Спочатку:
На сторінку книги
Антер
«Як з рівним»...
Чомусь слова віддаються у серце, зав'язають там як в патоці і, здається, починають пригрівати. Усвідомлюю, що хочу побути з нею як вільний. Хочу. Посидіти в кафе – а не стояти за спиною, або біля стіни, або на спеціальному низькому тапчані для рабів, або біля ніг... Та навіть танцювати. Нехай не вмію, але колись же в школі ставили різні танці, доводилося зрідка брати участь у суспільному житті.
Раптом згадується, як ми спортзал обладнували. Ну це голосно сказано, майже все зробили машини, я трохи допоміг вигребти габаритне сміття та перевірити, як снаряди і тренажери закріплені. Нічого мені не наказувала, все якось легко, весело... По-людськи. Втомилися за день – але приємна така втома. Нормальна.
Миюся, ретельно голюся, до чого заріс-то, волосся б підстригти. Намагаюся надати їм пристойного вигляду. Ніяк не можу вибрати одяг. Вирішую поцікавитися.
Накинувши халат, стукаю в її кімнату.
Здається, від несподіванки відкриваю рота. Яке плаття, коротке, але пишне, синє-синє, яка ж вона красива... які ноги...
Ні, вона і раніше добре одягалася, але усвідомлення, що я піду з цією дівчиною... Може, це все ж таки якесь особливо витончене знущання?
Солом'яне волосся напівмокре – схоже, відірвав її від укладання.
– Що? – дивиться запитально.
– Хотів поцікавитися, що за кафе і як туди вдягатися.
Посміхається.
– Бачиш, – вказує на себе руками. – Ось так, щоб відповідати.
Киваю. Повертається. Зковтую, дивлячись на відкриту витончену спину.
– Це буде непросто, – бубоню.
Зупиняється. Що я зробив не так?
Тамалія
Повертаюсь назад, здається, злегка налякавши його. Крокую до нього. По-моєму, ковтає і трохи червоніє.
– Дурниці, – кажу тихо. – Ти хоч уявляєш собі, який ти гарний? Ти ж вродливий, особливо коли не дивишся так зацьковано! Хіба не розумієш, чому Аміра з Олинкою слину пускають, все забути тебе не можуть? Тому, що в тобі справжня, чоловіча краса, і мужність теж! І не смійся! Є вона в тебе, коли забуваєш, що ти раб. Та й коли пам'ятаєш – теж!
– Так я ж боягуз... – бурмоче.
– Хто тобі сказав таку нісенітницю?!
– Сам знаю.
– Ну і дурень! Нічого ти не знаєш! Та те, що тобі довелося пережити... І знову вставати, і знову намагатися втекти, і знову знаходити в собі сили жити...
– Боятися, тремтіти, принижуватися... – ледь чутно.
– І всеодно піднімати голову і вставати на ноги, – кажу. Дивиться недовірливо, а очі... Здається, прямо засвітилися.
Ледь не цілую в щоку, забула, що це для нормальних хлопців винагорода, а для сонця мого – катування з покаранням. Обіймаю – легенько, по-дружньому.
– Я тебе поважаю, – кажу. – Можеш не вірити, але це правда.
Антер
Відсторонюється, йде – легко так, швидко, занадто швидко... Навіть шкода. Стою. Міркую.
Невже правду каже? Невже таке можливо?
Відчуваю вологу на щоці. Бачила б ти, господиня, як я тут сльози пускаю, що сказала б про мужність і чоловічу красу?
Скоріше йду, поки не бачить. Стараюся як можу, вибираючи одяг.
Тамалія
Чесно кажучи, переживаю жахливо. Кафе недалеко від космопорту, все більше для приїжджих, їх тут не дуже в свої устої пускають. Мабуть, тому і рабські чіпи там не зчитуються.
Я давно вже щось подібне підшукувала, але ось чи не зарано... Ох, боюсь, зарано. До слова прийшлося, тільки чи готовий мій хлопець? Якби не заявилося покарання моє за покаранням, напевно, і не стала б поки нічого казати.
А з іншого боку, чим більше смак свободи відчує, тим краще, напевно. Швидше оговтається. Коли це необхідність, зібратися і зробити, це ж зовсім по-іншому виходить. Правда ж? Ох, зітхаю сама собі, аби депресія не почалася. Все-таки він не вірить мені ані краплини, постійно капості якої-небудь очікує або підлянки. І хто його знає, чи повірить... Ми ж, пани, сволочі рідкісні, будемо відверті.
Крім усього іншого, в кафе цьому чоловіки частіше з наших, нормальних світів, тому якось прийнято, що саме вони платять і провідну роль виконують. Одна з причин, чому я вибрала саме це місце.
Поки підфарбовуюсь, міркую. Як все ж дивно, адже є й інші планети з матріархатом в Галактиці, але там же немає такого жаху й неподобства! Швидше навпаки, жінки свій м'який уклад заводять, військові устремління чоловіків стримують, а медицина як розвинена! А тут ну прямо якийсь абсолютно вивернутий, збочений варіант. І мужики в них в більшості – ганчірки, ні на що не придатні, окрім як над рабами знущатися.
Зрізати всю їх звихнувся верхівку, випалити напалмом...
Виходжу. Антер вже внизу, а я-то переживала, що чекати доведеться. Все ж таки не перевершив жінку по довжині зборів. Посміхаюся, ось є ж в нього смак, красиво як одягнувся, коричневі щільні вузькі штани, темно-синя сорочка з якимось малюнком на спині, красень мій. Очі наче спокійні.
– Готовий? – питаю. Киває. – Ну, з богом. Почали.
