Спочатку:
На сторінку книги
Частина 3. Наречений
Дамір
– Марен Кастель прибув, – повторив я, не відводячи очей від каретного двору.
Я знав Кастеля. Ми перетиналися при імператорському дворі надто часто, щоб у мене лишилися хоч якісь ілюзії щодо його честі. Марен не був бойовим магом чи воїном, чиї шрами говорять самі за себе. Його зброєю були зв’язки, ювелірно підібрана брехня, вміння подобатися правильним людям та ідеальне знання придворних закулісних ігор.
Він зазвичай з’являвся бездоганно вбраним. І завжди там, де можна було щось забрати.
Опустивши погляд нижче, я відмітив деталь, що Марен приїхав не сам. Його супроводжував невеликий почет, слуги, особиста охорона та один сивий чоловік у цивільному, якого я раніше бачив серед казначеїв столиці. Це робило його приїзд ще менш схожим на візит занепокоєного нареченого до хворої дівчини.
Я розвернувся до Леори, очікуючи побачити в її очах звичну дівочу тривогу чи сором’язливість перед майбутнім чоловіком.
Але дівчина блідне прямо на очах.
Її пальці з силою впилися у спинку дубового крісла. Погляд став не просто холодним - жорстким, наче вона дивилася не на нареченого, а на ката. У цьому погляді не було страху. Це було впізнавання.
Але ж вона знала Кастеля роками, — промайнула тривожна думка. — Чому вона дивиться на нього так?
– Ти його боїшся? – тихо запитав я, роблячи крок до неї.
– Ні, – відрізала вона, навіть не кліпнувши.
– Брешеш.
Вона різко перевела погляд на мене.
– Я не сказала, що рада його бачити, Торгальде. Це різні речі.
Вона все ще була блідою після нічної реанімації Еріка, коли віддала братові майже весь свій резерв.
– Нам треба спуститися, – мовив я, випростовуючись. – