Спочатку:
На сторінку книги
Антер
Щось у мене вже й заняття не йде, намагаюся зосередитися – тільки збиваюся. Про що вони там так довго говорять? Але в кухню не входжу, а то білявий знову почне батогом потрясати. Я ж і не стриматися можу, як вмажу – потім і Ямаліта не врятує. Даремно вона мені цей свій дозвіл дала... Так руки і сверблять. Хоча, вони завжди свербіли, не йдуть їм на користь ніякі уроки. Скільки ти без покарань, дня три-чотири? Забув уже, як це? Що на вільних бажаєш руку підняти.
Здається, пішов. Заходжу тихо в кухню, заглядаю в вітальню. Ямаліта на дивані, ноги підібрала, на столику стоїть келих із залишками майже розталого льоду. Який же ніжний у господині погляд...
– Що ж ти такий брудний, – сміється.
– Мокро після дощу, – відповідаю. Ну звідки знову цей тон... Зітхає.
– Антере, як тобі вдається так всіх завести, що вони хочуть тебе то покарати, то... гм... щоб не сказати непристойно, краще промовчу.
– Чого він хотів? – Не стримуюсь. Знахабнів ти вже, раб.
– Якщо не вибачення твого, то хоча б подяки, – сміється. – А ще заздрив тобі жахливо.
– Мені? – не розумію. Стою, не сідати ж на білий диван.
– Ага, розраховував зайняти твоє місце в моєму ліжку.
– Але я...
Червонію. Скільки ж можна! Знущається вона, чи що? Схоже на те.
– Можна помиюся піду? – питаю. Киває.
– Антере, – додає. – Боюся, мені доведеться взяти тебе на вечірку.
– Ви ж казали, я вас весь час супроводжувати буду?
– Казала. Але туди дуже не хочу тебе вести, до Корнеля, Олинки, Селія цього ще блохастого. І Аміра може заявитися, як виявилося.
– Може, іноді виповзає, – погоджуюся.
– Мені правда шкода, я подумаю, що можна зробити. Але будь готовий, будь ласка.
– Як накажете, пані.
– Антере...
Дивлюся. сміється:
– Будь ласка, не корч більше нікому звірячих пик!
Здається, теж сміюся.
Тамалія
Електронний лист від Лерки. Шифровка. Взагалі-то цей варіант зв'язку на крайній випадок, раптом хто перехопить і розшифрує, у нас вважають за краще особисто передавати. Але тут ніяк по-іншому.
Розбираюся. Лерка молодець, на славу попрацювала, стільки всього... Дідько, впору заридати. Як же це складно, виявляється, вільну підписати! Там ще тести якісь психологічні пройти потрібно...
Начальство бушує, незадоволене мною. Загроза конспірації, нехай раб буде на видноті тут, на Тарині, нікуди його не переправляти, вести себе відповідно, щоб дурниць не надумала робити, навіщо стільки уваги привернула до себе, змушуючи вільну перед рабом вибачатися, там вже пішло ворушіння, про мене інформацію хтось шукає...
Дідько. Ні, в легенді я впевнена, наші все ретельно опрацьовують, але все-таки.
Легко їм на Амадеусі! А мені тут його доведеться тягти із собою в гадючник під назвою «вищий світ». А там намагатися нікого до нього не підпустити, і в той же час не дати запідозрити, нібито я не така, як вони. Адже не приймуть мене, закриють двері, і що буду робити? Нічого не дізнаюся, стільки часу даремно!
Ну от не треба, заспокоює «цинік», ти вже багато дізналася, навіть якщо більше нічого не вийде. Але коли ще вдасться всередину стін кого-небудь закинути, я ж не можу все завалити! А як представлю місцеві методи роботи з виявленими агентами – зовсім погано стає.
Пам'ятаю, пам'ятаю, справа на першому місці, якщо іншого виходу немає – навіть співробітниками жертвують. У самому крайньому випадку. Але не можу я жертвувати Антером! Він і без того...
Впевнена, що Лерка мене не залишить, буде продумувати варіанти, навіть потайки від начальства. Але всеодно сумно. Як би мені Антера вивезти?
А як я його зникнення Корнелю поясню? І так погано, і так паршиво.
Раптом чую з сусідньої спальні якісь хрипи, прислухаюся. Крик...
