Раді Вас бачити!

Тамалія

Антер зупиняється за мною, і чомусь починає здаватися, ніби його погляд пропалює спину. Сподіваюся, це нерви. Навряд чи він дозволить собі якісь недозволені дії, на кшталт невдоволення або роздратування. Все більше розумію, милий, чому гуляти не любиш...

Селій розписує, як йому приємно, цілує руку, злегка ніяковіє. Так, здається, тут провідна роль за дівчатами, але щось мені зовсім не хочеться брати бика за роги.

– Можна на «ти», – повідомляю, – ми з твоєю сестрою вже давно дружимо.

Радісно киває, почервонів трохи, принада яка. Все ж таки я якось на інших чоловіках вихована, на тих, що до мене залицяються. Хоча, коли чекають першого кроку – теж непогано, принаймні, не нав'язуються.

– У тебе час є? – цікавиться Свелла. – Можна було б сходити куди-небудь.

Чорт, як я не хочу з вами нікуди йти! Та ще й Антер... Але ж не можна шанс упускати, мені ж потрібно інформацію збирати.

Дивлюся на небо:

– Дощ в будь-який момент піти може.

– Та ми ж на машині! – промовляє Свелла.

– А помістимося усі? – з сумнівом оглядаю чотиримісну кабінку.

– М-да... – замислюється Селій. – Може, твій раб ззаду побіжить?

Зараз! Ваша Аніта хай біжить! Ледве стримуюся:

– Гаразд, певно, іншим разом тоді.

– Та не страшно, на підлозі сяде, – вносить пропозицію Свелла. – Якщо тобі неприємно, щоб він тебе торкався, нехай у Селія сяде.

Ось зараз ще я Антера біля ніг Селія виваляю.

– Та ні, – кажу – не неприємно, він у мене хлопець симпатичний. Що я вам буду заважати, зі мною посидить.

– Ось і домовилися, – радіє Свелла. Дивлюся на Антера. Погляд непроникний, зуби стиснуті. Вибач, рідний.

Залазимо, розсаджуємося. Свелла сідає перша, поруч із нею Аніта, на деякій відстані. Їх сидіння розташоване обличчям до нашого. Селій вмощується навпроти сестри, займаючи місця більше, ніж треба, але ж можна було б компактніше утиснутися і Антера теж посадити з нами. Роздумую, чи пристойне буде всістися до власного раба на руки, але вирішую не ризикувати.

Антеру нічого казати не потрібно, залазить, сідає біля мене на підлозі. Не витримую, опускаю руку на голову, погладжуваю. Прости, рідний. Не можу відмовитися.

– Куди їдемо? – цікавиться Селій.

– А ти у нас в Царусі була? – запитує Свелла. Качаю головою.

Починає пояснювати:

– Це наш парк відпочинку, в сенсі нашої сім'ї, тобі як гості перші відвідини безкоштовно, у тебе купальник є?

– Дома, – відповідаю. – І взагалі прохолодно сьогодні.

– Так вода тепла, і в таку погоду там найкраще, багато народу, на пляж не підеш, а у нас весело. Купальники продаються. Для рабів окрема територія виділена. Там, до речі, є спеціальна зона, де і разом з рабами можна, деяким господарям подобається, щоб раби їх постійно супроводжували, тільки якщо одягнеш його в плавки, обов'язково нашийник, хоча б символічний, щоб видно було, і не забудь для пульта водонепроникний гравіпак .

Чую ледь вловимий видих, позираю на Антера, дивиться в сторону, наскільки я зверху бачу – зуби зціплені, що таке, мій хороший? Ну так, наш напис улюблений, не стану я тебе в плавки виряджати.

– Та я не буду купатися, – відмовляюся, – то ми вже так. Іншим разом як-небудь речі для купання візьму, відірвемося.

Здається, повільно видихає. Погладжуваю заспокійливо. Пам'ятаю, пам'ятаю, рідний.

– Даремно ти, ми б тобі як гості влаштували програму...

Дідько. Зображую тушування, дивлюся на Свеллу. Ага, здається, здогадується, чому дівчині може не хотітися купатися. Здається, Селій теж здогадується, зніяковіло відводить погляд у вікно. Ну і нехай, аби Антера не чіпали.

Антер

Схоже, пощастило. З чортовим Аміріним посланням приз глядацьких симпатій був би моїм. Цікаво, у неї справді жіночі проблеми, або мене захищає? На мить здалося... Авжеж, розмріявся. Не сьогодні, так наступного разу доведеться йти. Може, дозволить плавки вибрати, щоб закривали. Буду опудалом, але хоч не повним.

