Спочатку:
На сторінку книги
Антер
По-моєму, сьогодні перший раз вона на ніч не замкнула мої двері. І, здається, навіть батіг з шафи не прибрала. Не здається – перевірив. Не прибрала.
Втім, перехопити її тонку шию мене вже не тягне. Схоже, вона отримала мене з потрохами... всього і цілком.
Можливо, все це – лише якась багатоходова комбінація, можливо, їй як і іншим не можна вірити, але так хочеться.
Тихо підходжу до її дверей, пробую... вівдчинено. Не боїться? Або просто сподівається на мою розсудливість, знаючи: якщо я щось зроблю з нею – мені не піти звідси, з Тарину, нікуди?
Підходжу, нечутно опускаюся на підлогу, щоб не розбудити. Яке у неї ніжне обличчя... Проводжу пальцями по світлому м’якому волоссю, що розміталося, не втримавшись, торкаюся щоки. Тільки б не розбудити, не належить мені. Але вперше відвідує думка, що моя гідність потрібна їй не для себе – для мене. І так відразу ж хочеться... піднятися, розпрямитися, щось довести. Вбив би покидьків, які посміли її образити. Якщо їх ще не покарали – сам знайду і покараю. Треба ж, на реабілітації тут... Хоча добре тримається, молодець, і від чоловіків не сахається. А може, їй огидно, коли її чоловіки торкаються? Як мені при думках про Аміру. Може, тому й не можна?
Придивляюся: повіки сіпнулись... ось демон! Що ти собі уявив? Зараз як застукає... будь-якому терпінню є межа, а вона все ж тариніанка, у них це в крові!
Тамалія
Лежу, активувавши на руці дес-шокер. Так, про всяк випадок. Сьогодні перша ніч, коли залишила двері відчиненими. Вірю, звичайно, що все буде добре, але треба ж до будь-чого готовою бути.
І правда, виходить, ледь чутні кроки на сходах, здається, заглядає в шафу у вітальні. Напружуюся, невже батіг дістав? Може, треба було пульт під бік покласти, а я – дурна довірлива?
Тихо наближається до дверей, стоїть, наважуючись. Максимально розслаблюю м'язи обличчя, дихаю рівно і повільно. Заходить. Рука майже заніміла, нерви на межі. А ну як хльосне з усієї дурі...
Ні, пронесло. Тихо підходить, опускається на підлогу, розглядає обличчя. Що ти там собі надумав, чудо моє?
Відчуваю на щоці невагомий дотик тильної сторони пальців, такий м'який... розслабляюся, не може людина, яка так торкається, взяти та й ударити уві сні. Правильно повірила.
Дивлюся на нього. В очах жах, зіниці величезні.
– Прости, пані, не хотів турбувати...
Посміхаюся.
– Не страшно, – відповідаю, сідаючи в ліжку, дес-шокер відключаю. – Про що думаєш?
– Та так, – ніяковіє. – Про те, чи дійсно можливо, що ви мене вільним зробите.
– Можливо, – киваю. – Що ж ти сумний такий?
– Так ось думаю, що мені вже ніби й свобода без вас не такою видається.
– Без мене? – не розумію. – Ти про що?
– Вибачте, моя прекрасна пані, зарвався ваш раб...
– Щось я зі сну погано розумію, – кажу.
– А що тут розуміти, – глухо, очі темніють, але ж тільки що буквально сяяли. Про що він там мріяв, цікаво. Сподіваюся, не почалася до мене прихильність болюча? Ні до чого це, дорогий... Втім, пройде, навіть якщо і так. Це нормально, напевно. – Навіть якщо мені чіп виймуть і легальні документи зроблять, ви на мене й не поглянете, після всього-то, хто я такий?
– Та ну тебе, – сміюся, – це зараз здається, ніби я потрібна, а смак свободи, він такий... п'янкий. Ось побачиш, як тільки чіп з тебе вилучимо та урочисте спалення пульта влаштуємо, відразу все по-іншому бачитися буде.
Очі знову сяють, молодчинка мій, так тримати.
– Ну а я буду з тобою, скільки тобі знадобиться, – сміюся. – Поки сам не втечеш.
– Що ви, – шепоче. Опускає голову. – Навіщо вам гидота така...
– У мене свої уявлення про гидоту, – відповідаю.
Мовчить.
– Ну що ще? – питаю.
– Коли думаєш про свободу, як про далеку і бажану, то здається, що були б документи на руках... А коли починаєш думати про конкретні кроки...
Боже, як він хоче цю свободу... Що ж мені робити?
Антер
Та що ж ти таке вигадав собі, нікчемо? Віриш, ніби вона ось так прямо поруч із тобою встане як з рівним? Подражнила і забула. Вона ж бачила тебе... такого бачила. Без цього самого достоїнства, без гордості, без нічого – нижче нікуди.
– Кому я потрібен тепер буду, зі свободою своєю? Після всього.
– Е, друже, не треба так. Адже собі-то потрібен, а це найголовніше.
Посміхаюся гірко. Собі-то потрібен, а тобі...
Замовкаю. Прийшов тут, соплі розпустив. Ідіот.
