Раді Вас бачити!

Тамалія

Прав виявляється, не проходить і трьох годин, Олінка повертається. З іншим рабом. По-моєму, той, який Ден. Навіть думати не хочу, що зробила з попереднім бідолахою, що попався під хтиву незадоволену ручку.

– Не чіпляй, – попереджаю її рух знову надіти кільце на гак. – А то вдруге неправильно стояти буде.

Раб дивиться на мене з ненавистю. Вибач, дорогий, бачив би ти, що тут діялося... Краще вже постій.

Олінка знизує плечима:

– Цей мені набрид, бачити його не хочу.

– Нехай тоді в кухні посидить, – пропоную, вказуючи рабу на відповідні двері. Стоїть, не рухається, чекає розпоряджень.

– Ні, – повідомляє ця чудова дівчинка. – Я погано себе почуваю, якщо хто-небудь з них не стоїть навколішках.

Та ти хвора, дорога, у тебе залежність вже.

– Ну нехай стоїть, – тисну плечима, про себе шкодуючи, що не виторгувала бідоласі трохи відпочинку.

– У тебе сіль є?

Гарячково міркую, навіщо їй може знадобитися сіль, мотаю головою:

– Ні, закінчилася.

– Перець? Крупа якась?

– Ні-а, комбайн якраз віддала заправити, а запасів не тримаю.

Тільки на кухню не сунься.

– Гаразд, – вимовляє роздратовано, потім обличчя осяває усмішкою і вона дістає з сумочки гаманець з гострими колючками. – Забула, що як раз купила.

Висипає перед рабом, показуючи, куди саме йому встати. Той зітхає, опускається на коліна.

– Ти що, незадоволений? – питає.

– Задоволений, пані, – поспішає запевнити раб.

– Залиш його, – кажу, – нехай думає про свою поведінку.

Краще б крупу дала, чесне слово.

– Ну що, – перемикається, хапаючись за батіг і починаючи погладжувати. – Минуло вже покарання? Покажеш?

– Гаразд, – відповідаю, немов би балансуючи на грані невдоволення і бажання похвалитися. Ні, через півроку ти у мене тут не залишишся, тварь. Такі, як ти, жити не повинні.

– Антере! – гукаю. Виходить, в новому одязі, плечі розправлені. Ось таким ти мені страшенно подобаєшся!

Кидаю погляд на Олінку. Очі горять, язик обводить губи. Гарний, гарний, бачу... подобається.

– Ох, і чому я його собі не залишила? – жалкує. – Роздягайся!

Антер не рухається.

– Олінко, – кажу, – я його господиня, він мене слухається.

– Правильно, звичайно, – з часткою образи. – Але і мене теж повинен. Ти що, проти, щоб він роздягнувся?

– Він мій! – підвищую голос.

– Не скупися, всеодно я його вже бачила. Ну покажи, хоча б надпис!

Руки тягнуться до пульта, зараз же ні в чому не винного хлопця мучити буде, якщо бажану іграшку не дають.

– Гаразд, – кажу, бажаючи вбити відразу двох зайців, – твій тоді нехай теж роздягнеться.

– Добре, – радіє.

– Вставай, – кажу її рабу, – роздягайся.

– Ти теж, – додає Антеру. Обидва чекають підтвердження кивка від своїх господинь. Мене нудить від власної ролі. У Олінкіного раба все коліна кровоточать, але вже краще піднятися і роздягнутися, аніж продовжувати стояти на цих шипах.

– Давай я його полікую, щоб тобі менше турбот було, – пропоную, йдучи за медиком.

– Та хай йому, – тягне, жадібно стежачи за тим, як Антер роздягається.

Дістаю похідного медика, хлопець відсахується, але перечити боїться. Сподіваюся, гірше не зроблю... Вручаю йому, нехай сам заліковує, бо хтиві ручки вже тягнуться до чорного надпису, і потрібно рятувати моє дорогоцінне майно.

Олінка присідає, впираючись на коліно, з пожадливістю розглядає чорні літери. Зведу гидоту як скоріше! Сьогодні ж перевірю ще раз, чи роблять це де-небудь ще на чортовому Тарині.

Обмацує пальцями, торкається язиком. Антера відчутно пересмикує. Олінка схоплюється:

– Він посмів висловити неприязнь!

Вихоплює батіг.

– Це мій раб! – осаджаю холодно. – Якби він не виявляв неприязнь до будь-кого, крім мене, отримав би вже від мене.

– На, – простягає батіг. – Бий сама.

– Не хочу, – відмовляюся. – Він правильно зробив. Це мій раб! – підбавляю істеричних ноток. Олінка вважає за краще не наполягати.

– Давай на коліна, – командує. Антер стоїть. Олінка починає психувати.

– На коліна перед господинею!

– Я його господиня, – нагадую.

– Так накажи йому!

– Це мій раб!