Величезна відкрита територія, я такого ще не бачив, напевно. Хіба що в фільмах. Аміра-то нечасто де бувала. Столи, басейни, атракціони, альтанки, бари – що душа забажає. Якось дуже сумнівно, щоб Ямаліті не схотілося всього цього спробувати. Ще й безкоштовно. Краса... для вільних. По-моєму, навіть мені хочеться.

Свелла підходить кудись до приймальної стойки, приносить нам невеличкі чіпи на руки, докладаємо до тильної сторони долонь, вони частково вбираються в шкіру, щоб не впали.

Подає мені смужку темної легкої тканини.

– Навіщо це? – хмуриться господиня.

– Прости, але він в тебе зовсім на раба не схожий. Так має бути. Нехай на шию одягне.

– Вдягай, – командує Ямаліта. Не можу дивитися їй в очі. То «не буду надягати», то «надягай»...

Вдягаю, куди ж я подінуся.

Йдемо на екскурсію. Аристократик і так і сяк до Ямаліти увагу проявляє, прямо дратує. І не залицяється, як мужик, і не кокетує, як баба.

– Про що думаєш? – Аніта знову, от причепилась. Фігура міцна, лице кам'яне, сіре якесь, видно, що жінка з одних м'язів складена. Виглядає добре, але чомусь здається мені старою. Мимоволі порівнюю з Ямалітой. У ній стільки легкості, повітняності якоїсь... Може, це я її так сприймаю, не знаю. Але от Селію теж сподобалася.

Про те я думаю, що як був би вільним, не підпустив би цього дебіла до неї.

Ось ідіот. Припини.

– Не люблю гуляти, – видаю.

– Не хочеш розмовляти? – питає. – Господарі поки розважаються, нам відпочити можна.

– Мене моя не відпускала.

– Так запитай. Або тобі не можна самому питати? Ти ж неелітний наче?

– Самий неелітний, – відповідаю злорадно. Пошукай собі іншу розвагу... – Самої нижчої категорії.

– Хочеш, можу у своїй запитати, мені можна і вона у мене адекватна.

Здається, ніяковію злегка. І чого я на неї визвірився, не зробила ж нічого поганого?

– Не треба, – хитаю головою. – А то потім вдома мені розкажуть, у кого і що можна питати.

Киває розуміюче. Може, і правда потрібно було відпроситися?

Відпочити... Ямаліта б відпустила. Тільки не знаю, що бридкіше – сидіти при пані песиком покірливо, або зводити більш близьке знайомство з охоронницею.

Селій йде за напоями, Свеллу відволікає хтось із знайомих. Ямаліта обертається до мене.

– Антере...

Тільки не думай пропонувати мені йти розважатися з цієї мимрою... будь ласка.

Кидає погляд на Аніту.

– Йди сюди, – відводить мене в сторону. Іду за нею.

– Антере, тут є спеціальна зона, де можуть перебувати раби. Відпустити тебе? Побалакаєте з...

– Не хочу я з нею балакати, – видаю швидше, аніж встигаю зміркувати. Дивлюся на Ямаліту, по-моєму, різкіше, ніж належить рабу дивитися на свою господиню.

– Що-небудь трапилося? – тихо уточнює.

– Нічого, – відгукуюся. Озирається на всі боки, вирішує не привертати зайвої уваги:

– Антере, скажи, чого ти бажаєш. Я думала, захочеш відпочити. Тобі ж не обов'язково її розважати, не подобається – просто сам...

– Сходи потусуйся з рабами, – закінчую за неї фразу, ідіот. За яким демоном ти тут характер показуєш? Тому, що не карають? Аміра давно вже прямо тут би на коліна виставила, за таке-то. А то і батогом отримав би. Ямаліта запитує, цікавиться твоїми побажаннями, поганий ти рабе, а ти її терпіння випробуєш.

– Вибачте, пані, – прошу смиренно. – Ваш раб просто не любить бувати в громадських місцях. Не звертайте не мене уваги.

– Розумію, – відповідає тихо. – Але ти вже..., нам доведеться бувати в різних місцях.

Тамалія

Ну ось, мало не вибачилася, сподіваюся, ніхто не чує, як я тут це обурення бурчаще вмовляю. Чого він так розійшовся, я ж не змушую його плавки надягати? Хотіла, щоб розвіявся.

