Раді Вас бачити!

Тамалія

Для дівчини на реабілітації Тарин, напевно, цілком гарний. Планета розвинена, красива, тепла, жінок тут не те, що не ображають – у них взагалі на порядок більше прав. А аристократія і зовсім живе на спеціально відгородженій території, що чудово охороняється, куди і я, перша з наших, потраплю.

Єдине, що неприємно відгукується на нервах – величезна кількість рабів і, як не дивно, рабинь теж. Поменше: мабуть, щоб потрапити в рабство, дівчині потрібно дуже постаратися, матріархат все ж. Та й ціни на них на кілька нулів вище. А ось чоловіків... Особливо на території аристократів – в космопортових містах такої жахливої кількості немає... Їх водять на ланцюжках в якості іграшок, використовують як охоронців і навіть як знаряддя для зганяння злості. Дивитися неприємно, але мене готували морально. Тому я включила «режим циніка», той самий, з яким завжди мала проблеми, і спробувала себе переконати: якщо пощастить, від моєї роботи хоч щось та зміниться.

Ясним сонячним днем увійшла в невеличкий двоповерховий особнячок – на першому поверсі вітальня з кухнею, на другому дві спальні, крихітний, але дуже доглянутий садок. Мрія, можна сказати. Розгрібy підвал, щоб облаштувати в ньому спортзал. Другу спальню перероблю під кабінет. Сейф, правда, в вітальні і прихований умовно – коли обладнаю кабінет, перенесу його туди і зроблю потайним. Але хороший сейф, добротний, з подвійною стіною (буде відділ для зброї), з тих, над якими працювати потрібно навіть найзапеклішим зломщикам. Зате не доведеться відразу ж світитися покупкою нового, а вже з перенесенням моя техніка впорається.

Скло і зовнішні стіни в усьому будиночку вибухо-куле-непробивні. Мода тут така у аристократії.

Вітальня – простора, світла, з м'яким білим куточком, одну зі стін займає гарна вбудована шафа, в іншої два крісла з журнальним столиком, який, при бажанні, трансформується в робочий стіл.

За легендою я не дуже багата, але аристократка – точніше, нащадок перших колоністів, тут від цього все танцює. Спочатку завдання здавалося легким: всього-то увійти у вищий світ, пропуск куди дає моє походження, і зібрати якомога більше відомостей про кожного. Ми знали про Корнеля, єдиного чоловіка серед верхівки – після смерті дружини примудрився прибрати все до рук, поки ростив донечку на зміну. Хватка у мужика, наскільки я розумію, залізна, і він контролює на Тарині величезний сегмент ринку, як виробничого, так і рабовласницького.

Заправляють всім на планеті Три Глави – спочатку від кожного з трьох перших кораблів, а як туди потрапляють зараз, належить з'ясувати. Припускаю, що шляхом інтриг та різноманітних комбінацій.

Зібрані відомості я повинна передавати через зв'язкових в контору, а заодно і сама намагатися скласти схему місцевої структури влади, щоб розуміти, де у них вразливі місця, куди можна натиснути, куди – підсадити своїх, і так далі, і тому подібне. Не занадто складна, по суті, робота, поки не накажуть роздобути якісь секретні дані. Але спочатку потрібно зрозуміти, де їх роздобувати, а також спробувати хоч раз зустрітися з Трійцею. До них просто так не підступитися, принаймні, зовні. Однак я ж тепер аристократка!

А ще у аристократів є прихований інформаційний простір зі своїми сайтами, куди я теж отримаю доступ. Наші пробитися в нього зі сторони не змогли.

Ну і двічі-тричі на тиждень, по самопочуттю, належить відвідувати реабілітаційну групу, розігрувати з себе жертву, що поступово приходить в норму. Психологи довго мене інструктували, сподіваюся, впораюся.

Антер

Іноді думки зациклюються лише на одному. Чим можна скористатися, щоб назавжди припинити це. З ранку Аміра кудись пішла, вряди годи не взявши мене з собою, і з'явилося трохи часу, але всі засоби давно вже переглянуті і відкинуті в якості невдалих знарядь самогубства.

