Раді Вас бачити!

Антер

Талі в довгому смарагдовому платті і блискучих босоніжках поруч з цим низьким товстуном – така картинка карикатурна, навіть не прикро. Усвідомлюю, що вона не могла відмовитися від пропозиції, по ньому ж за кілометр видно, наскільки він тут важливий мужик і яка левова частка контролю у нього в руках. Як пощастило, що він мене відразу ж їй подарував!

А ось в крісло даремно посадила, розумію, хотіла як краще. Де це бачено, щоб раби в кріслах сиділи, вже краще б до дерева якого пристебнула.

Чи краще? Логічніше – звичайно, але ж так хоч якась турбота відчувається.

Тільки ось танцювати вони пішли, коли всі інші вже повертаються. Гаразд, я сиджу, мені розмовляти і з місця підійматися неможна.

– Вітаю.

Це моя знайома з рабського бару, не пам'ятаю, як звати. Киваю. Підходить, на підлокітник вмощується. Цікаво, не розмовляти – це взагалі не розмовляти, або можна сказати, що не можна розмовляти?

– Нудьгуєш? Йдемо до нас?

– Лайла, йому господиня говорити заборонила, – Аніта з іншого боку.

– Ось сука, – обурюється Лайла, але слова неприємно дряпають. Ямаліта ж і справді як краще хотіла. Тисну плечима.

– Так, – погоджується Аніта, – під такою ангельською зовнішністю та ще тварина ховається, нюхом чую.

Кошуся на неї. Нюх охоронниці, звичайно, добра річ. Але злість безправної рабині, яка не бачить... Та ніхто, крім тебе, не бачить. Навіщо вона прикидається?

А коли вона прикидається? Що з того, що тобі показують – правда?

Лайла кладе руку на моє плече, злегка притискається – з напівпрозорим одягом якось надміру відверто виходить, здається, знову заливаюся фарбою.

– Що, знову мучить тебе? – цікавиться.

Не хочеться казати, що господиня мене мучить. Тисну плечима.

– Аніто, може, ти попросиш? Тобі ж все можна, – Лайла.

– Прямо так і усе, – усміхається охоронниця. Поглядаю на них. Що їм від мене потрібно? Мало рабів, яким відпочивати дозволено?

«Ти хоч уявляєш собі, як ти гарний? Ти ж гарний... Хіба не розумієш, чому Аміра з Олінкою слину пускають, все забути тебе не можуть? Тому, що в тобі справжня, чоловіча краса, і мужність теж!»

Дивись, господиня, а то й насправді красенем себе вважатиму. Посміхаюся. Для чого б вона це не говорила, але ж приємно слухати.

– А що це постільний тут розсівся? – Селій підходить з дружком своїм. Стискаю зуби. Нуж бо, Аніто, будь другом, скажи йому... Каже:

– Його господиня посадила, забороняє з будь-ким, крім неї, розмовляти.

Дякую.

– Чим же ти їй не догодив? У ліжку облажався?

Стискаю зуби ще міцніше. Не можна розмовляти, нагадую собі.

– А хто йому в крісло сісти дозволив? – це вже Халір.

– Господиня, – повідомляє Аніта. Та що ж це, тебе так до кінця життя і будуть жінки захищати?

На Тарині, мабуть, так. Ненавиджу цю планету.

– Аніто, не лізь, га? – Селій.

– Пане... я просто хотіла запитати... якщо можна... Може, ви у пані Ямаліти запитаєте, може, вона Антера...

У Селія очі такі злі, що Аніта замовкає, а Лайла зісковзує з підлокітника і вважає за краще відступити подалі.

– Що, Аніто, він тобі подобається? – майже загрозливо.

– Ну... просто усі веселяться, відпустила б його з нами, а то сидить тут...

– І нехай сидить, не твоя справа, зрозуміла?

– Пробачте, пане, – киває Аніта і теж швиденько ретирується. Ти не смієш мене чіпати без дозволу Талі, я тобі нічого не роблю.

– А що, – цікавиться невисока дико руда дівка, яка танцювала з Халіром і зараз від нього не відлипає. Очі такі... нахабні, нелюдські зовсім. Цікаво, ти тепер усі не блакитні очі будеш нелюдськими вважати? – Ямаліта дійсно так з ним носиться? Вирядила як – дорожче тебе, Халір, виглядає.

