Спочатку:
На сторінку книги
Тамалія
Де ж мені сили зібрати, щоб на цей вечір званий Антера зводити? Ні, звичайно, судячи з попередніх прийомів, у них там публічні екзекуції рабів не прийняті, але ж той же Селій напевно не упустить шансу хоч якось його зачепити. І добре, якщо злегка. Олінка, знову ж... Ух, як мені туди не хочеться!
Хіба що... якщо він буде постійно поруч. Чорт, ну не пов'язувати ж на нього повідець і не тягати за собою в туалет! Поганий з мене агент, я все ж таки оператавниця, куди мені в таких умовах. Інші навіть сім'ям про свою роботу не розповідають, а я якомусь рабу прийшлому вже все викласти готова. Але не можна ж, сама розумієш, що не можна. Він і так занадто багато бачить, ще трохи, і здогадуватися почне.
І як же йому пояснити, навіщо туди тягнутися?
Доведеться, напевно, пояс замовити. Не нашийник же...
Відкриваю сайт. Ох, як це мило – з шипами, зі ланками, що стискаються та самозатягуються... Ось без цього раба ніяк не вивести, прогулянка зіпсована буде. Знаходжу простенький, золотий (я б не випендрюватися, але ж аристократка недороблена, не можна ж з дешевкою в світ виходити). Замовляю.
Друге віконце сигнал видає – намагалася по фотографії дівку знайти. Не знайшла. Хм, а які аристократи в нас можуть бути так заховані? Це що ж, якась із триголового сімейства на прогулянку вилізла? Або я переробила вже і дурощі вважаються?
Розглядаю інформацію. З її супроводу теж ніхто не ідентифікований. У базі проданих рабів хлопчака немає.
– Дивно...
– Що, пані?
Кошуся на Антера – щось відволіклася я, не помітила, коли підійшов. Як же він все-таки вміє! А ти, агенте Там, навіть вдома не розслаблюйся, не на курорті. Але так не хочеться...
– Я тут майже не бачила дітей-рабів. Ти знав, що виявляється, до шістнадцяти років вони містяться в спеціальних рабських дитбудинках?
– Я на Тарина недавно, пані.
Киваю: в курсі. Дивиться очікуючи, продовжую:
– Звідки ж у неї цей хлопець?
– Не всі і не завжди дотримуються правил, – знизує плечима, сідаючи на диван. Недалеко, але не наближаючись.
Замислююся. Передати, чи що, нашим фотки – і компанії, і хлопчака? Точно ж десь нелегально відловили. Тільки в листі не можна, якщо вона і справді відноситься до якого-небудь з вищих сімейств, можуть відстежити. Гаразд, ось буде наступна зустріч зі зв'язковим...
О, може, залізти в рабський реєстр, пошукати того охоронця? Якщо його продавали, повинен же бути в базі. Втім, можливо, база тут не одна.
Відкриваю вікно, чую тихий видих. Дивлюся на Антера. Погляд у нього такий... нехороший.
– Антере... ти чого? – цікавлюся.
– Хочете елітного охоронця? – питає, позираючи на віконце.
Антер
Що їй там мої заняття! І дозволу на вільних руку піднімати в мене немає, і тест на благонадійність ніколи не пройти. Подивилася, як я падаю, намагаючись згадати сто років тому забуті рухи...
– Антере, – вимовляє вкрадливо, аж мороз по шкірі.
– Так, господинє? – дивлюся, намагаюся не показати.
– Ми про що з тобою тільки-но говорили? – тим же тоном.
– Ну... про рабські дитбудинкі, – припускаю.
– Угу, – погоджується. – А ще?
– Про дів...чинку ту та її раба.
– Розумник, – таким тоном, що відчуваю себе дебілом. Чорт, адже правда, там же теж був охоронець, вона, напевно, хоче з'ясувати, кому він належить. Здається, червонію.
– Ну і як? – бурчу. – Є?
Посміхається, нарешті своєю звичайною лагідною усмішкою.
– Шукаю, – відповідає. Чекаю, довго щось видивляється; зображення, значить, залишила, а начебто казала, зітре запис. Хоча, може й на краще, що залишила, а то як заявляться через пару тижнів права качати – не так раб подивився, не те сказав.
– Ні, – зітхає. – Дивно. У них же нібито одна база.
Тисну плечима. Куди-куди, а до рабських баз мене ніколи ще не підпускали. Не рабська ця справа.
Чую дивний звук з боку дверей, спочатку не розумію, що це, але Ямаліта якось змінюється в обличчі. Доставка, здається, що ж там таке привезли, що вона підскочила і помчала мало не навперейми роботу-постачальнику? Дивлюся з цікавістю.