У такі моменти буває дивно, що раніше хотілося вижити за всяку ціну. Дістали вже ці ваги. Спочатку готовий на все, щоб не відчувати більше цього болю... А потім готовий померти від того, що довелося робити...

Аміра повернулася в супроводі нового раба. Ось куди вона ходила. А я бездарно втратив дорогоцінний час.

Кнат був гарний, вгодований та накачаний – я б навіть сказав, перекачаний, без препаратів тут не обійшлося. Хоч би вона мене не змусила їх пити, вона ж поведена на чоловічих тілах. Але моє, здається, їй і без того подобається. Подобалося.

Новий раб дивився з легким презирством, чим відразу викликав неприязнь. Ми всі в одній упряжці, дурень, крім як один на одного – розраховувати нема на кого, та й друг на друга теж не завжди, кожен за себе. Коли в голові больовий чіп – не надто за когось похвилюєшься.

– Я повернулася, солодкий, – повідомила ця жирна корова, поплескавши мене по щоці. Ненавиджу. Здається, я смикнув головою. І звідки це впертість береться? Трохи приходиш в себе, і все всередині протестує проти сліпої покори. Поганий з мене раб.

Масні губи в товстому шарі кривавої помади скривилися:

– Що це ти смикаєш? Забув, як господиню вітати?

– Забудеш тут, – бурчу. Вбий ти мене вже, і справа з кінцем. Дурень, знаєш же, що так просто не буде.

В її очах загорається жадібний вогонь, мені і говорити не потрібно. Скидаю одяг – Аміра його псувати не любить, потім же новий купувати доведеться. Беру батіг, подаю як годиться, з колін. Не встаю, поки не накаже як мінімум двічі. Піднімаюся, повертаюся, беруся за вбиті в стелю кільця на штирях, які фіксують висоту. Закриваю очі, закушую губу.

Всього десять ударів, переживу. Тепер годину лежати в підвалі на голій кам'яній підлозі.

Тамалія

Мій перший вихід у світ відбувся відразу ж після сеансу реабілітації. На ньому зібралися лише кілька дівчат, у деяких раби або рабині з собою, тихо сиділи біля стінки. На поясах у господинь – пульти не зовсім ясного призначення...

Втім, атмосфера була спокійною, раби вели себе тихо, дівчата розуміюче, мене представили, я розповіла свою легенду, збиваючись, ковтаючи воду, навіть сльозу пустила. Здається, натурально. Спрацювало.

Познайомилася зі Свеллою, її образ в конторі показували, досить спокійна дівчина, з рабинею-охоронницею. Рабиня цілком доглянута, але по-моєму, якщо глибше копнути, тут, на Тарині, такого накопати можна... Коли людина починає відчувати необмежену, нескінченну владу над іншим, багато різних рис на поверхню вилазить. І не завжди хороших.

Вцілому Свелла створювала непогане враження. Вона походила з давньої, не найбагатшій сім'ї, яка пару десятиліть назад відкрила якийсь парк розваг, входила у вищий світ і запросила мене на сьогоднішню вечірку.

Зрадівши, що так швидко можна почати впровадження, я з радістю прийняла запрошення.

Свелла навіть заїхала зі мною додому, підказала, що краще вдягти – я поскаржилася, немовби занадто довго перебувала на Амадеусі, планеті в іншому кінці Галактики, і зовсім не в курсі місцевої моди. Хоча, звичайно, я була в курсі, Свелла прийшла в захват від моїх суконь, ми любо побалакали про різні жіночі дурниці, тактовно уникаючи тему чоловіків (на відміну від мене, решта дівчат дійсно пацієнтки), потім заїхали до Свелли, звідки на відкритому гравікарі вирушили на вечірку.

