Спочатку:
На сторінку книги
Антер
Йду. Настрій паршивий. Добре хоч я не зобов'язаний Аніту розважати. Наказала б пані – був би зобов'язаний, але дякую, не наказала. Нехай з іншими розважається.
Йду в рабську секцію. Тут народу не багато, буквально людин... хм... рабів п'ять. Дві дівчини бризкаються в фонтані і сміються, мабуть, пощастило з господарями. Троє хлопців сидять на пластикових дешевих шезлонгах. Схоже, відпочивають.
– Новенький? – подає голос прикутий до стійки раб. – Іди, наллю чогось. Рабам міцного не дозволено, але прохолодного повно, вибирай.
Підходжу, сідаю на барний стілець, щось вибираю. Наливає. Розпитує про те, хто і звідки, відповідаю неохоче.
– Втомився? – каже співчутливо. Тисну плечима. Замовкає.
– Довго тут стояти? – в свою чергу співчуваю. Знизує плечима:
– Нас троє на місце, кожен стоїть по чотири години, потім вісім відпочиває.
– Не погано? – припускаю, хоча відчуваю якийсь підступ. Усміхається:
– І так цілодобово.
Що ж. Дурень. Знайшов «непогано». Хоча, дивлячись з чим порівнювати...
Розуміюче мовчимо.
Не минає і десяти хвилин, як на сусідній стілець сідає мокра дівчина, здається, з тих, що гиготіли. Абсолютно роздягнена, не рахуючи чорної рабської смужки на шиї. По-моєму, знову червонію, відводжу очі.
– Не звертай уваги, – сміється, – господиня не дозволяє мені одягатися, я раніше комплексувала, а потім плюнула. Я ж красива, чого соромитися, нехай навколишні соромляться!
Ну так, всі ми намагаємося знайти хоч щось позитивне. Але ж це так бридко... Може, і мені взяти з неї приклад? Роздягнутися, скупатися. І демон з усіма тими, хто буде витріщатися.
Схоже, зараз знову пересмикуватись почну. Та як же навчитися управляти своїм поганим тілом? Те воно червоніє, то смикається, то... хм... блює на Аміру. Здається, посміхаюся.
– Адже правда ж, Маірчику? – продовжує дівчина, вішаючись на раба.
– Звичайно, – погоджується той. Краще б я з Анітою базікав, чесне слово. Якби вона задовольнилася балаканиною.
Оглядаюся. Охоронниця вже тут, але сидить з іншого боку, розмовляє з одним з рабів. У купальнику, на шиї золотий ланцюжок. Кидає на мене похмурий погляд, поспішаю відвернутися. Ну її до демона. Навіть намагатися не хочу.
Як же все остогидло!
Піти знайти Ямаліту, чи що? Положлено чекати, доки покличе... але ж дозволила ж. А що я там буду робити? Сидіти безправної річчю біля ніг і слухати моторошні хазяйські розмови?
– Налий ще, – прошу. Бармен наливає.
– Не нап'єшся, – хихикає рабиня, знову сідаючи на стілець поруч зі мною, проводить рукою по плечу. Все-таки пересмикуюсь.
– Вибач, – кажу.
– Господиня замучила? – розуміюче. Киваю.
– А шкода, – тягне розчаровано. Залазить на стійку, починає приставати до Маіра. Відвертаюся. Бачу Ямаліту, піднімаюся. Відчуваю, як на плечі лягають руки рабині, притискається до моєї спини, для чогось цілує в щоку:
– Це твоя господиня? – шепоче. Намагаюся звільнитися, знову киваю. – Така точно замучить, – хихикає.
Схоже, Ямаліта незадоволена. Роблю більш різкий рух.
– Вона що, не давала тобі дозволу? – шепоче рабиня.
– Ні, – відповідаю, знімаючи її руки з плечей, раз не розуміє натяків, то у відкриту. Чомусь здається, що Ямаліта зараз розсердиться. Але ж сама дозволила робити, що хочу!
– От жадібна яка, – чую, як хихикає рабиня тихо бармену. По-моєму, знову червонію.
– Жадібна-жадібна, – повідомляє Ямаліта, підходячи, і погляд в неї такий... важкий. Рабиня лякається, швидко опускається в позу покірності:
– Вибачте, пані, дурна рабиня не стежить за язиком, що мені зробити, щоб перепросити?
Тамалія
Що це ви, агенте Там, ніяк ревнуєте? Чого б це? Або дух власництва прокинувся? Тільки от не треба розповідати, що «ми у відповіді за тих, кого...» Хлопчик-то дорослий вже, і без вас цілком може про себе подбати.
Бачу роздягнену безсоромну дівицю поруч з моїм... тьху ти, поруч з Антером. І замість того, щоб тихо піти, переконавшись, що все в порядку і чудо моє розслабляється, для чогось заходжу на територію рабів. Намагаюся переконати себе в тому, що Антеру ж неприємно, видно ж, що неприємно, потрібно його звідси забрати...
Так що він, сам не піде, як схоче? Ти ж дозволила... Хоча хто знає, раптом все-таки переривати господарів не можна. Ну так тут інших місць повно, не біля голих дівчат! А чого це вони з Анітою по різних кутах?
