Спочатку:
На сторінку книги
Тамалія
Да вже, потрібно було наполягти, щоб перевдягнувся. Я ж тепер весь вечір в себе прийти не зможу, згадуючи.
До біса, агенте Там, це всього лише одяг, викинь дурощі з голови і подумай, що ти можеш зробити. Раптом вийде до мережі вдома підключитися? Якщо у них в клубі вся знать буває, може, списки які є.
Будинок у Ажаллі, матусі чудових діток Свелли та Селія, великий і красивий, але якийсь дуже вже громіздкий, ніби під старовину зроблений. Зате зовнішній простір організовано як в Царусі, видно, один архітектор працював. Краса. Менше, ніж у Корнеля, у того взагалі щось позамежне, але і тут розкіш відчувається. Яке було б приємне завдання, якби не раби! Пожити на теплій планеті, погостювати в прекрасних особняках. Походити на прийоми, потанцювати на вечорах. Он Райтер, наш з Леркою друг-соратник, якось операцію в джунглях зі зміями та павуками проводив, весь покусаний повернувся – медик справлятися не встигав. А у мене ж казка, можна сказати.
Ех, казка моя надута йде позаду, ладно, потім з тобою розмовляти будемо. Аби ніхто не пристав, а решта якось уляжеться. Тільки будь ласка, милий, не показуй свій норов на людях. Хоча, які це, нафіг, люди... Краще вже до змій та павуків.
Ажаллі зустрічає нас – пишна, але красива дама, ще досить молода, з дуже владним обличчям. З нею два чоловіка, ага, напевно, татусі діток, якщо я правильно розумію в місцевих устоях. Один сморчок старий, немов в напівуклоні постійно, очі втомлені, але несподівано м'які. Другий молодший та повніший, здається, я знаю, в кого Селій пішов.
Нашому взаємному захопленню немає меж, вона так давно хотіла познайомитися з новою подругою улюбленої донечки, а я і зовсім в напівнепритомності від того, де мене приймають – коротше кажучі, всі задоволені і щасливі, нарешті-то виходжу в сад з іншого боку будинку, куди винесено веселощі. Денна спека спадає, земля ще віддає накопичене за день тепло, але легкий вечірній вітерець вже приємно освіжає.
– Привіт, Ямаліто! – радісно поспішає назустріч Свелла, чмокає в щоку – не знудило б.
– Як у вас гарно! – розхвалюю захоплено. – Покажеш мені будинок?
Затримка, озирається – братика шукаєш, чи що? Яке щастя, що його тут немає, ну якби був, я б не просила будинок показати.
Одразу ж киває:
– Звичайно, йдемо проведу!
Заводить в великий відкритий хол, згортає наліво:
– Ось тут гостьові кімнати, це якщо захочеться відпочити, підфарбуватися, ну сама розумієш – мало що, – веде рукою уздовж кількох схожих дверей. Підходить до невеличкої драбинці, трохи спускається:
– Тут кімната для покарань. Якщо раб провиниться – можеш користуватися. Зсередини запирається, звукоізоляція повна, ніхто нічого не почує, – відчиняє такі ж ажурні красиві двері, а за нею... Ні, я на це дивитися спокійно не можу, Антер теж якось пересмикується.
– Гаразд, – відмахуюся, – не уявляю, що він таке може зробити, щоб мені знадобилося його прямо тут карати. Вже якось до будинку дотерплю.
– Та я теж не уявляю, – знизує плечима. – Але деякі користуються.
Ну так, наша улюблена подружка Олінка явно не дотерпить.
Розповідає мені, що де, хвилин двадцять на екскурсію витрачаємо. Виводить в один з внутрішніх дворів. Треба ж, там вольєри шикарні, а в них – величезні кішки, на кшатлт тих, що у Корнеля. Якось мені навіть ніяково стає.
– Лео-пуми, ти напевно знаєш, остання таринська мода, – розповідає. – Їх десь завезли... не пам'ятаю назви планети. Люті тварини, але чиповані. Вони в нас поки недавно, побоюємося при гостях випускати, треба щоб постійно хтось стежив і контролював, в разі чого – на пульт натискав. Відучити нападати.
Посміхається так своїм кішкам... людям так не посміхається. Переводжу погляд на Антера, в очах відгомони жаху.
Нарешті, повертаємося до гостей, назустріч Селій з ще одним хлопцем виходять.
– О, а ось і братик, – посміхається Свелла. – А це Халір, друг його, у них спільний бізнес на Гіаммі, Халір взагалі останнім часом рідко на Тарині з’являється. Так що пощастило тобі.
Да вже, щастя повні штани.
Втім, у порівнянні з Селіем – хлопець чарівний, високий і стрункий, посмішка приємна – все б добре, якби не рабиня на ланцюгу. Молоденька зовсім, дивитися неможливо.
Вітаюся, спілкуюся, Селій на Антера поглядає.
– Ти сьогодні песика на поводок посадила? – цікавиться. – Що це твій раб знову не вітається?