Охоронниця Свелли, Аніта, виглядала дуже професійно. Здається, навіть до мене поставилася насторожено, хоча я з усіх сил намагалася грати свою роль. Сподіваюся, відкрите сріблясте плаття, що облягає фігуру, заспокоїло її, а деякі пристосування під спідницею вона не помітить.

– Вона при тобі беззмінно? – цікавлюся у Свелли, підтримуючи розмову.

– Ще дві є, – відповідає, – мама особисто відбирала з елітних. Але Аніта мені подобається найбільше, вона не думає, як би зробити мерзоту за спиною, і ми її караємо дуже рідко.

Мовчить трохи, зітхає:

– Я б її взагалі не карала, але ти ж знаєш, зовсім не карати не можна, вони забувають, що це таке, і отримують зайву свободу.

Кивнувши, звертаюся до інформації, яка мене зацікавила:

– Елітні раби? Це що таке?

– Ти звідки звалилася? – сміється Свелла.

– З Амадеуса, – кажу, – демократія там.

– Весь час забуваю, що не скрізь так, як у нас, – вимовляє з легким подивом. – Ну елітні – це раби, які раби по народженню, їх відбирають з дитинства, найбільш слухняних, виховують і тренують в якійсь області. Їх не потрібно постійно тримати в страху, вони майже завжди добре виконують роботу і не думають про втечу. Ти б собі теж такого завела.

– Дякую, – хмикаю, – поки якось не тягне, але може з часом... А які ще бувають?

– Ну, ті, хто з народження, але ні до чого не пристосовані або погано придатні до навчання. У них зазвичай дорога або в прислугу, або в ліжко, або на які важкі роботи, на кшталт видобутку руди. Є ще ті, які стали рабами вже у свідомому віці. З ними найбільше клопоту, не розумію взагалі, навіщо такі потрібні. Ну деяким, знаєш, подобається... приборкувати, чи що.

Вона знизує плечима, і поки залишається схильна до бесіди, цікавлюся:

– Напевно, елітних частіше за інших на волю випускають?

– На волю? – дивується Свелла. – Навіщо?

– Ну ... – гублюся. – Дають же вільні... за хорошу службу, наприклад?

– Не знаю, – відгукується, – у нас не дають. Я взагалі підозрюю, що цей пункт написали або відкопали десь в старих законах тільки для вступу в Альянс.

Ось воно що, думаю. Але не перебиваю – слухаю.

– Який сенс їх відпускати, вони всеодно нічого не вміють? Будуть робити те ж саме, але за гроші, так у доброго господаря елітні раби і без того нічого не потребують, деяким навіть на особисті потреби дещо перепадає, дозволено в шлюби вступати... Ті, які не пристосовані, взагалі не виживуть, куди їм дорога?

– Ну так, напевно, – погоджуюся. – А треті?

– Ти що?!

– Я, певно, наївні питання задаю, – ніяковію.

– Не те слово. Дурні, я б сказала. Тим, хто раніше були вільними, ніхто і ніколи свободу не дає!

– Це заборонено?

– Та ні, не те щоб. Просто це нерозумно! Він перш за все почне мститися господарям. Якщо не зламався остаточно. Наскільки я знаю, навіть коли вільні були підписані на іншій планеті... такі довго не проживали.

– Чому? – кажу простакувато. Знизує плечима:

– А ти як думаєш?

Думаю, невже у місцевої верхівки настільки лапи довгі.

– Ну якщо вони такі небезпечні, не пускали би їх на Тарин і справа з кінцем, – видаю.

– Розумієш, Ямаліто, якщо раби знатимуть, що у них немає виходу, то перестануть бути такими непокірними. А якщо знатимуть, що свобода реальна, то їх взагалі не можна буде приборкати. Ну половину як мінімум. Кажу ж, не розумію, для чого їх взагалі рабують.

Слово-то яке, думаю. Рабують. Дуже хочеться запитати, чи не гидко їй так міркувати, але Свелла виглядає людиною, яка щиро вірить в те, що говорить, і не бачить в цьому нічого жахливого. Виховання, переконую себе. Оточення. Але ж не така вже й погана дівчина...