Рабиня щось шепоче йому на вухо, цілує в щоку й від цього чомусь так... неприємно.
Та годі вже, коза, що, сподобалося людину у власності мати? Йому без твого дозволу вже й по сторонах озирнутися не можна?
Просто він мені не байдужий. Якби бачила, що йому добре та весело...
А що б я зробила?
Будемо сподіватися, непомітно пішла б. У всякому разі, хочеться думати, що змусила б себе.
– Це твоя господиня? Така точно замучить, – чую тихе хихикання дівчини, що прилипла ззаду до Антера. Ну ні фіга ж собі, коли це я тебе мучила, дорогий? Втім, певно, для тебе все, що я не роблю, болісно.
Щось ще шепоче йому на вухо, здається, про дозвіл. Антер хитає головою:
– Ні.
Знімає її руки з плечей. Чорт, навіщо ти сюди приперлася, хай би відволікся! Ну навіщо? Ну хвилювалася, і що?
– Ось жадібна яка, – тихо повідомляє рабиня, повертаючись до прикованого до стійки довгим ланцюгом хлопця.
– Жадібний-жадібна, – погоджуюся.
Навіщо, ну навіщо?! Знову забуваєш, що перед тобою безправні істоти, що не засміються, не поприколюються, навіть відповісти тобі не можуть! Хоч би посміхнулася, йдеш тут як... господиня! Дівчина вже на колінах, лобом в підлогу, бідний бармен очі відводить від видовища, яке йому відкривається.
– Вибачте, пані, дурна рабиня не стежить за язиком, що мені зробити, щоб вибачитися?
Антер раптом теж робить крок вперед, опускається на коліна:
– Вибач, пані, це я винен.
Сволота ти, агенте Там. Зітхаю.
– Зроби так, щоб в наступний раз ані я, ні інші господарі нічого подібного не чули, – кажу дівчині.
Вона продовжує лепетати вибачення. Не слухаю, звертаюся до Антера:
– Ну йдемо, розкажеш, в чому ж ти винен.
Дивиться на мене, підганяю:
– Ну, піднімайся, пішли, чого чекаєш?
А то з нього станеться не підніматися.
Встає, йде. Оглядаюся. Дівиця шепоче щось бармену, здається, співчуває Антеру, якому не пощастило з господинею. От молодець, показала себе, красиву... Втім, якщо чесно, така репутація мені не зашкодить, а то як почнуться плітки, що у Антера надто м'яка господиня, – нічого доброго не вийде. Будемо шукати плюси.
Знаходжу невелику затишну напівкруглу нішку зі столиком, оглядаюся, щоб упевнитися, що поблизу немає чужих вух. Усаджую милого, сідаю поруч.
– І що це було, Антере?
– Вибачте, пані, – бурмоче, – це я їй сказав, що ви мені не давали дозволу і що...
– Та я не про те, – зітхаю. З чого це, цікаво, він таке наговорив? – Те, що ти їй сказав, твоя справа. Але невже ти думав, нібито я її зараз лупити почну?!
– Ну... ви не були задоволені. А за такі слова будь-який господар міг би і батогом вдарити.
– Чужого раба?
– Звичайно, – з подивом. – Вона ж вас образила.
– А ти героя зображаєш.
Знизує плечима, відвертається.
– Нічого я не зображую, – в сторону. – Шкода просто. Дівчата ж... зовсім не витримують.
Здається, починаю кусати губи. Боже, як мені хочеться його обійняти!
– І чому ти вважаєш, дозволь дізнатися, що я стала б бити дівчину? Хіба я тебе хоч раз вдарила?
– Звідки мені знати ваші уподобання, – тихо.
– Антере... я просто хотіла дізнатися, як тобі? Я ж теж тут ніколи не була, хтозна... раптом у вас яке-небудь погане правило, що не можна залишати рабську зону без виклику господаря?
– Не можна, – погоджується. – Але ви ж дозволили, значить, можна.
– Вибач мене, будь ласка.
– Що ви, пані, – з жахом.
– Якби я побачила, що ти весело проводиш час, просто повернулася б і пішла.
«Жалюгідні виправдання», – припечатує мене внутрішній цинік. З'явилася тут, зірка, гроза рабів. «Так я ж не хотіла», – виправдовуюсь...
– Тобі тут не подобається? – питаю.
Дурне питання. Знизує плечима.
– Ще трошки побудемо і підемо додому, добре?
Дивиться здивовано:
– Як накажете, пані.
Ну так, з рабами радитися не прийнято.
– І будь ласка, пам'ятай, про що я тебе просила. Припини очікувати від мене всяких гидот. Я навіть батіг там, на столі залишила, а ти...
– У бармена над стійкою висить, – глухо. Спостережливе ти моє лишенько.
– Не помітила, – обманюю.
– Вибачте, пані.
– Добре, – зітхаю. – Ти залишишся або зі мною підеш?
– Як накажете.
– Ні вже, сам вирішуй. Раз можеш виходити вільно, нічого наказувати не буду.
Встаю. Теж підіймається.
– З вами піду, – бурчить. Чомусь посміхаюся. Адже міг би і залишитися, але не хоче...
