Спочатку:
На сторінку книги
Мирослава стояла в коридорі й дивилася в порожнечу перед собою.
Усе. Треба було щось із цим робити. Не завтра. Не потім, коли випаде зручний момент. Не після чергової спільної вечері чи його складної операції. Досить.
Вона більше не кохала Артема.
Можливо, колись це й було почуттям. Навіть сильним. Але зараз усе звелося до звички. Побут, регулярний якісний секс, сніданки на замовлення і гарна обгортка для знайомих. Він був хорошим чоловіком. Вона - правильною жінкою. Разом вони здавалися ідеальною парою.
Оце й починало бісити. В ідеальності не лишилося життя.
Жодного разу не перехопило подих. Ноги не підкошувалися від його кроків за спиною. Вони навіть не сварилися так, щоб хотілося або вдарити, або цілувати до нестями. Була лише рівна, холодна стабільність.
Мирослава видихнула, забрала з комода телефон і ключі від машини. Останній погляд у дзеркало - усе добре. Буквально все. Квартира, престижна робота, зовнішність, статус, надійний чоловік і зрозуміле майбутнє.
І чомусь саме від цього хотілося вилаятися.
— Дідько, - пробурмотіла вона під ніс.
Телефон завібрував. На екрані висвітилося повідомлення від адміністраторки клініки. Слідом прилетіло друге - нагадування про першу пацієнтку. Робочий день уже почався.
Вона взялася за дверну ручку і раптом завмерла. По пальцях наче пройшов слабкий струм.
Щось було не так.
Відчуття накотилося різко, важким ударом під дих. М’язи всередині напружилися, шлунок стиснувся в тугий вузол, а дихання застрягло в горлі. Таке траплялося рідко. Але вона пам’ятала кожну таку мить.
Дурна інтуїція. Дика, звіряча логіка тіла, яка кілька разів рятувала її.
Одного разу вона так само передумала заходити в супермаркет, хоча вже трималася за скляні двері. За п’ять хвилин там почалася різанина. Іншим разом прокинулася серед ночі з глухим жаром у грудях і одразу набрала батька. Виявилося, саме в ту хвилину його везли в реанімацію з інфарктом.
Вона нікому про це не розповідала. Бо звучало це, м’яко кажучи, дивно.
Зараз тіло сигналізувало про те саме.
Це не був страх чи паніка. Просто чітке фізичне відчуття: сьогодні не можна діяти за звичним шаблоном.
Мирослава повільно видихнула.
— Тільки не починай, - тихо сказала вона сама до себе.
Але всередині знову стиснулося. Наче десь дуже глибоко, під шкірою, ворухнулося те, що давно спало. Ледь помітно. Як чужий подих біля вуха. Щось таке, що не мало жодного стосунку до звичайної логіки.
На підземній парковці Мирослава сіла в машину, кинула сумку на сусіднє сидіння, завела двигун і кілька секунд просто сиділа, дивлячись перед собою.
До клініки вона завжди їздила одним маршрутом. Завжди. Бо так було швидше і зручніше.
Сьогодні пальці затято відмовилися крутити кермо праворуч. Хтось уперто, майже грубо штовхав її в протилежний бік - на довгу, забиту тягучками дорогу через старий центр.
Вона насупилася й сильніше стиснула обшивку керма.
— Серйозно?
— Якщо я зараз через цю довбану параною запізнюся на прийом, я сама себе приб’ю.
Але рука сама увімкнула лівий поворотник. Авто рушило зі свого місця.
Це мав був звичайний ранок7 Один із сотень таких самих нудних ранків.
І водночас - ні.
Щось уже змінилося.
Щось вело її просто зараз - вперто, без пояснень, позбавляючи права вибору, ламаючи щоденні графіки.
Мирослава виїхала на незвичну розв’язку. На дорогу, де їй не було чого робити без вагомої причини.
Причина точно була. Вона просто ще не встигла зрозуміти яка.