– Антер сьогодні не повинен ні з ким, крім мене, розмовляти, – повідомляю.
– Чого це? – питає підозріло Селій.
– А ось закортіло мені так.
Селій кидає погляд на Антера, я поспішаю до інших гостей. Когось пам'ятаю, когось ні, народу багато, деякі Антера впізнають – мабуть, з Амірою знайомі. Слава богам, що вона сама не приперлася. Корнеля з Олинкою теж поки не видно.
Антер стислий весь, як же неприємно йому тут перебувати. Потерпи трошки, рідний.
Фуршет, раби страви носять, щось перекушую, намагаюся нічого не випустити з інформації. Стискаю поводок Антера. Селій поруч в'ється, Халір поряд за компанію, за Халіром пильно стежить руда дівчина – незадоволена, мене їхні стосунки не стосуються, розпитую про гостей.
Гості якось розбиваються за віком, молодь окремо, більш старше покоління окремо, але мені потрібно і з тими, і з тими поспілкуватися. Раптом якесь ворушіння, усі затихають...
Входить дівчина. Чи ні, все-таки жінка. Худа, безбарвна, ненафарбована, в дивному костюмі ділового типу – світла вузька спідниця, закритий верх. Очі якісь білясті, водянисто-сірі, але погляд... Тільки по погляду й видно, що доросла жінка, причому займає непогане положення.
Ззаду тінню йде охоронець – мабуть, елітний раб, складно розібрати, на ньому ніяких поводків, нашийників або інших відмітин, одяг звичайний. Втім, так, бачу пульт на поясі. Раб.
До неї стрімко підходить Свелла:
– Здрастуйте, леді Келло!
Судорожно згадую – не пригадаю щось. Але Свелла кличе мене, бере за руку:
– Леді Келло, дозвольте представити вам леді Ямаліту Станянську, вона з вашого роду «Мечоносця».
– Чула, – киває Келла, простягаючи мені руку. Тисну. Сподіваюся, цілувати не потрібно? Про що це вона там чула...
– А це леді Келла Перельська, вона відноситься до правлячого дому Глави «Мечоносця». Як чудово, що ви вшанували нас своєю присутністю! Ямаліто, не уявляєш, як тобі пощастило, це ж така рідкість...
Свелла щось щебече, здається, я проймаюся власним везінням. Треба буде якось із нею стосунки зав'язати. Тільки ж начебто потрібно чекати, доки вона сама схоче, нав'язуватися до старших аристократів – не по етикету.
Захоплено лепечу про надану честь, але у неї такий погляд, що вважаю за краще не перегравати, посміхнутися з легкою гідністю, повідомити, що завжди до її послуг, і заткнутися. Дивна панянка, незрозуміла і не дуже схожа на решту «вищого світу».
Йде далі, з усіма вітається, Свелла її супроводжує як господиня, хвіст з гостей рухається слідом – лише ми з Антером залишаємося.
– Ти її знаєш? – питаю тихо.
– Перший раз бачу, – відповідає. Дивлюся на нього, обличчя незворушне.
– Антере, – згадую. – А ти з лео-пумами стикався? У тебе такий погляд був...
– Лео-пума за півтори хвилини людину з'їдає, – вимовляє безбарвно. Навіть знати не хочу, де він це міг бачити.
– Тут вони в вольєрі, – нагадую. Киває.
Треба ж, мої улюблені Корнель з Олинкою завітали! Олинка в білій сукні – сама невинність. Як це без раба сьогодні, не вірю, що ні привезла з собою. Перші півгодини мабуть протримається, враження справити.
Розкланюються з Келлою, потім помічають мене, направляються.
Ох, як вона на Антера дивиться, прямо хочеться грудьми закрити.
Антер
З Поясу Ареса я саме через лео-пум втік. Їх якраз тільки-тільки завезли, сподівалися бої цікавішими і напруженішими зробити. Мені вистачило один раз побачити... щоб ризикнути. Що так уб'ють, що так з'їдять. Все ж таки фантастично пощастило, зловили вже на Гірангіумі, господар вирішив, що витрачатися на повернення дорожче, ніж одразу ж через агента продати і отримати гроші. Але ж якби наполіг на поверненні, мене б тут зараз не було.
Дивлюся на Ямаліту, знову вона мій страх бачила, напевно, все-таки боягузом вважатиме. Тварин якихось злякався... А ти уявляєш собі, які вони, коли чіпи не стримують? Здається, червонію. Немає їй ніякої до мене справи, у неї вільних он півсотні, Селій з дружком попереду всіх. І лео-пум їм боятися не потрібно, у них пульти є.
Скоріше б ці тортури скінчилася. Мені наказано ні з ким не розмовляти, може, Ямаліта дійсно права, буду за нею тінню ходити, зате ніхто не стане чіплятися і можна мовчати. Не верх мрій, звичайно, але ти ж і не розважатися їхав, бувало ж і набагато гірше!
Аміріних знайомих багато, хоч би вона не прийшла.