– Дорожче? – гмикає Халір. – Прицінюєшся, чи що?

– Дражнюся, – плескає очками. – Не подобається мені, як ти на неї дивишся. І так на Тарині не дочекаєшся, прилітаєш – і давай попід всі спідниці заглядати. Ось візьму тебе за чоловіка – будеш знати.

– Дорога, я не готовий ще, пощади, – сміється Халір.

– Попереджую, тільки спробуй до неї пристати!

– Та що ж я буду дорогу другу перебігати, – підморгує Селію.

– А ну піднімайся з крісла, – заявляє Селій. Дивлюся на нього. – Нахабнієш?

Тягне мою голову, Халір хапає поводок.

– Що тут відбувається? – голос Свелли.

– Раб не слухається, – пояснює її дорогий брате.

– Раб? – дивиться на мене подружка Ямаліти, чекаючи роз'яснень.

– Пані звеліла сидіти і ні з ким не розмовляти, – пояснюю.

– Селію, відчепися від нього, Літа знову розлютиться. Дався він тобі.

– Твій брат небайдужий до постільних хлопчиків, – посміхається Халір. Селій дивиться на нього з обуренням:

– Хто б казав!

– Та жартую я! – плескає по плечу. – Але ти й справді злегка збожеволів на цьому рабі. Яка тобі різниця, як з ним розважається Ямаліта?

– З якимось рабом розважається, а... – Селій вчасно прикушує язик, але, схоже, усі встигають зрозуміти, що він хотів сказати.

«А ще заздрив тобі жахливо, розраховував зайняти твоє місце в моєму ліжку.»

Це вона йому відмовила, чи що? Ось дурень, не можу посмішку стримати.

– Чого либишся? – Халір, сідає на підлокітник. Мовчу. Не можна мені розмовляти. Хоча ох як хочеться сказати.

Нахиляється, вимовляє тихо:

– Ти, лахміття постільне. У тебе ж, напевно, до господині і господарі були? Можеш собі уявити, що ми з тобою зробимо – тільки привід дай. Спробуй ще раз посміхнутися або глянути косо – рабині в борделі позаздриш. А привід, знаєш, і по дорозі до сортиру заробити можна. Щоб дивився в підлогу, до панів тільки на колінах звертався і щоб перші твої слова були, коли тобі розмовляти дозволять, – слова вибачення, ти зрозумів?

Мовчу, штовхає мене в потилицю – щоб кивнув. Навколо глядачі збираються, не розуміють, що і чому відбувається, але всеодно цікаво... Як завжди. Ненавиджу.

Халір піднімається, переглядається з Селіем, недобре так. Усвідомлюю, що в сортир мені краще не ходити.

– Все гаразд? – наближається Ямаліта.

– Це ви, прекрасна леді, свого раба в крісло посадили і мовчати змусили? – розтікається Халір.

– Що-небудь не так? Антере?

– Все в порядку, – відповідаю.

– Ну... – Селій мнеться, а хвилину тому зовсім не так розмовляв, не такими солодкими очима дивився. Лайно. – Крісла взагалі-то для гостей, а не для рабів.

– Прости, Селію, що образила твоє крісло, – усміхається господиня .

– Ну що ти, Ямаліто, просто я здивувався, побачивши його тут, але якщо ти так хочешь – нехай сидить.

– І далі нахабніє, – вставляє Халір.

– Нахабніє? – перепитує господиня. – Я ж йому говорити не веліла.

– Він говорив!

– Антере? – Талі дивиться на мене запитально, пояснюю:

– Сказав, що мені не можнавставати і розмовляти. Пані Свеллі.

Ямаліта дивиться на Свеллу, та киває на знак згоди. Відчуваю себе в якомусь дурдомі, де божевільні по кілька разів переказують одну й ту саму дурість. Пішли вже додому, чи що?

– Так, коротше, – обриває Ямаліта. – З цього моменту не відходиш від мене ані на крок!

Нахиляється, бере поводок, сприймаю як наказ – встаю.

– Що, так і будеш його всюди за собою тягати? – посміхається Халір. Дуже вже йому хочеться мене десь підстерегти.

