Спочатку:
На сторінку книги
Тамалія
– Планета така. Там теж матріархат, але зовсім на ваш не схожий. Вірніше, я навіть не знаю, як правильно їх уклад назвати, у них жінки не домінують над чоловіками, просто за ними право останнього голосу, прийняття рішень. Це щоб не силою вирішувати, а... ніжністю.
Переглядаються, явно не розуміють, про що я. Зате чую тихий видих Антера. Але не дивлюся на нього, щоб не привертати уваги.
– Зате в міжособистісних відносинах провідна роль за чоловіком, – посміхаюся, поглядаючи на Селія. Ось не збиралася ж кокетувати, але він так підбадьорюється відразу. – Вони залицяються, і руку й серце пропонуюсь...
– Чоловіки? – дивується Свелла. – Так поки від них дочекаєшся, постарішаєш.
Згода, від ваших місцевих, точно. Вони ж у вас вироджуються давно.
– Слухай, а тут що, і пропозицію жінки роблять? – не стримуюсь.
– Звичайно, – відповідає з подивом. – А як ти думала?
– Я не знала, – сміюся, полегшення яке. Без мене мене не одружать. Селій набирається сміливості, кладе руку на мою, помічаю погляд Антера. Хочу прибрати, але потрібно довести розмову до кінця.
– І рабства там немає, – додаю, повертаючись до теми матріархату.
– Як немає? – ще більше дивується Свелла. Та ви тут взагалі вже сидите, як в каструлі по-під накривкою. Нічого, крім свого занюханого Тарину, не бачите і знати не хочете!
– А хто ж у них все робить? – встряє в розмову Селій. Треба ж, голос подав.
– У них техніка дуже розвинена, нам і не снилося. Всю домашню роботу, майже всі функції виконує. Більшість винаходів, включаючи медкабіну, універсальний комбайн і прибиральника – звідти, дівчата не люблять побутовими проблемами морочитися, тому там розробляється техніка, яка життя полегшує, такими темпами, що Галактиці не наздогнати.
Ненав'язливо забираю руку з руки Селія, нібито волосся поправити, кладу по-іншому, так, щоб при всьому бажанні не зміг доторкнутися. Спираю лікоть на стіл, звішую кисть з боку Антера.
Намагаюся дізнатися ще щось про Глав або представницю, але співрозмовникам більше нічого не відомо, схоже. Відчуваю ледь вловиме, ніби випадкове торкання пальців Антера до своїх. Як шкода, що не можу доторкнутися до тебе відкрито...
Щоб не акцентуватися на розпитах, продовжую розповідати про інші планети. Торкнися ще раз. Будь ласка.
Чортові правила. Не можна ж...
Кидаю погляд на гарний настінний годинник:
– Ого, часу-то! Мені вже додому пора, у мене ж на сьогодні ще купа справ запланована.
Піднімаюся, вислуховую запрошення залишитися, відмовляюся.
– Ну, поїхали, – каже Свелла. – Ми тебе завеземо.
– Та я пішки.
– Ти що, далеко ж!
Дивлюся на Антера, знову йому в ногах сидіти, але на вулиці дощ накрапує... чи гравікар викликати?
– Не переживайте, свою машину викличу, зараз під'їде, не хочу вас обтяжувати.
– Ямаліто! – докірливо хитає головою Свелла. – Ми ж тебе запросили, про яке обтяження ти кажеш, як це ми тебе додому не відвеземо?
Ну ось, ще образяться... Гаразд, вибач, мій хороший.
Здаємо чіпи, з радістю знімаю стрічку нашийника.
– Можеш собі залишити, – посміхається Свелла. Викидаю в утилізатор.
Все ж таки Селій скотина. Дрібнопакосна погань. Біля машини раптом запитує:
– А що це твій раб тобі як годиться двері не тримає?
Коли сюди їхали, тебе це не бентежило, козел.
– Ну це ж ваша машина, – тисну плечима. – У моїй-то тримає.
– Не страшно, хай все робить як належить, – повідомляє мстиво.
Хочу сказати, що переживу, але як назле бачу: в гравікарі, який тільки-но прибув, раб виходить першим, на колінах відчиняє двері. Як годиться, ага. Хоч бруд, хоч дощ. І ще в одному. Ідіотські устої... Мовчу, Антер і сам вже все зрозумів, опускається на коліна, тримає двері, Ну так, і тебе, скотину, доведеться пропускати, я зрозуміла. Коли Свелла вже всередині, братик раптом зупиняється і нібито галантно пропускає мене:
– Ямаліто, дорога, проходь, будь ласка, ти перша.
І я здогадуюсь, що він задумав, от тільки не знаю, як запобігти. Заходжу. Ну не сідати ж мені на місце Аніти, вона завжди поруч зі Свеллою їздить. Сідаю туди, де сиділа, але Селій просить посунутися, намагаюся запропонувати йому перелізти, відмовляється, мовляв, що це він буде перелазити через мене, чого це я? Свята невинність... Доводиться зціпивши зуби просунутися до дальнього вікна, Селій збоку підпихає, вмощується поруч, перегороджуючи копитами прохід, бідний Антер ледь втискається.
– Пропусти раба до мене, – кажу.
– Нехай сидить, буде тобі заважати, – відповідає, ледве либу стримує.
– Хочу, щоб він зі мною сидів, – наполягаю.