Ну так, а ти чого хотів?
Тамалія
Чорт, як же це важко. Видихаю, беру в руки присланий пояс. Входжу. Тьмяніє у мого Антера погляд, ну що ж ти, милий, так переймаєшся постійно... Хоча тут спробуй спокійно відреагувати.
– Антере, – починаю підбирати слова. – Думаю... доведеться все ж таки на тебе пояс надіти. Добре?
– Ви ж і так вже все вирішили, – відповідає.
– Просто... з ним мені простіше буде нікого до тебе не підпустити. Скажімо, що я заборонила тобі розмовляти з ким би то не було. Побудемо трохи. Тільки, будь ласка, веди себе відповідно.
– Не розумію, навіщо вам відповідати цьому суспільству?
– Антере, я взагалі-то входжу в нього і не можу ігнорувати його вимоги.
– Вибачте, пані.
– Антере... чому ти вдома вперто називаєш мене пані?
– Щоб відповідати вашому суспільству, – похмуро. Піднімається: – Можна мені йти?
– Іди, – тисну плечима. – Будь готовий вчасно, будь ласка.
– Що вдягнути?
– Що хочеш.
Іде. Сиджу, мучуся. Як же йому пояснити... Та як тут поясниш. «Будь готовий, що над тобою познущаються – аби мене з аристократів не вигнали...» Вирішить же, що статус важливіше, ніж він.
Тебе б самого на реабілітацію, та до нормальних психологів, а не до ідіотки на кшталт мене, яка в складній ситуації не розуміє, як потрібно зробити правильно, все через емоції пропускає, поривам піддається. Та ти й без реабілітації впорався б, напевно, – аби в спокійній обстановці. Без пультів з чіпами.
Так, вставай давай, поки він там дується – готуйся. Погано все ж таки, що сейф у вітальні. У спальню, чи що, перенести? Це ж мороки стільки!
Швидше відчиняю прихований відділ, беру, що може стати в нагоді, несу до себе. Щось навіть вибір сукні не в радість, так і залишилася б в улюблених брюках. Але ж потрібно справити враження. Обираю красивіше, з тих, які ще ніхто не бачив, смарагдове, з розрізом і декольте. Будуть всякі Селії витріщатися, фу.
Стою, налаштовуюся, не діло це – в такому стані з дому виходити, а ну зберися! Треба, значить, треба. Ледве приводжу себе до ладу. Але ненадовго...
Антер вже внизу, ах ти ж месник мій! Серце просто заходиться, одягнувся в той самий одяг, в якому до кафе їздив, танцював зі мною, ну навіщо ти так... Боже, як же хочеться сказати, щоб перевдягнувся, не можу я бачити тебе в цьому одязі і на поводку, ще й Олінка помре від естетичного шоку. Або гормонального. Ну да ладно, сама ж сказала, аби що хоче одягав. Бажаєш вередувати – вередуй.
Струшую головою, підходжу.
– Чому вибрав саме цей одяг? – цікавлюся.
– Він ж вам подобається, – повідомляє. Киваю. Подобається. Особливо пояс рабський подобається на нього надягати... Ще й сам подає.
Застібається навколо талії, кінець ланцюжка залишаю в руці. Відчуття препогані.
Антер
Майже чекав, що відправить переодягатися, і навіть хотів. Ну а що вона мені скаже? «Йди, перевдягнися, в цьому одязі я буду з тобою розважатися, прикидаючись, що ти вільний, а в раба – в іншому пограємось?» А всеодно прикро, краще б сказала. Уже й сам починаю шкодувати, немов закриваються двері в гарний, бажаний, недосяжний світ, немов прокидаюся від сну. Знав же, що випадати в реальність боляче – ось і не ний тепер.
Стискаю зуби. Ямаліта мовчки йде до гравікару, спиною своєю вузькою дражнить, так і хочеться доторкнутися до перехрестя бретельок на хребті. Танцюватиме там з Селіем та іншими виродками, а тебе до стільця ланцюгом прив'яже, щоб мовчки сидів і ні з ким не зчепився, – щоб дивився і згадував, як це, тримати її за талію, вдихати аромат...
Заткнись, ричу на себе. Хороша тобі господиня дісталася, знає, як без батога твої жили вимотувати. Мовчи й терпи.
Їдемо мовчки, Талі дивиться у вікно, я в інше. Раз здалося, ніби хоче щось сказати, але промовчала. І не треба, я тільки-но налаштувався на майбутнє.
Під'їжджаємо до воріт величезного особняка, розташованого прямо біля моря. Відкриваю Ямаліті двері. Як годиться рабу. Даремно цей одяг надів, дурень. Самому тошно.