Під'їжджаємо, розмова переривається. Ось тобі і перша інформація, агенте Там, ми ж думали, що раби діляться на легальних – проданих на Тарині – і не легальних, тобто з усіх інших планет, де немає офіційного дозволу. А тут, виявляється, купа своїх шарів і понять. І щось мені так не хочеться в це все закопуватися!

Гаразд, врешті-решт, мене таки не до рабів визначили, а до вищого світу. Переживу.

Мені пощастило, ми потрапили не куди-небудь, а до самого Корнеля. Будинок у нього, звичайно, не рівня не те, що моєму – а, напевно, і взагалі більшості особняків Галактики. Величезна ділянка на березі океану, білі стіни, дзеркальні високі вікна – стільки скла, дух захоплює, басейни, фонтани, альтаночки, літні павільйони, веранди, і багато-багато перетікаючого простору.

Територією ходили якісь величезні тварини, схожі на леопардів. Мене запевнили, що вони не є небезпечними, але не хотілося б потрапити сюди вночі потайки.

Вищий світ вже зібрався у величезній вітальні, у якій була відсутня одна стіна, завдяки чому простір перетікав в прекрасний затишний парк з басейном. Свелла представила мене аристократам, Корнель радо запросив бути гостею, його вісімнадцятирічна дочка Олінка радісно трясла мою руку і щось щебетала, я коротко розповіла свою історію, збиваючись і мнучи фрази, прекрасні дами пожаліли, пообговорювали чоловіків на інших планетах, погомоніли про те, що всюди не завадило б заснувати матріархат, а після благополучно забули.

Майже всі, як і Свелла, прийшли з рабами чи рабинями, що здебільшого здавалися нормально доглянутими, у багатьох спостерігалися нашийники різних видів. Для них навіть було відведено місце, м'який килим з невеликим столиком, на якому стояли якісь соки, фрукти і легкі закуски. Не так вже й страшно. Неприємно, звичайно, але нерівність завжди переслідувала людей, така вже наша природа. Це мій «цинік» мене вмовляє, тому що, якщо чесно, мені глибоко огидний такий стан речей.

– Нудьгуєш? – підходить Олінка. На цей раз на повідку, прикріпленому до нашийника, вона веде симпатичного стрункого хлопця. Правда, при погляді в його очі мені робиться якось незатишно, але агент Там, лайнувшись, змушує себе зайнятися справою, і я тисну плечима:

– Освоююсь.

Хлопець одягнений в блискучу чорну шкіряну жилетку, що відкриває красиві чоловічі груди, і такі ж вузькі штани, ніби тільки-тільки зі стриптиз-бару.

Олінка сідає поруч зі мною на невеличкий м’якенький диванчик, хлопець опускається біля її ніг, вона запускає руку в його волосся і куйовдить.

– Ну як тобі у нас? – зображує привітну господиню Олінка.

– Чудово! – посміхаюся.

– А ти вже собі раба пригледіла? – цікавиться.

– Та ні, не встигла, – кажу. – Нещодавно ж приїхала, не зовсім ще знаю, що тут до чого... Слухай, мені так соромно, позабувала половину імен, розкажи про усіх?

Олінка охоче приймається переказувати місцеві плітки, з яких я виокремлюю крихти корисної інформації.

– А Три Глави? – питаю, коли Олінка видихається і починає смикати волосся хлопця сильніше, ніж варто було б. Хочеться нагадати, думаю, напевно забулася злегка... Але якось не наважуюсь, хіба мало, що у них за відносини.

– Не знаю, – знічується Олінка. – Вони такою таємницею оточені, спробуй підступися. Хоча тато обіцяв, що коли-небудь і я... – затинається, обводить язиком губи, розумію, що ступила на слизьку стезю. Аби вона потім не згадала, про що я цікавилася, одразу ж перекладаю розмову на інше, глянувши на хлопця біля її ніг:

– Слухай, а буває, що вільні закохуються в рабів, невільниць?