– Буду! – повідомляє Ямаліта. – Раз він позбавляє вас душевного спокою та ображає ваші крісла.

– Так ми і покарати можемо, – радісно пропонує Халір.

– Сама справлюся, – відповідає пані.

Тамалія

Хотілося б знати, що тут сталося. Так хто ж розповість. Хіба спробувати у Свелли з'ясувати... Та вона всеодно брата покривати буде. Цікаво, Селій сам до нього поліз, або дружка свого нахабного нацькував?

Антер похмуро мовчить, сподіваюся, обійшлося без рукоприкладства?

Навколо народ поглядає, ось чорт. Ажаллі підходить до Свелли, мабуть, питає, що у нас тут сталося. Схоже, Свелла каже, нібито нічого особливого, але не подобається мені, як Ажаллі на мене поглядає .

– Літо... – раптом жалібно бекає Селій. – Ти забула, так?

– Про що ти?

– Ти мене на танець запрошувала... Казала, потанцюєш з Корнелем, а потім зі мною...

Діііііідько, забула, і справді, ось виродок, ну хто тебе за язик тягне, ну краще б промовчав з гордості! Та де тобі її взяти, всю гонор замінив.

– Прости, Селію, і правда з голови вилетіло, – відповідаю. Як би втекти...

Ох, Ажаллі зі Свеллою незадоволені, ще образою їхнього будинку вважатимуть. Господи, вони що, всерйоз цей прийом влаштовували, щоб звести мене з Селіем?! Так у нього ж геть повно подружок, нафіг я ще?! Твою мать! І що мені робити?

– Звичайно, йдемо потанцюємо, – здаюся. – Я просто під таким враженням від вашого будинку, що все на світі забула. На інших планетах такої розкоші вже й не зустрінеш, на багатьох і зовсім перенаселення, а у вас...

Щось натхненно віщаю, розхвалюю, начебто очі у Ажаллі заспокоїлися трохи.

– І раба від себе не відпустиш? – піднімає брови Халір. Ось гад, тільки що ж сказала, що більше не відпущу. Дивлюся на нього, розумію: якщо я Антера тут залишу, то за час танцю Халір знайде, до чого причепитися. Тварі, ну чому завжди доводиться вибирати з двох зол, чому не з двох добр?!

– Зрозуміло, він же вас ображає вже тим, що мовчки сидить у кріслі. Нехай краще біля мене побуде, – повідомляю, не дивлячись на Антера. Який же Селій задоволений. Ну, більш ти від мене не дочекаєшся обіцянки потанцювати, ніколи!

Антер

Ти ж не серйозно? Талі, тільки не це. Краще прив'яжи мене до дерева, нехай краще цей виродок поб'є – але не змушуй стояти третім у вашому танці...

Мовчки йду. Здається, вона серйозно.

Ямаліта не оглядається, та й чого їй на мене озиратися. Правильно, мене ж навіть до крісла прив'язаним не можна залишити, та й яке від цього задоволення – а так буду поруч стояти, як пес ланцюговий, дивитися, як він її обіймає, наближається, і згадувати...

Не хочу я нічого згадувати. І взагалі я лахміття постільне.

Яке їй не потрібне.

Ямаліта від нього не відсторонюється, навпаки, голову на плече схилила, схоже, поцілувати хоче, відвертаюсь. Чую, смикає мене за ланцюжок, повертаюся, ні, це не вона – він:

– Твій раб заважає, хай встане як-небудь по-іншому.

– Мені не заважає.

Її рука з моїм ланцюжком лежить у нього на плечі, як же йому все це подобається, як же він на мене дивиться, як же не згадати дотик її долонь до моїх плеч...

Відвертаюся. Знову смикає.

– Селію, чого ти крутишся?

– Це твій раб крутиться, – заявляє, повертаючи мені давню нахабну посмішку. Щось вже й відповідати на неї не хочеться.

– Не звертай на нього уваги.

– Ну ладно, – погоджується білявий. – Ти сьогодні дуже красива . Чи не передумала ще?

– На рахунок чого?

– Ну пам'ятаєш, про що ми говорили? Ти подумати обіцяла.

Так недвозначно він це вимовляє, що і дурень зрозумів би, про що вона обіцяла подумати. А я-то радів, нібито відмовила.