Раді Вас бачити!

Антер

Все ж таки як швидко звикаєш до доброго і відзвичаюєшся від поганого. За ці дні я вже встиг майже забути, що це таке, коли по тілу прокатує напад всепроникного, знерухомлюючого болю, який повисає туманом перед очима, захлинаючи свідомість і перетворюючи тебе в щось жалюгідне і незначне.

Спочатку протест продовжував скипати в душі, поки в ній залишалося місце ще хоч для чогось, окрім болю. А потім...

Напевно, підсвідомо я очікував, що вона кинеться мені на допомогу, відбере пульт. І давно ти почав покладатися на когось, крім себе? Коли побачив, як вона сидить в кріслі, спокійно дивлячись на те, що відбувається...

Добре, що тут темно, ніхто не помітить ганебно бризнувших з очей сліз. Зате можна не стримуватися, вигукнути що потрібно, всеодно гірше не буде. Або буде?

Ямаліта схоплюється – ніколи не бачив її в такому гніві, очі горять в відблисках вогнів.

– Ну досить! – кричить. – Я не розумію і навряд чи зрозумію всю цю маячню! Дурний дитячий сад! Щоб якийсь паршивий раб смів ображати мене?! Що в цьому веселого, що цікавого? Мені набагато більше подобається, коли він носить мене на руках і виконує кожну примху! Як потрібно не любити себе, не поважати і чим взагалі думати, щоб влаштувати цей ідіотизм?! – вона просто в люті, всі навколо притихли, треба ж, як їй вдалося прикувати увагу, в тому числі і «паршивого раба».

Стрімко направляється до Халіра:

– Віддай мій пульт! – вихоплює з його руки, він, напевно, віддає не відразу, хтось із них зачіпає кнопку, дуга болю згинає тіло, намагаюся не кричати, але крізь зуби все ж прослизає стогін. Ямаліта заволодіває пультом, продовжуючи обурюватися, по-моєму, у неї вже справжня істерика:

– Не збираюся більше грати в ці ідіотські ігри! Я не для того летіла на Тарін, щоб на мене в пристойному будинку накидалися, відбирали пульта, змушували раба мене ображати! Саме від цього я втекла сюди! І знову відчути цей жах, коли тебе хапають відразу кілька рук і ти не можеш з ними впоратися! І де – тут, на Тарині, в будинку друзів! У всьому світі існує стільки цікавих, веселих ігор, за якими можна приємно провести час, та ще й при цьому щоб раб поряд сидів, догоджав, примхи виконував! Так ні! І що ось мені тепер з ним робити?!

Дивиться на мене з невимовним виразом, здається, близьким до огиди, раптом обертається до Свелли:

– Ось, тепер я знаю, що раб повинен зробити, щоб мені не терпілося покарати його, не доїжджаючи додому! Якщо ти не проти, скористаюся вашою кімнатою.

Каблуки відстукують по доріжці, в здивованій тиші Ямаліта хапає поводок, різко смикає, змушуючи піднятися, я сяк-так встаю і вона, не зменшуючи темпу, направляється до будинку.

Не може бути. Вона всерйоз збирається скористатися кімнатою покарань?

Якась крихітна частина глибоко всередині відмовляється в це вірити, хоча, здавалося б, які тут можуть бути сумніви.

Так і доходить до самої кімнати покарань, тримаючи пульт в одній руці і поводок в інший, затягує туди мене, зачиняю двері, прикладає долоню, активуючи замок. Дивиться на мене.

– Антере, будь ласка, повернись до стіни.

– Пані... – бубоню.

– Будь ласка, повернись до стіни. І не оглядайся, поки я не дозволю.

І що, знову будеш благати її?

Закусивши губу, повертаюся. А ти ще за поводок переживав, дурень. Беруся за кільця.

Така ж, як усі.

Тамалія

Сподіваюся, ця паскудна мережа того коштувала! Якщо я нічого не знайду, якщо не зможу прорватися... точно піду втоплюся у морі.

Дивлюся як здригається його спина. Мокра синя сорочка, потемнілий візерунок... ще й за кільця схопився, ти що ж думаєш, я зараз батіг дістану? Господи, що ж ти зараз про мене думаєш...

Ні, вмовляю себе, поки він напружений, він точно не обернеться, давай швидше. Він не повинен побачити, чим ти займаєшся.

А раптом у нього ребра переламані... А раптом... господи...

Ловлю себе на тому, що по щоках котяться сльози. Припини ревіти, як ти потім вийдеш, з розмазаною косметикою? Тут і водостійка не допоможе. Ну що за день.

Зате я ніколи, ніколи більше не буду грати в їхню гру! Сподіваюся, мій скандал був правдоподібним. Вже я виклалася на повну.

Не можу цього витримати. Підходжу.

– Антере... – кажу тихо. Торкаюся до спини. Болісно пересмикується. Дихання перехоплює, прибираю руку.

– Повертайся.

Антер

Обертаюся, не уявляючи, чого очікувати. Насправді, очікую чого завгодно – але не сліз, що біжать по її щоках.

Моргає. Ковтає.

– Як ти? – питає тихо. Що я повинен тобі відповісти?

– На сьомому небі від щастя, – кажу. – Бийте, чого вже.

Не стримуюсь, кидаю погляд на настінний арсенал батогів і пліток, вибирай який хочеш.

– Ти що ж, гадаєш, я тебе зараз бити почну?

– А хіба не для цього ви мене сюди привели?

– Я тебе забрала звідти і зробила все, щоб більше до мене з пропозиціями пограти рабськими пультами не чіплялися.