Лякаюся, підскакую, залітаю. Спить.
Розмітався по подушці, ковдра на підлозі, підодіяльник мокрий, підходжу, сідаю. Антер кричить, хапає мене за руки, зараз переламає.
– Все добре, – шепочу, – це сон... Тільки сон.
Знову кричить, грішним ділом думаю, що пульт все ж таки закоротило, але ні. Відкриває очі. Видихає.
– Розбудив? – бурмоче спросоння.
– Нічого, не спала... – відповідаю. – Тобі кошмар наснився.
Відпускає. Киває. На лобі піт.
– Вибач... – бурмоче, здається, так і не прокинувшись до кінця. Перевертається. Піднімаю ковдру, міняю підодіяльник, вкриваю. Промокаю лоб. Погладжую його, доки не засне міцніше. Як добре, що так і не прокинувся. А то знову півночі вибачень...
Постільний. Хмикаю.
Антер
Тиждень вже промайнув і почався наступний. Панікую, в будь-який момент чекаючи покарання. Здається, за всі ці дні мені від господині майже не дісталося. Кілець не знайшов, якщо не брати до уваги тих, що ми повісили в спортзалі, гімнастичних. Можливо, вони якось закріплюються. Не дарма ж вирішила його обладнати саме зараз.
Разок вона туди уходила надовго, не менш години пробула. Невже займається? Або готує мені сюрприз?
Якось вночі навіть кошмар з покаранням приснився. Цікаво, це правда вона заходила, або примарилося? Запитувати якось не хочеться.
Другий день вмовляю себе мовчати і готуватися. Раптом не порахувала термін, раптом забула?
А раптом потім видасть подвійне покарання? За те, що не нагадав.
Не витримую.
Вона як раз повернулася з підвалу, сполоснулася – може, і саправді займається? Підглянути б, цікаво ж. Фігурка в неї що треба, мабуть, не запускає себе. На відміну від Аміри...
Чорт, невже ця жаба назавжди залишиться випаленою на моїй сітківці, в моїй підкірці? Не хочу згадувати.
Відчуваю, як кров приливає до щік. Коли Аміра зрідка виводила мене в світ, брала золотий нашийник і любила, щоб я виконував забаганки, але завжди хотіла покрасуватися, на людях рідко коли відверто знущалася – тільки якщо перед цим мені доводилося її розлютити. Зате як я перестав їй належати, так відразу...
Зціплюю зуби. Як би забути цей жах, цю «Земну чашечку»? Як би зробити, щоб Ямаліта забула...
Ямаліта навіть нашийника не вдягає. Дозволяє поруч іти, а не позаду. Каже, їй так приємніше.
Сидить у кріслі, ноги підібрала, щось читає. Або на мене поглядає?
Піднімаюся. Взяти відразу батіг? Або без наказу не брати? Вона жодного разу ним не скористалася, може, надає перевагу іншому?
Підходжу до крісла, опускаюся на коліна.
– Що ще трапилось? – зітхає.
Тамалія
– Пані, я у вас вже більше тижня... – тихо.
– Відзначимо? – сміюся. Ідіотка, видно ж по позі: щось собі надумав, а ти жартувати. Не буду я йому наказувати, нехай сам підніматися вчиться!
– Звичайно, пані, – судорожно. Починаю смутно здогадуватися, до чого він.
– Що пропонуєш? – питаю.
– Я не знаю переваг пані.
– Можна в кафе сходити. Морозива поїсти. Цікаво, перші колоністи його секрет із собою привезли, або потім заново відкривали?
Дивиться здивовано.
– Я не розумію, пані.
– Чого ти не розумієш? Я дізналася, де є кафе, в якому рабські чіпи не фіксуються. Замаскуємо тебе під вільного і розважимося. Ти, певно, встиг забути, що це таке?
– Вас же оштрафують, пані. Якщо дізнаються.
– Не тебе ж.
– Але...
– Ну? – підбадьорюю. Ну давай, проговори вже або забудь. Якщо потрібно – буду мільйон разів повторювати, що не стану тебе карати. Але ось сама першою мову про це заводити не хочу!
Проговорює:
– Пані...