– Ну ти ж обіцяла! – така безпосередня образа. – Скажу батькові, що даремно тобі подарували!

А ось цього не потрібно, псувати відносини з Корнелем я не збираюся.

– Та що мені, жалко, чи що, – відступаюся. Антер дивиться як на зрадливицю, втім, швидко бере себе в руки, стаючи непроникним.

– Давай, раб, виконуй побажання моєї гості.

Ох даремно я дурна, дурна! Олінка тут же заводиться.

– Швидко на коліна, скотина!

Антер виконує, йому тут же сунуть під ніс коліно:

– Показуй, які задоволення доставляти вмієш!

– Він мені доставляє, – вклинююсь, – а тобі нехай твої доставляють!

– Ну що тобі, шкода?

– Шкода! – починаю розігрувати істерику. Антер піднімається. – Це мій раб, мій перший раб! У тебе їх он скільки, навіщо тобі мій? – кричу, плачу, скаржуся. Її очі обертаються до свого, який вже відклав похідного медика.

– Давай поміняємося, а? – пропонує тоскно. – Хоч на один день?

– Ні! – вперто мотаю головою.

– Ну ти ж сама сказала, щоб він виконував мої побажання... Подивися, він посмів піднятися! Сам!

– Знає, що як я незадоволена, мене краще не злити!

– Та ну? – недовірливо. Звичайно, я ж ні разу ще при ній навіть не спробувала вдарити. І потім, саму Олінку розлютило б якраз те, що піднявся. Після благально:

– Ну можна ще трохи... Ну будь ласка...

Зітхаю, киваю. Що з такою зробиш.

Бере його руку, кладе собі на груди, закриває очі. Бідний мій раб не в силах стримати гримасу відрази.

– Ти бачиш?! – кричить Олінка, б'є його рукояткою батога по обличчю, я кидаюся навперейми, кричу, що він мій раб, вона наполягає, що я повинна його покарати... Взагалі, чудово проведений день, завжди про таке мріяла. Антер, чи то побачивши, що я скоро опинюся в глухому куті, чи боячись, що вирішу розважитися з Олінкою, чи то бажаючи хоч так захиститися від неї, вирішує по-своєму. Опускається на коліна, хапає мої ноги, бурмоче про прощення – за те, що доторкнувся до когось окрім мене, за те, що не втримався і скривився, за те, що доторкнувся без дозволу і ще не знаю за що, Олінка все ж замахується, вдаряє батогом – професійно, не зачепивши, хоч я і стою поруч, болісно, він смикається, шкіра на спині лопається, він стискає мої ноги сильніше, я кричу на Олінку, що це мій раб... І розумію, що другого такого кошмару просто не витримаю.

– Хто тобі дозволяв лікуватися? – перемикається раптом на свого.

– Ти ж сама дозволила! – відповідаю. Дивиться недовірливо.

– Ну дай пульт, а? Хоч раз натиснути...

Збоченка дідькова.

– Не дам! – впираються. – Він мій!

– Ну натисни сама!

– Не хочу!

Антер затих, не відпускає. Ледь відчутно трясеться. По спині ллється кров.

– Йдемо, – каже Олінка, хапаючи нашийник.

– Одягни його! – нагадую.

– Обійдеться, – злобно відповідає. – Він мене погано розважав.

– Пані, – благаючи, вигукує раб. – Я ж виконував всі ваші побажання...

– Хто тобі давав право мовити? – рука тицяє в першу-ліпшу кнопку на пульті, чоловік падає, звивається, намагається мовчати, Олінка розлючено тикає в інші кнопки, додає зверху батогом і заспокоюється, тільки почувши крик.

– Ось так, – повідомляє задоволено. – Знаєш, що один мені придумав? Відразу ж кричати, хотів щоб не натискала більше. Тепер всі знають, потрібно терпіти до останнього, і кричати, тільки якщо не під силу. Симулянтів таке чекає... – мрійливо посміхається. Іди вже звідси, психопатка гребанна, бачити тебе не можу! Невже таких півпланети?? Підірвати тут все до чортової бабусі! Ненавиджу!

– Ще перечити будеш? – питає. Раб важко дихає, очі каламутні, але на ноги встає, хитає головою, хрипить, що ніколи не посміє, нехай прекрасна господиня пощадить нерозумного.

– Надішлеш мені одяг, добре, лінь нести? – запитує наостанок.

– Так нехай він сам несе, – пропоную. Хоч чимось буде прикритися та кров промокнути. Олінка знизує плечима, але киває дозвільно. Подертий бідолаха збирає одяг і на тремтячих ногах шкандибає за нею.

– Як мені пощастило... – видихає в мої коліна Антер. Проводжу рукою по волоссю.

– Пусти, медика візьму.

Розтискає руки, але так і не підіймається. Знову назад відкинуло, от дідько. Заліковую рану, протираю теплим мокрим рушником.

– Іди, – кажу, – викупайся...

Хлопця б'є дрібний дрож. Опускаюся до нього, обіймаю, кладу голову до себе на плече.

– Ну все добре, милий, все добре, я постараюся більше не допустити, сподіваюся, їй набридне і... твою ж, не хочу так говорити, бідний той, на кого вона перемкне увагу. Але ти мій...

Дідько, не те, він не власність, не потрібно йому цього вселяти!

– Не продавай мене... будь ласка...

– Ніколи, обіцяю.

– Я буду слухатися беззаперечно, слова проти не скажу, ніколи не посмію знову тебе...

– Припини, – шепочу. – Припини...

Так і не обіймає мене у відповідь. Ох, мабуть, повернулася вся відраза. Відпускаю. Встаю, поспішаю швиденько зібрати шипи і кинути в утилізатор.

Хвилин через двадцять Олінка повертається.

– Я у тебе забула свої камінці, – заявляє.

– Вибач, я прибиральника запустила, і він їх утилізував.

Обличчя викривляється.

– Прости, не подумала. Я тобі нові куплю.

– Не треба, я і сама куплю. Краще дай ще раз на Антера подивитися.

– Не дам.

– Ну останній раз, чесно! Більше не буду.

– Клянешся?

– Слово даю!

– А додержиш?

Ображена невинність:

– Леді Олінка Альвейська з роду «Зіркопрохідця» завжди тримає слово!

Теж мені, леді знайшлася, поганка недорозвинена! Але мовчу, киваю.

– Чесно, останній раз, – запевняє.

– Гаразд, якщо останній. Антере!

Виходить, халат встиг накинути, молодець, нічого їй спину поліковану бачити. Та й садна від удару рукояткою батога вже немає. Зате на її власному нещасті побоїв додалося... Справляюся з нудотою. Тварина. Я тобі життя не дам. Навіть якщо наказу не буде – сама особисто приб'ю та закопаю. Нехай хоч під трибунал потім.

– Щось він в тебе занадто добре себе почуває, що, залікувала вже?

– Подивилася?

– Ні. Ти ж знаєш, на що я хочу подивитися, а ти все не даєш...

Тягне руки, куди пристойні дівчата не тягнуть, розв'язує і відкриває халат, Антер стійко зносить, закусивши губу.

– Моє! – ричу.

– Ну покажи, будь ласка...

Навіть не знаю, що краще. Вигнати? Самій збудити? Або дозволити, нарешті, цієї дурці подивитися і заткнутися?

Ні, мої дотики він потім не зможе виносити, нехай весь негатив на неї валиться.

– Один раз, – повторює, – як домовилися, останній раз...

Ох, сподіваюся! Хоча б буде що тобі пригадувати.

– Гаразд, – поступаюся. – Давай. Подивишся – і все! Ти зрозуміла? Ти присягнулася!

Поспішно киває, облизує губи, починає вміло працювати пальчиками. Та ти, дівчинко, мабуть усіх своїх мужиків мучиш?

Поки вона не бачить, беру медика і загоює найбільші відмітини на Дені. Але стежу, коли потрібно буде кидатися на допомогу своєму.

Тіло Антера, як не дивно, відповідає. Я-то думала, огида всі відчуття переб'є. Хоча, здоровий чоловік, скільки він там після Аміри перед торгами в бараці сидів, не менш двох тижнів? Проти природи не особливо попреш. Правда, з огляду на пульт... У будь-якому випадку, я рада, нехай побачить, який він гарний, і валить вже!

– Диви, а я-то думала, – повідомляє Олінка.

– Кажу ж, все в порядку в нього, – невдоволено. Ловлю себе на думці, що я і сама ще не бачила. Та тільки якось і не хочеться, особливо в такій обстановці.

– Ну можна разок, а?

– Ти обіцяла! – відкладаю медика, підходжу.

– Ну Ямаліто...

– Ні, поки я не награюся, нікому неможна! – відрізаю непохитно, намагаючись загорнути на Антері халат. Ця дурна не утримується, хапає чоловіче достоїнство руками, присідає, обводить губами, язиком. Бідного Антера, здається, ось-ось знудить. Розігрую злість – втім, розігрувати не потрібно, я і без того зла як чорт! Відтягую – погань не забуває вкусити, Антер кричить, я закатую скандал, коротше, все по колу, виганяю, нарешті, сто раз нагадую про обіцянку, лякаю, що розповім Корнелю, це її турбує, просить не розповідати, вимагаю взамін стримати слово. Здається, вона нарешті задоволена. Боже, боже. За що мені це.

Кидаюся до медика, Антер кришить зуби, але мовчить, бризкаю анестетиком, медик працює, хлопець нарешті заспокоюється, біль відпускає. Знесилено опускається на підлогу де стояв, падаю в крісло, видихаючи. Оце так днина.