Вона дивиться на мене таким ошелешеним поглядом, ніби я бовкнула несусвітню нісенітницю.

– Закохатися в раба? – тягне його за волосся, задираючи голову і по-хазяйськи цілуючи в губи, помічаю, як друга рука погладжує дивний пульт на поясі. – Таке тільки жителька Амадеуса й могла сказати. Повернись-но... – тягне хлопця за нашийник, він стає на коліна, повернувшись до неї обличчям, Олінка ще раз цілує його:

– Ти мене кохаєш, Ден?

– Звичайно, пані, – відгукується той.

– Не вірю, – капризно вимовляє Олінка, стрімко втрачаючи мою симпатію.

– Незрівнянна обожнювана господиня, я люблю вас більше за всіх на світі, доставляти вам задоволення – сенс мого життя...

– О, як, – сміється Олінка, демонстративно підморгуючи. Наштовхується на докірливий погляд Корнеля, обличчя стає незадоволеним.

– Сядь вже, – наказує рабу, і коли він знову влаштовується біля її ніг, так проводить рукою в дорогоцінних кільцях по його шиї, що мені стає не по собі. Ніби зараз переріже.

Що за дурниці, ми ж дорослі цивілізовані люди. Я знаю, що до рабів тут ставляться як до речей, ну що поробиш, статус у них такий, що історично склався. Але ж це не означає, що вони їм тут горлянки перерізають усім поспіль?

Антер

Покараний. Колотять дрижаки. У невеликому голому кам'яному приміщенні більше нікого – сьогодні «пощастило» лише мені. Через годину-дві їй набридне, вилікує мою спину і знову викличе. Як же мене від неї нудить.

На цей раз вона про мене не забуває. Зрідка балується кнопками, які передають через пульт сигнали болю в мій чіп, так що через годину я вже спітніллий, тремтячий і згодний на що завгодно, лише б припинити тортури.

Як і сотні разів до того. Клянуся собі більше не суперечити... І мрію про те, що вдасться втекти.

Але це все ж Тарин. Тоді хоча б померти.

Виходжу з медкабіни. Точніше, вилажу – вона чекає, і не приведіть боги при ній піднятися на ноги. Я не встаю, тільки не треба більше болю, будь ласка... Краще вже назад на астероїд! Там було в сто крат важче, але наглядачі батогами били зрідка, щоб підстьобнути, та не позбавити працездатності. А страшні кнопки – тільки в разі втечі. І штиркнув же мене демон спробувати втекти на поштовику. І навіть майже втік, майже вийшов з радіусу дії пульта. Майже не зловили, посміхаюся гірко. Якби знав, куди потім потраплю, краще б і не смикався.

Аміра підходить, нудотний запах її парфумів і якогось втирання, її тіла, огидний сморід, що в’ївся назавжди, чорт, здається, зараз мене знудить... Бачити не можу її ноги.

Позиви майже нестерпні, може, спеціально з ранку в їжу підсипала чого? А що, гарна розвага. Хоча, напевно, тоді поостереглася б підходити сама.

Судорожно сіпаюсь, відвертаюсь, шлунок підтискається до горла і мене вивертає прямо на килим. Аміра з вереском відскакує, лупить мене забризканими ногами:

– Ти що собі дозволяєш, раб?!

– Вибачте, господине, напевно, з'їв щось не те...

– Ти хочеш сказати, що я погано вас годую?!

– Що ви, пані, ви найкраща господиня з усіх, що у мене були... – здається, обличчя судомить, тварюка ти, найкраща. До зубів знову приливає, зчепивши їх намагаюся ще щось додати.

– Чого мимриш? – сердито. – Прибрав за собою і марш назад в кабіну! Вилізеш – я з тобою розберуся.

Запускаю прибиральника, з цієї станеться схаменутися і змусити мене прибирати руками, але вона відволіклася на новенького, щось йому втирає. Здається, йдуть відмивати її ніженьки. У голові паморочиться, нічого не тямлю, знову лізу в кабіну.