– Мені не заважає, – повідомляє Селій, – не переживай.
Присувається ближче. Зараз знудить. Розумію, що якщо накажу Антеру перелазити, то Селій зробить все, щоб бути вдареним. Козел. Мовчу.
Антер стиснувши зуби сідає на підлогу між його колінами і дверима. Гравікар їде повільно, ним не потрібно управляти – все автоматизовано, хода м'яка. Але ця скотина примудряється кілька разів зитнутися та заїхати коліном Антеру по обличчю.
Свелла намагається відновити розмову, нібито нічого не помічаючи, але в мені така лють бушує, що принципово не підтримую. Після чергового удару, коли голова Антера стукається об двері, не витримую.
– Зовсім забула! – скрикую. – Мені ж потрібно ще сюди забігти! – тицяю рукою на перший-ліпший магазин, який проїжджаємо. – Зупини!
– Ямаліто, дощ же!
– Нічого, в мене гравіпарасолька із собою! Зупини, будь ласка, а то повертатися доведеться!
– А що тобі там треба? – дивується Селій. Авжеж, я і сама сто років в магазинах не була, все додому замовляю, в будь-який час дня і ночі протягом години привозять.
– Та так, домовилася, – відповідаю невизначено, піднімають. – Зупини, проїхали вже!
Свелла нарешті зупиняє гравікар, я відкриваю свої двері:
– Антере, виходь!
– Зачекайте, пані, я вам потримаю, – повідомляє. Чекаю. Бо ж пристануть, ще й чутки пустять. Виходить зі свого боку, дивлюся уважно на Селія, щоб не надумав наостанок ще й хвицнути. Бачить мій погляд, не ризикує.
Раб обходить гравікар до моїх дверей, благо машин мало. Дощ ллє, калюжі і бруд, так не хочу, щоб ти знову на коліна опускався, рідний. Так не хочу.
Вистрибую скоріше, піднімається, йдемо з дороги. Дідькові пани їдуть. Добре, хоч не вирішили почекати. Дістаю гравіпарасольку.
– Дякую, – каже.
– Було б за що, – зітхаю.
Запускаю парасольку, роблю її широкою, Антер бере ручку, якийсь час виходить на те, щоб умовити його, мов місця вистачить двом. Не належить, належить над пані тримати.
На вулиці стемніло, струмені луплять, поки сперечаємося – мокрі вже, і парасолька не допоможе. Людей немає.
Йде. Навіть не питає, чи потрібно мені в магазин. Все зрозумів. Розумний мій. Мій хороший.
– Прости за зіпсований день, – шепочу.
Мовчить. А до будинку ще далеко.
– Машину, може, викликати? – сумніваюся.
– Не треба... – тихо. Після додає: – У нас парасолька є.
– Та ну її, – сміюся. – Забери, я вже вся мокра.
Знімає гравіполе, закидаю ручку в сумку. Біжимо. Починаємо хихотіти. Пусто, рідкісні перехожі давно розбіглися, як же я хочу, щоб ти взяв мене за руку!
Здається, його трошки відпускає. Дощ, порожнеча, ми абсолютно мокрі... ніби і не на Тарині.
Підходимо до будинку. Майже у порога дощ закінчується і визирає сонце. Як своєчасно!
Забігаємо, сподіваюся, сусіди не бачили. Сміємося. Калюжа натекла, бігом включаю універсального прибиральника. Невеличкий робот сканує непорядок, приймає зручну форму і починає свою справу.
Скидаю жакет.
– Дідько... – бубоню. Пульт під ним увесь мокрий. У Антера посмішка спадає з обличчя. Чорт! Ну чому так постійно! – Раптом зламається...
Знімаю акуратно з поясу, беру рушник, кладу на нього. Легко промакую – не повинно від рушника спрацювати, лише від дотику рук.
Дивлюся на Антера. Застиг, очі величезні, зуби стиснуті, білі щоки.
– Перевіряй, – тихо.
– Ти що?! – скрикую. – Я просто хвилююся, щоб не замкнуло! А то раптом...
Жах, навіть думати боюся.
Здається, трохи розслабляється.
– Не замкне, – вимовляє похмуро. – Один з господарів ніколи не розлучався, навіть в душ із собою носив. Нічого там не замикає, ці гравіпакети, що твої друзі продають, – просто зайвий збір грошей.
– Я ж не знала, – намагаюся посміхнутися. Гребаний пульт. – Гаразд, давай в душ.
Киває, теж намагається посміхнутися.
– Антере, – гукаю тихо, вже майже біля сходів. Обертається. – А де батіг?
Лякається. От чорт, схоже, забули!
– Вибач... пані...
Хапаю його за руку. Тільки не думай знову починати.
Стоїть. Здається, не здригнувся.
Згадую. Коли я пішла за Антером, батіг точно на столі лежав. Коли повернулася – його прибрали кудись, на диван, певно. Ох, сподіваюся, просто так прибрали, а не спеціально.
– Не страшно, – кажу м'яко. – Попрошу привезти.
Туга в очах.
– Це мій недогляд, – відповідає.
– Дурниці! – заявляю. – Я тобі не наказала, значить, недогляд – мій! Все, забудь. Давай, в душ і поїмо, я голодна жахливо! Могли б і пригостити чимось, крім соків своїх поганих.
Посміхається. От і молодець. Відпускаю неохоче, розходимося по душовим.