– Можна просто Ямаліта, я тобі вже казала. Можна Літа. Можна Талі, – ризикую додати. Так вже збіглося, що справжнє і нинішнє імена в мене схожі. Ніхто тут мене Талі не називає, але... раптом захотілося.
– Що ви, пані... Ви... мене випробуєте, чи дійсно забули?
– Ти про що?
Стискає зуби, закриває очі, зважується:
– Про покарання.
– Про якие?
– Ви за цей тиждень мене жодного разу не покарали, – тихо, опустивши голову.
Боже, та ти вже замучився весь в очікуванні. Я-то сподівалася, що розслабишся, а ти там, певно, і спати не можеш. Чи не звідси кошмари?
– Я ж сказала, що не буду тебе карати. Повір, будь ласка.
– Це проти правил, – тихо.
– Будеш на мене скаржитися? – посміхаюся.
Мовчить. Я теж. Чекаємо.
– Які будуть розпорядження? – цікавиться, нарешті. Не встає.
– То як ти щодо прогулятися?
– Як накажете.
Заспокоюю себе. Терпіння.
– Добре, – відповідаю. – Я дам тобі кредитку, і ми проведемо нормальний вечір... ну, скажімо, побачення. Будеш розплачуватися і взагалі... будеш нормальним чоловіком.
Червоніє. Боги, та що ж таке!
– І що мені... купити... – зніяковіло. – Що ви вважаєте за краще?
Мовчу. Подивився б зараз на мене – заткнув би. Але не дивиться, продовжує:
–... чи потрібні таблетки... контрацептиви... якісь предмети...
Замовкає – здається, від мене вже сходить справжнісінька лавина. Обличчя заледеніло, намагаюся не вибухнути. Боже!
– Був би ти вільним, – кажу, – давно б по фізіономії з'їздила.
– Принести батіг? – цікавиться. Господи, мені здалося, чи дійсно натяк на сарказм?!
Змушую себе розслабитись.
– На побачення в кафе люди ходять, чи знаєш, перекусити, потанцювати...
Знову жах в очах:
– Ви ж не можете танцювати з рабом?
– Чому ні? – обурююся. – Хочу танцювати зі своїм власним рабом – кому яке діло?!
– Але... – бурмоче, – я не вмію...
– Гаразд, – посміхаюся. Боюся, перегнула палицю, про раба знову заговорила, власниця. – Не маєш бажання, так і скажи. Змушувати не буду. Я, власне, для того й хотіла з тобою сходити, щоб ти розслабився і чинив так, як тобі до душі. А не з огляду на мене і весь інший світ. Та хоч дівчину собі зніми! – прикушує язика, додаю одразу ж: – Не знаю, як це у рабів відбувається...
– А ніяк, – відгукується. – Тільки якщо господарі накажуть.
Фу, гидота яка. М-да, дилемка. Втім, судячи з реакції на Олинку та Аміру, а також на ту рабиню, навряд чи а нього зараз є бажання ганяти по дівчатам.
– Гаразд, – кажу. – Це я даремно сказала, дурницю, просто проведемо нормальний вечір. Нормальний, без контрацептивів і різної атрибутики інтимних магазинів.
Спалахує.
– Надумав собі покарання, – бурчу.
Здається, когось і справді заніяковіли.
– Вибачте, – бурмоче.
– Гаразд, – киваю. – Не бери в голову.
Мовчить. Я теж. Чекаю. Так і не думає піднятися.
Зціплюю зуби. Одразу ж реагує – невже на мене все так видно добре? Або просто капость очікує постійно?
– Що-небудь не так, пані?
– А ти як думаєш?
– Не знаю... – нещасно. Раптом доходить, треба ж. – Мені... піднятися? – питає.
– Як хочеш, – відповідаю. – Подобається підлогу обтирати, будь ласка.
– Так належить.
– Я тобі вже казала, як належить зі мною.
– Вибачте... – піднімається.
– Антере...
Дивиться.
– Ти зможеш вести себе як вільний, щоб тебе не запідозрили?
– Я постараюся, пані.
– Якщо мені доведеться платити штраф через те, що ти неправильно себе повів...
Стискається, дивиться зацьковано.
–... більше не буду з тобою виходити як з рівним, – закінчую. – Ну а якщо хтось чіп засіче, це буде цілком моя вина, можеш не перейматися, якщо раптом...
