоже, не помітила. Мовчить. Нічого не додає. Ну й добре, якщо передумає – сподіваюся, повідомить. Сама ж просила на коліна не ставати. Незрозуміле побажання. Останні шість років з дня в день в мене батогом і пультом вбивали, яку позу повинен займати раб в присутності господаря, а цю щось не влаштовує. Зрозуміти б ще, що.

Кафе недалеко, правда, доводиться вийти за межі внутрішньої огорожі, до якої звідси, виявляється, півгодини ходьби. Вихід автоматичний, господиня прикладає долоню, у мене лише рабського чіпа зчитують і якусь роздруківку їй видають. І майже відразу за огорожею – кафе. «Земна чашечка», вивіска у вигляді сонячної системи, замість сонця чайник, а навколо чашки на блюдцях. Ще й крутяться. Дизайнери-оригінали. Краще б для рабів лаву поставили, все-таки за стіною вже, сюди і з інших світів потрапити можуть. А втім, не зовсім, там десь через кілометр друга стіна огорожі є, зовнішня. Схоже, подружка не тариніанка, і доступ в аристократичні квартали їй заборонений.

А тут, між стінами, житла практично немає: магазини, ресторани, розважальні заклади, офіси, клініки – все те, що не доросло до статусу «аристократичного», але посилено намагається хоч якось до нього наблизитись.

– Чаро! – кричить Ямаліта, кидаючись на шию дівчині того ж віку і майже того ж зросту, тільки чорноволосій та чорноокій, зі смаглявою шкірою, покритою декількома шарами засмаги.

– Літко! Скільки років! Як же я рада тебе бачити! Ну як ти?! Це, чи що, раб твій?

– Ага, гарний, правда?

– А чого у нього батіг в руках?

– Ну не в сумочці ж мені батіг носити, – показує свій максі-гаманець на ремінці. – Раптом мені його покарати захочеться? Тут усі так ходять, – сміється.

– Дуже зручно, – шкіриться подружка, – сам батіг носить, сам подає коли треба... може, ще й сам себе карає?

– Треба буде спробувати, – регоче пані, закушую губу, щоб не пересмикнути. Самого себе бити мені ще ніхто не наказував. – Але взагалі у мене є пульт від нього, йдемо в кафе, про все поговоримо!

Ніколи я, напевно, не звикну. Здавалося б, за стільки років вже можна заспокоїтися і забити. Але ж ні, чому так бридко і огидно, коли симпатичні дівчата обговорюють тебе немов річ? Можливо, тому, що якщо вони почнуть розважатися, то мені прямо тут, на вулиці, в кафе і де вони захочуть, доведеться виконувати все, що спаде в дурні головки, і про що б я не мріяв – іншого шляху просто немає. Може, треба було в перший же день припинити все це, а не розраховувати на черговий шанс втекти?

Коли вона за пульт схопилася, знову прошив озноб, думав, зараз показуху влаштує. Начебто пронесло. Начебто навіть не чекає, щоб я прямо тут демонстрував подрузі свою покірність і старанність.

Заходимо, стаю за кріслом господині, вони щось замовляють, треба ж, вона просить принести мені склянку води. Офіціантка кривиться, але приносить. Спасибі, жаркий сьогодні день. Схоже, я один тут раб. Авжеж, нас за огорожу виводити не люблять.

Слухаю дурну бабську балаканину, намагаючись визначити свою подальшу долю. Готуюся до того, що рано чи пізно заговорять про мене, і доведеться коритися. Пригадую, як Аміра взяла мене на якийсь виступ заїжджих музикантів з Копернії. І я весь концерт пролежав в її ложі, носом в килимову доріжку, тому що їй потрібно було кудись ноги поставити. Розлютив я її перед цим, пам'ятається.

Ненавиджу виходити з дому.