– Пані... – тихо. Мало не шиплю:
– Антере!
– Ви пульта не взяли.
Хочу обуритися, що не збиралася його брати, але розумію: він має рацію. Якщо нас застукають, я повинна буду хоча б пульт пред'явити, сказати, що все під контролем. Розважається багатенька дурочка, ну подобається їй так.
Зітхаю, кладу пульт в сумочку. На пояс точно чіпляти не стану!
– І будь ласка, щоб ніякої «пані»! – нагадую.
Підлітаємо. Вечір, майже темно, але в цій частині міста проходить бурхливе життя, стереовивіскі, безліч різних засобів пересування – літають, їздять, переступають на опорах, багато народу всілякого, навіть представників негуманоїдних цивілізацій зустріти можна, якщо постаратися. Ніби віддали нам, чужинцям, на відкуп цей шматочок: «Нате, дивіться, все тут добре. Тільки далі не лізьте...»
Мій гравікар зупиняється, я сиджу, Антер виходить і я раптом лякаюся... А ну як зараз вирішить двері на колінах відкривати, «як належить»? Я ж від сорому збожеволію.
Ні, марно боюсь, радість моя руку простягає, навіть інтелігентно начебто, де навчився?
Втім, до шістнадцяти років було де... Милий ти мій. Не буду думати про це, не зараз.
Антер
Нервую. Мало не панікую. А раптом не впораюся, а раптом їй не сподобається, а раптом це перевірка, а раптом вона збирається познущатися, а раптом потім все ж покарає... Стільки «а раптом».
Та якого біса! Не пам'ятаю, коли в останній раз ходив на побачення, та й чи ходив колись. Вся попередня життя – просто змащена смуга далеких, недосяжних образів, нічого, здається, не пам'ятаю і вже не вірю, чи було. Але вона змушує згадувати, не людей – ні, відчуття, емоції, як це – самому вирішувати, на ногах стояти, бути нормальним. Бути людиною.
Нехай краще покарає, нехай перевіряє, але я хочу, хочу провести цей вечір, забувши про гребаний чип і про пульт в її сумочці! Хочу! Навіть якщо потім доведеться знову в лайно зануритися. Не звикати.
Сидимо за столиком у кутку, напівтемрява – але приємна, свічки горять, в центрі майданчик для танців, людей багато. Схоже, чіп мій і дійсно ніде не відзначився, ніхто не підходить, не обурюється, я і забув уже, що це таке, коли на тебе дивляться як на рівного, а не зверху вниз, коли перед очима очі, а не ноги, коли кожна наволоч не може тобі наказувати, коли приносять меню і ти питаєш у гарної дівчини – «Чого тобі, люба?»
Ямаліта дивиться з подивом, але, схоже, задоволена, посміхається. Сама ж казала – побачення?
А потім нам приносять їжу, і вино, і ми тихо розмовляємо. Тільки ось про що розмовляти? Не про моє життя так точно. Хоча треба ж, я навіть пригадую щось смішне з дитинства, невже це зі мною колись було, невже і мене колись мама по щоці гладила?
Заткнись, кажу своєму внутрішньому ідіоту, знайшов час.
Ямаліта підхоплює, теж щось розповідає, слово за слово, як легко з нею розмовляти, виявляється, фрази ніби самі шикуються і історії згадуються, і з'ясовується, не так вже й мало я і знаю, десь щось почув, якісь-то фільми з господарями дивився, навіть колись в театр ходив, треба ж, як приємно, коли є, що розповісти, ну а деякі подробиці опускаємо. Нема чого знати тобі про всі супутні.
Напевно, вино в голову вдарило, дивлюся, як люди танцюють, дивлюся на неї, думаю, навіщо, дурень, сказав, що танцювати не вмію і не хочу, що, ногами не зміг би пересувати, зараз обняв би її, сам, не по примусу, а тому, що вона така вродлива, і так м'яко посміхається, і так не схожа на інших господинь, і жодного разу за тиждень на жодну кнопку пульта не натиснула...
Правда, демон мене мало не смикнув дурість зробити. Коли відлучився в туалетну кімнату, йду... боги, бічний вихід відкритий, ніхто не тримає, космопорт поруч! А раптом це перевірка, думаю. Але яка різниця? Адже можна спробувати, коли ще інший шанс випаде... Нічого їй не буде, раб утік, навіть якщо дізнаються, що вона мене сюди привела, штрафом відбудеться – жінка, аристократка, їм тут будь-яка примха дозволена.
Виходжу, стою біля дверей, усвідомлюю – ось вона, як близько, моя свобода. Оглядаюся. Занадто довго мене немає, не піде шукати? Чи скоро на пульт натискати почне? Може, не треба було нагадувати, щоб взяла...
Дурниці, кажу собі. Це ж Тарин. Ти не зможеш нікуди проникнути, в космопорті твій чіп насамперед виявлять, це тобі не астероїд занюханий, а потім... А потім вона з тобою більше ніколи не піде як з рівним.
До біса, думаю. «Як» – це всього лише «як».
Але ж довіряє мені. Я тут вже хвилин двадцять мучуся, а вона до цих пір не шукає. Нехай краще довіряє. Раптом потім реальний шанс випаде. А тут якщо зловлять, адже може й продати. Після втечі завжди продавали, прийнято в них так, чи що? Або просто возитися не хочеться, багато проблем?
Повертаюся. Звичайно, де вже їй мене шукати, навколо неї вже якийсь мужик м'язистий в'ється, на танець, чи що, зазиває. Вільний.
Поспішаю, усвідомлюючи, що не хочу, щоб вона з ким-небудь танцювала. Ну, окрім одного раба нерозумного, хіба тільки...
