Раді Вас бачити!

Антер

Ні, від господині мене постійно то в жар, то в холод кидає. Дійсно ж злякався... Аміра б живого місця ні на рабині, ні на мені не залишила. В будь-якому випадку. І якби не дала дозволу, а я дозволив до себе доторкнутися, і якби дала – а я збрехав, що не дала. І навіть якщо б просто почула, як її жадібною назвали.

Можна ж промовчати, не почути, якщо карати не збираєшся. А якщо вже показуєш, ніби чула... І чого мені цих дурних дівчат завжди шкода, мало через них перепадало, чи що? А скільки разів спеціально мене підставляли, рабині убогі? Дурень. Вони там з барменом тепер обжимаються і над тобою сміються, а ти піди у Ямаліти в ногах посидь.

Втім, сам же вибрав. Вона ж тебе не змушувала. Чому раптом здалося, що сидіти поруч із нею, хоч би і в ногах, буде приємніше, аніж стирчати в цьому рабському загоні?

Дурень тому що.

Повертаємося. Свелла з Селіем вже занудьгували без господині, щось не подобається мені цей пан. Ні риба ні м'ясо, а дивиться на пані мою... ух як дивиться, відразу видно всі плани і побажання.

Але ж він вільний, думаю тоскно. Одне це вже робить його рівним моїй господині. А мені тільки сидіти біля ніг і належить. Я їй навіть в якості постільної іграшки не потрібен.

Ще вчора це радувало, а сьогодні що змінилося? Нічого не змінилося, не хочу я бути нічиєю постільною іграшкою, мені Аміри на сто життів уперед вистачить! Тільки ось як подумаю, що цей білявий ходитиме до Ямаліти, або вона до нього, на побачення запрошувати... Це такі чоловіки її приваблюють, цікаво?

Сидять на м'якому напівкруглому дивані за столиком, Свелла з одного краю, Селій ближче до іншого, спеціально так місце залишили, щоб господиня з його боку підсіла.

– Приєднуйся, я нових напоїв замовила, – запрошує Свелла. – Що це ти раба притягла?

– Так, – знизує плечима Ямаліта. – Закортіло.

Спасибі, хоч не повідомила, що сам приперся.

Сідає до Селія, чорт, та що ж це зі мною таке!

– Рухайся, – рукою показує. Той здивовано дивиться на неї, Ямаліта пояснює:

– Хочу, щоб раб поруч сів.

Здається, у мене погляд такий же здивований, як і у панів. Намагаюся не показувати, навіщо господиню злити зайвий раз? Краще вже поряд із нею, аніж на підлозі.

– Це ж не заборонено? – питає.

Свелла тисне плечима, Селій неохоче рухається, сердито дивлячись на мене. Потрібно стежити за собою, цей не впустить моменту і батогом скористатися, знаю я таких тюхтіїв. Був би я вільний, подивився б, як би ти рипався в мою сторону, а так – море задоволення отримаєш, самостверджуючись. Зціплюю зуби. Ямаліта дивиться на нас, щось там собі думає, тягне мене за руку:

– Сідай.

Сідаю.

– Але навіщо? – дивується Свелла.

Обвожу поглядом приміщення – не зовсім приміщення, частина того ж простору, організована стінами і накрита прозорим куполом. Да вже, майже всі раби на підлозі сидять, не рахуючи тих, хто в басейні з господарями. Одна рабиня поряд із господарем. І я ось, ага, улюбленець. Схоже, знову червонію. І так і так хреново.

– Ну я ще якось не звикла... – відповідає Ямаліта. – Мені некомфортно, коли він під столом. Ні, ну якщо вас це бентежить, то я йому скажу...

– Гаразд, ти наша гостя, – знизує плечима Свелла. – Я розумію, ти ж незвикла, у вас такого немає. Звикай.

Селій, схоже, незадоволений, із насолодою б мене під стіл запхав. Не втримуюсь, дурень, знову впертість, яка мені всю рабську характеристику зіпсувала, вилазить назовні. Посміхаюся йому. Здається, нахабно. Кретин.

– Твій раб! – вигукує білявий, вказуючи на мене.

– Що? – лякається Ямаліта, з тривогою обертаючись.

– Він... нахабніє! Нахабно сміється в обличчя!

Господиня кладе мені руку на щоку, починаю виправдовуватися:

– Вибачте, пані, я тільки посміхнувся вашому другу, я не думав, що це його образить, адже ваш друг заслуговує найкращого відношення...

Демон. В очах у неї чорти скачуть, зараз розсміється, схоже, все зрозуміла, я і сам сміятися хочу, не можу, ледве стримуюся. Як його моя посмішка вставила! Чомусь раптом так приємно на душі... Вона розуміє...

– Нехай вибачиться! – продовжує обурюватися Селій.

– За те, що посміхнувся? – дивується Ямаліта.

– Ти б бачила, як він посміхнувся! Неначе це він тут пан!

– Тобі здалося.

– Він прикидається! Ти б йому батога дала!

Не буду я вибачатися перед тобою, виродку.

– Та годі, – посміхається Ямаліта.

– Селію, облиш, – зупиняє Свелла. Я її майже люблю. І раби в неї доглянуті, і зайвої агресії не спостерігається. Правда, всеодно господиня, а господарі усі – сволочі. Це аксіома. Але до такої принаймні не настільки страшно потрапити.