Тамалія
Здається, відходняк у сонця мого почався, дурниці в голову лізуть. Ти мені дурниці робити не думай, інших непокірних рабів замикають, не дають їм в руки нічого, що може дозволити з собою покінчити. Після такого-то ломка о-го-го яка початися може.
– Сідай, – трохи підсуваюсь, щоб він на ліжко сів. Сам же не встане.
Поглядає з подивом, але сідає.
– Все пройде, – кажу. – Ти у мене стільки витримав і не зламався, ще трохи залишилося.
– Обов'язково півроку чекати? – питає. Киваю:
– Доведеться. Неодмінно все поясню тобі потім, потерпи трохи.
Виживав же до сих пір. Сподіваюся, і далі виживе. Інакше... Боже. Ще мені розплакатися не вистачало.
Потрібно щось для підтримки сказати.
– Ти правильно зробив, – кажу.
– Що? – не розуміє.
– Що повернувся, – тихо. Дивиться з жахом:
– Ви знали? Або... перевіряли?
– Будь ласка, не підозрюй мене в тому, що я все це заради перевірки влаштувала. Просто побачивши другий вихід, можна було здогадатися, що в тебе виникне спокуса.
– Чому ж ви... нічого не сказали?
– Антере... А що я тобі мала сказати такого, чого ще не казала? Це тільки твоє рішення.
– І що б... ви робили? – глухо.
– А що б я робила? – тисну плечима. – Почекала б, доки тебе повернуть. Ти ж сам розумієш, не втік би. Не з Тарину.
– Розумію, – киває. – А потім продали б.
– Ні, – відповідаю, – не продала б.
А що б я робила, цікаво?
– Сказала б, що це був мій наказ дурний. Немов хотіла перевірити, чи зможе раб втекти від мене. Ну що-небудь в цьому роді.
– Навіщо? – вражено.
– Тому що прекрасно тебе розумію, – кажу.
Тому що нікому тебе не віддам, чудо моє...
Антер
Стою під душем. З люттю віддраююсь. Злюся на себе.
Якого демона поліз до неї вночі зі скаргами? Як тепер в очі дивитися.
З якого боку не глянь – дурень. А завтра ще й день важкий чекатиме. Прийом безглуздий, на який їй обов'язково мене тягнути. А там всі ці... Ось і побачиш, як вона насправді до тебе ставиться.
Є у господарів така чудова гра. Коли занадто нудно стає. «Вгадай раба». Звалити усі пульти в купу і вихоплювати по черзі. Дивитися, свій закричить, чужий...
Все-таки виходжу. Цілий день ховатися не будеш, до того ж, їй сьогодні на реабілітацію.
Господиня сидить у вітальні в улюбленій позі, з ногами в кріслі. Не знаю, чи пройти мимо.
– Привіт, – посміхається. Підходжу, смикається: – Не здумай!
Невже по обличчю бачить? Ну і не здумаю, а хотів же вибачитися. До біса.
– Доброго ранку, пані.
– Іди їж, я вже, – киває в бік кухні.
Моя порція чекає в комбайні, намагаюся зрозуміти Ямаліту і не можу. Адже потрапляв я і до не таких вже й поганих господарів-господарок, карали не часто і по справі, навіть начебто розуміли, що у рабів та ж нервова система, ті ж больові центри. Психіка теж є, самолюбство іноді. Не те, що ця дурна Свелла.
І всеодно кожному з них, кожному було приємно бачити рабів на колінах, адже не дарма ж поза покірності саме така. Водіння на повідку, сидіння біля ніг – це все прояви звичайного людського бажання піднятися над такими самими. Комусь відверто приємно, комусь трохи ніяково, але я вперше зустрічаю господиню, яка говорить, що їй це не потрібно. І не можу зрозуміти, що ховається за цими словами.
Допиваю каву. На столі у вазі привезені Чарою конфютелі. Ямаліта в перший же день виклала, дозволила пригощатися. Ні-ні, та й візьму. За останні шість років солодке я їв, здається, тільки на «романтичних обідах» з Амірою, так що воно навіть смачним не здавалася.
– Там морозиво доставили! – кричить. І як ось її не любити?
У неї якийсь спеціальний робот-постачальник, який приймає поставки через невеличке віконце і розкладає куди треба. Зручна річ, на гравітаторах і майже непомітна. Вночі потихеньку все розкладе, з ранку вже готове. Напевно, з тієї ж планети – Матушка. Ніколи не був там, хоча чув. Тарин в цьому плані відстає. Але не тому, що проблеми з науковими розробками – просто подобається, коли все раби виконують. Що стосується наших чіпів, пультів й упіймання – дуже навіть добре розвинене. Планета виродків.
Не стримуюсь, лізу в холодильник, морозиво... Як маленький, чесне слово. Навіть полегшало.
Повертаюся в вітальню.
– Антере, – кличе Ямаліта, відкладаючи в сторону нерозлучний сітьовик. Зупиняюся. Покусує губу. Напружуюся.
– Послухай. Поки я буду на занятті, погуляй з Анітою, будь ласка.
– Навіщо... – серце обривається.