– Коротше, Антере, – кажу. – Я думала, що краще тобі відчути себе хоча б відносно вільним серед таких же, як ти... рабів. – Боже, як нерозумно звучить! – Чим за мною ходити. Але ти вже сам вирішуй. Вважай, у тебе є мій дозвіл на все, що тобі самому захочеться... в межах допустимого, звичайно.

– Спасибі, пані, – дякує, ох, нерадо якось.

Відвертаюся, Свелла підходить.

– Щось трапилося? – цікавиться, насторожено поглядаючи на Антера.

– Все нормально, – відповідаю, – дозволила йому відпочити трохи.

– А що він стоїть?

– Ну я йому сказала, щоб сам вирішив, чи то з нами залишиться, то чи в зону для рабів піде.

– Даремно ти це, – вклинюється підоспівши Селій з келихами. – Рабам не потрібно давати приймати рішення, бо занадто перейматимуться – перестануть слухатися. Ми наказуємо – вони виконують.

Ох, боюсь, зараз влаштую дискусію з приводу того, чи має одна людина право вирішувати за іншу, де тій бути і чим займатися... Ледве стримуюся. Зате Антера пробирає, повертається, йде. Не до Аніті, в іншу сторону. Охоронниця дивиться на нього з деякою образою, але не нав'язується, теж йде в інший бік.

Господи, здається, я і сама краще б до рабів пішла, разом з Антером... Чим з цими снобами тут штани просиджувати.

Ми залишаємося в центральній, найбільшій зоні, де можна перебувати і господарям, і рабам. Виключно для господарів облаштована віп-зона, виключно для рабів – невеличкий відділ з маленьким басейном і навіть баром, який обслуговує прикутий до стійки золотим ланцюжком темношкірий раб. Такі ж раби і навіть одна рабиня і на інших стійках, для панів. Родзинка, мабуть.

Сидимо, п'ємо щось легке, Селій намагається ненав'язливо привернути мою увагу, Свелла розмірковує про те, що йому пора б одружитися, я не помічаю товстих натяків і намагаюся дізнатися якомога більше про всіх їх знайомих з вищого світу.

Інформації не багато, зате отримую запрошення на вечірку, яку влаштовує матуся Селія і Свелли (цікаво, це що, спеціально задумано було?!). Сподіваюся, вони не будують на мене особливих планів, лише промацують.

Починаю нервуватися. Де там мій Антер?

Боже, нехай відпочиває, залиш хлопця у спокої!

А раптом він там вже з рабинями відчайдушно заграє? Він же в мене такий красень, відразу в оборот візьмуть...

Боже, як же я не хочу, щоб він з ким-небудь загравав!

Не відволікайся, ідіотко, роби те, заради чого прийшла... І залиш вже в спокої раба! Думаєш, йому зараз дуже хочеться жіночої уваги?

Не знаю! А раптом хочеться – для самоствердження?

А тобі-то що?

А що мені? Власниця паршива, залиш людину в спокої!

У-у-у-у-у...

– А що, у вас тут весь вищий світ збирається? – повертаюся до насущного.

– Звичайно, – з гордістю похваляється Свелла. – У нас один з найбільш елітних парків. Навіть Корнелій з Олінкою зрідка шанують своєю присутністю!

– Ух ти! – захоплююся. – А хто ще?

Перераховують навперебій; про тих, про кого ще не чула, прошу розповісти докладніше. Обіцяють з усіма познайомити. Треба ж, навіть Аміру згадують.

– Часто вона сюди приїздить? – цікавлюся. Може, Антер вже бував з нею тут? Бідний мій... Хоча, тоді Свелла його знала б, напевно.

– Дуже рідко, – відповідає Свелла, – вона взагалі рідко де буває, домувальниця.

Розпитую про Аміру. Виявляється, вона тут місцева шишка якась, окрім салону краси в неї своя юридична фірма, яка оформленням рабів займається. От дідько...

Треба ж, ніхто навіть не заїкається про те, що вона зі своїми рабами витворяє. Ледве стримуюсь, щоб не розповісти про надпис і про те, як вона її випікала. Тут, мабуть, просто не прийнято в справи один одного лізти, а мого обурення і зовсім не зрозуміють. Раб же, з ними все можна робити.

Відчуваю майже непереборне бажання пошукати Антера. Піднімаюся, тихо у Свелли цікавлюся, де туалет. На зворотному шляху йду іншою дорогою, через рабську секцію.