Коли вибираюся назад – вже не нудить, але хочеться впасти. Кабіна повідомляє, що мені необхідний якийсь препарат, якій закінчився, потрібна дозаправка, але господиня не збирається переводити їх на мене, вважає, обійдуся. Намагаюся не хитатися, вона сидить в кріслі, новий масажує її ноги. Господиня кривиться на моє наближення:

– Ну, покажи мені, на що ти зараз здатний...

А на що я, по-твоєму, можу бути здатний?!

– Щось останнім часом на тебе занадто багато пігулок йде, – заявляє, – дорого обходишся.

Стою на колінах, погоджуюся, вибачаюся, кажу таке, про що згадувати потім бридко, з огидою думаю про пігулку, яка заливає свідомість, викликає нудотне, осоружне збудження, після чого доводиться наближатися до цього жирного дряблого тіла, і нікуди не дітися від смороду, і неможливо відмитися... А потім лежиш на своєму матраці, мовчки скиглиш, закушуючи кут подушки, ненавидиш себе і зневажаєш, і не відчуваєш ні чоловіком, ні просто людиною – річчю, безправним рабом, який потрібен єдино для того, щоб виконувати будь-які забаганки господарів, і з соромом розумієш, що будеш їх виконувати, тому що одного натискання на кнопку досить, щоб забути про те, що таке гордість, гідність, свої бажання...

Але ж ні, у неї вже є нова іграшка, а я занадто дорого обходжуся. По-хазяйськи невдоволено обмацує мене, благаю себе хоч разок, ну будь ласка, уяви собі іншу, красиву, ласкаву, добру... та такі хіба існують? Ну уяви сексуальну, молоду, струнку... Не хочу ніяку, не можу, зараз знову нудити почне.

– Так, – розчаровано, – пора продавати, зовсім від тебе нічого не залишилося. А такий молоденький, такий гарненький, я прямо натішитися не могла, який чоловік попався. Думала, як навчу тебе – довго заміни не захочу.

Мовчу. Відпусти. Я посплю трохи, зберуся з силами... Можливо...

– Покарання! – повідомляє радісно. Здається, схлипую, починаю благати, Кнат сміється, урод, почекай, і до тебе дійде. Вона задоволена – не те слово. Демон, замовкни... замовкаю: марно. Закушую губу.

– Ну що ж ти, – каже, – мені сподобалося, можеш продовжувати.

– Прекрасна пані скасує покарання?

– Продовжуй, там подивимося.

Продовжую. А раптом скасує. Ненавиджу себе, противний собі, знаю, що не скасує, отримає задоволення і зробить по-своєму. Убий ти мене вже.

– Кільця, – повідомляє щасливо. – Обличчям.

Піднімаюся після третього дозволу, б'є дрож, обличчям – значить, щось відбірне вигадала, беруся, вона змушує Кната закріпити щільно руки і ноги, боже, що мене чекає.

– Убий мене, пані... – не витримую, шкіриться:

– Ні, так не цікаво, безцінний. Ми зараз послання наступному власникові напишемо.

Бере страшного вигляду прилад, схожий на суміш паяльника і гострого пера. Це те, що я думаю? Господи, здохнути б скоріше! Кладе м'яку подушку, сідає на неї переді мною, підключає інструмент до живлення, дістає чорний порошок, занурює в нього інструмент, підносить до живота. Спочатку продряпує пером, потім припалює порошок, цю погань просто так не зрізати, не звести, начувся...

– Кричи, – милостиво, навіть, я б сказав, з бажанням почути... Не дочекаєшся. Прокушуваю губу, по ногах і підборіддю ллється кров, повітря наповнене запахом горілої плоті. Кнат вже не сміється. Аміра довго, довго пише щось внизу живота, два слова, довжезних, великих, нерівними літерами, сама, не зупиняючись.

Смикаюсь, руки вивертаються в плечових суглобах, ноги зводить судомами, прорізає, припікає, і знову...

Не витримую.

Кричу.