А що тобі заважало відмовитися?

Тамалія

Тепер при кожному згадуванні буду істерику закочувати, нехай тільки спробують. А пульт стану так закріплювати, щоб жодна скотина поцупити не змогла.

Ще й на реабілітації поскандалю, у всіх подробицях розпишу, аби Свелла прийшла – потрібно буде ненароком домовитися. Нехай перекаже всім.

Антер дивиться недовірливо. Все обличчя в синяках, біля носа засохла кров, губа розпухла, очі почервонілі. Мій хороший.

– Що в тебе болить? – питаю.

– Нічого.

Гаразд, мабуть, з цим доведеться почекати до будинку.

– Антере... – голос починає зрадницьки тремтіти. – Посидь відпочинь.

– Тут? – не втримується від питання. Ну так, тут, якщо вже це єдина кімната, яка дійсно замикається.

Антер

І що ось ти знову намагаєшся схопитися за дурницю. Думаєш, вона справді так злякалася, що не в силах була зупинити гру? Жодного разу не бачив, щоб вона лякалася.

Але ж переживши напад... Напевно, коли воно повторюється – ступор накочує, складно відразу зрозуміти, що це дурні розваги друзів.

Та що ж тобі так хочеться її виправдати!

– Я повинен вибачитися? – питаю, згадуючи, що саме розлютило. Ямаліта несподівано схлипує, закриває долонями обличчя, відвертається.

Мовчу, не знаючи, чого очікувати.

– Антере, – каже тихо. – Будь ласка, сядь десь, відвернися і трохи посидь. Не дивись на мене. Мені потрібно привести себе в порядок. Добре?

– Як накажете, пані, – відповідаю з подивом. Потрібно – приводь, хіба я зміг би тобі заборонити? Відвертаюся.

Тамалія

Сяк-так справляюся з істерикою. Вдома подумаю, що сказати, а зараз потрібно зробити те, заради чого я не поїхала ще пару годин тому. І валити, валити звідси до біса! Ненавиджу!

Оглядаюся на Антера, сидить спиною до мене, витягнув руки, спершись ліктями на зігнуті коліна.

Піднімаю поділ, дістаю з невидимої обв'язки на стегні мікросітьовик, знімаю бінокль, ставлю на його місце, натискаю на скроню. Все-таки Матушка – приголомшлива планета. Все моє спорядження звідти. І фінансують нас звідти. І взагалі, коли все закінчиться, я тебе туди заберу...

Потрібна ти йому будеш.

Заткнися вже і працюй.

Ще раз оглядаюся на Антера, сідаю до нього спиною, скидаю остогидлі діамантові босоніжки, закриваю очі, концентруюся.

Мережа будинку мерехтить червоним, так, в парку нічого не вийшло б – стінами обмежена, в парку інша, хоч і сумісна. Зсередини будинку простіше пробитися непомітно. Ця кімната не ізольована, хто б став з кімнати для покарань рабів намагатися в мережу прорватися?

Зате тут є відеоспостереження, холодію, перевіряю – ні, зараз не працює. Боже, якби хто-небудь побачив... Цікаво, хто це тут спостерігає, як рабів карають?

А в кімнатах відпочинку? Перевіряю. Ні, там немає – нібито повага до гостей, чи що?

Ставлю блок на найближчі півгодини, нехай повозяться з глюкнувшою камерою, якщо хто вирішить все ж таки поспостерігати... Далі.

Виявляю точки захисту по периметру, контрольні точки, входи. Запускаю вірус, зливаюся з ним, розтворяюсь, наближаюся до однієї з контрольних точок.

Якщо мене зараз виб'є, сподіваюся, Антер здогадається привести до тями. Тоді точно приховати нічого не вдасться.

До біса ідіотські думки, агенте Там. Далі.

Проходимо точку, легке коливання мережі, але сигналів тривоги немає. Йдемо до входу. Заходимо, треба ж. Хороший вірус, відразу видно, що тут таке устаткування не відомо, йдемо вільно, немає від нас гідного захисту, у паролів по парі хвилин всього затримуємося.

Намагаюся запросити схему. Як тут все зонується? Просторово? У зашифрованому вигляді? Абияк?

Гаразд, пробуємо. Скільки там часу пройшло? Прочиняю очі, намагаючись не втрачати концентрації. Антер все також сидить, не обертається. Розумничка мій.

Гаразд, давай пошукаємо кабінет, якщо тут мережа накладена на простір, може, потрібна інформація лежить прямо в кабінеті.

Зовсім трохи возимося зі входом, дурниця. Проникаємо, ох, який шквал!

Кілька хвилин приходжу до тями, поки мікросітьовик не стабілізує надходження інформації в мозок. Нема коли наразі, перекачую все.

Контрольні точки виходу гаснуть одна за одною. Тягну інформацію в декілька потоків. Здається, все. Ох, сподіваюся, воно того варте!

А знаєте, що мені ще потрібно... Подивимося-ка, як тут раби в мережу включені. Нехай наші розберуться, може, що надумають. І чіпи їх звідси розглянемо, чіпи виглядають сумісними пристроями, запароленими. Боюся лізти, ще випадково когось вдарить.

Акуратно виходжу, закриваючи за собою всі виходи. Відновлюю структуру. Додому.

– Все, – видихаю, відключаю мікросітьовик. Знімати сенсу немає, ані секунди тут не залишуся, всеодно він непомітний.

– Що, пані? – не обертаючись.

Ох, лишенько моє. І що ж нам тепер робити?