Раді Вас бачити!

Артем провів великим пальцем по її щоці.

— Ти втомилася?

— Я? - Мирослава пирхнула. - Та ні. Просто останнім часом почала підозрювати, що жити в режимі «робота-дім-робота-дім» - це трохи схоже на гарно упаковану пастку для нас обох.

— Знову почалося?

— А що почалося?

— Оце твоє. Коли тобі раптом усе не так.

Вона спокійно подивилася на чоловіка.

— Тобі не подобається, коли я думаю вголос?

— Мені не подобається, коли ти сама себе накручуєш.

— Я не накручую себе, Артеме. Я просто не сліпа.

Він зітхнув. Ця розмова втомила його ще до свого початку.

— Миро, у нас усе нормально.

Оце “нормально” вона останнім часом чула надто часто.

У нас усе нормально.

Ми дорослі люди.

У нас хороше життя. Чого тобі ще треба?

Проблема була в тому, що вона й сама не завжди могла чітко відповісти, чого саме і не вистачає. Пристрасті? Вогню? Чи просто чогось справжнього, а не цього ідеального набору для красивого життя?

Артем знову нахилився і поцілував її. Рука впевнено лягла на стегно, потім на поперек. Мирослава відповіла. Автоматично, звично, без протесту. Вони не були чужими і знали тіла одне одного до дрібниць. Вона добре знала бажання, задоволення і хорошу чоловічу жадібність. І так само добре знала інше: секс не рятує стосунки з тріщиною.

Артем притиснув її до стільниці сильніше. Пальці ковзнули під шовк халата, тепла долоня торкнулася внутрішнього боку стегна. Мирослава ледь видихнула йому в губи. Тіло реагувало, воно залишалося живим і гарячим. Просто тепер у дотиках жила звичка, а не почуття.

Він поцілував її в шию, спустився губами нижче. Мирослава заплющила очі

Приємно. Так.

Знайомо. Так.

Потрібно їй це зараз? Не дуже.

Вона м’яко вперлася долонею йому в груди.

— Не зараз.

Артем завмер. Відсунувся, крутнув головою. В очах майнуло легке роздратування, але чоловік одразу сховав його.

— Тобі на роботу?

— Мені завжди на роботу.

— Ти останнім часом від мене тікаєш.

— Не вигадуй.

— Я не вигадую.

Мирослава узяла чашку з кавою.

— Ти зараз серйозно хочеш це обговорювати о восьмій ранку?

— Я хочу зрозуміти, що з тобою.

Вона зробила ковток і лише тоді відповіла:

— А якщо нічого? Якщо я просто не хочу, щоб мене лапали між кавою і першим записом клієнтки?

— “Лапали”? - він сухо всміхнувся. - Дякую, дуже приємно.

— Ой, тільки не починай ображеного генія. Ти прекрасно зрозумів, що я мала на увазі.

Він відступив на крок і сперся руками об край кухонного острова.

— Ти стала різкою.

— Ні. Просто перестала сюсюкатися.

Зависла пауза. Незручна, зайва, але знайома.

Мирослава дивилася в чашку й думала, що оце їхнє справжнє життя. Не фото з відпустки. Не красиві вечері. Не секс у дорогій постелі. А оці ранки, де все вже давно зрозуміло, але ніхто не хоче називати речі своїми іменами.

— У мене сьогодні пізня операція, - сказав Артем уже іншим тоном. Діловим. - Потім, можливо, ще заїду в клініку до одного знайомого. Не чекай рано.

— Я й не збиралася.

— Миро.

— Що?

— Не треба так.

Вона повільно підняла очі.

— Як “так”, Артеме?

Він нічого не відповів. Це теж було повністю в його стилі - просто промовчати і вдати, ніби все добре.