– Ти б бачила, як він подивився! – канючить урод.

– Ямаліта наша гостя. Не розстроюй її.

– Я тільки хотів, щоб він вибачився...

Свелла сердито дивиться на брата, після повертається до Ямаліти:

– Не знаю, що він там побачив, але нехай твій раб вже вибачиться, а то до вечора будемо ниття слухати.

Я її майже ненавиджу. Така ж тварюка, як і всі.

Тамалія

– За що? – дивуюся. – За посмішку?

– Та яка тобі різниця? – знизує плечима Свелла. – Вільний хоче, щоб раб вибачився, раб вибачається.

– Але якось це... неправильно, – суперечу. Не хочу я, щоб Антер перед цим хлищем принижувався! Хоча можу собі уявити цю посмішку. Так, рідний, Селій розуміє, що і в підметки тобі не годиться, ось і казиться. Дідько, ну чому я постійно повинна вирішувати, чи зашкодити Антеру, чи відкрити своє справжнє ставлення!

– А нічого на панів неправильно дивитися! – заявляє, урод.

– Клич своїх рабів, нехай вони вибачаються, – пручаюсь. Хто кого, називається.

– Вони не сміють ні на кого так дивитися! – гне своє.

– Селію, Ямаліта зараз образиться і більше з тобою зустрічатися не схоче, – розважливо зауважує Свелла.

– Через раба? – дивується.

– Ну ви як діти малі! – обурюється Свелла.

– Поруч з собою посадила, потурає, – ниє Селій. Теж мені мужик. – Він що в тебе, постільний?

– Селій! – обриває Свелла. – Ти не забув про пристойності? Ямаліта ж твоїх рабинь не перераховує. Це її особиста справа, як вона рабом користується.

Начебто й заступилася, а таке відчуття, що тільки зверху ще обгидила. Та вона ж на боці брата, раптом розумію. Просто вона жінка, їй вести належить, у неї домінуюче становище, та ще й господиню привітну зображує. Ну що ось мені заважало попросити Антера вибачитися?

Та ні за що! Тільки в самому крайньому випадку. Пішли вони всі...

У цей час чоловік якийсь, з панів, направляється до рабині-барменці, якось грубо хапає її, і я поспішаю тему перевести:

– Дивись, – показую головою, – до вашої рабині пристають. Це хіба не заборонено?

Свелла озирається, знизує плечима:

– А, до цих можна. Вони для того тут і стоять.

Миле містечко. Щось мені додому відразу захотілося. Чи давно ти, паршивка, скаржилася, нібито не можеш на чоловіків дивитись?

– Знаєш, – тягну задумливо. – Ось ми з тобою на реабілітацію ходимо... А їй як?

– Так вона ж рабиня, – щиро повідомляє Свелла.

Так. І як же я не подумала.

Що тут скажеш? Адже не дійде.

– То про що ми говорили? – намагається перевести тему подруженька. Лерко, де ти, моя хороша? Я з цими дівками збожеволію! Як же з ними дружити, вони не те, що спину не прикриють...

– Про Аміру, – згадую, Антер здригається, і я під столом торкаюся ногою його ноги. Спокійно, милий, прости, але ми дійсно на цьому зупинилися, а мені ще дещо з'ясувати потрібно. І відразу ж додому.

– Так я тобі вже казала, вона сюди майже і не заходить.

– А хто ще буває? – направляю розмову.

– Так всі майже... – замислюється. Селій сердито сопе, але мовчить. І добре. – Навіть Мантіро якось заходила.

Насторожуюсь, пощастило, однак.

– А хто це? – морщу лоба.

– Ти хіба не знаєш? Представниця Тарина в Альянсі. Сестра пана Корнеля.

Вау! Ось так інфа, хоч не дарма день пройшов.

– Рідна? – питаю.

– Зведена якась. Там у них чорт ногу зломить, вона і йому сестра, і його дружині покійній, двоюрідна здається.

– І що, часто тут буває?

– Та куди там, пару раз – і то щастя, відразу, знаєш, скільки відвідувачів додалося?

– А Три Глави? – цікавлюся наївно.

– Ну... – трохи розводить руками, – вони теж мають офіційне запрошення, відкрите і безстрокове. Тільки приходили, здається, лише на відкриття... По-моєму, Глава «Мечоносця» тоді ще інша була.

Зосереджуюся, щоб нічого не забути. Ага, значить, все-таки приходили, значить, є такі особистості.

– А чому вони ніде не бувають? – цікавлюся.

– Ну Ямаліто, ну чесно, – з деяким роздратуванням відповідає Свелла. – Була б ти місцева, я б вирішила, що просто дурна. Але інопланетянці можна пробачити... У них знаєш, який захист? Якщо Три Глави похитнуться, полетить весь уклад нашої планети. Знаєш, скільки на нас зуби точать і хочуть тут все розвалити, зробити такий же патріархальний морок, як і на інших планетах Земного Альянсу?!

Знаю! І одна їх затята прихильниця сидить перед тобою – сама готова все тут нафіг розвалити! Мовчу, посміхаюся:

– Тобі потрібно злітати на Матінку.

– Куди? – хмуриться.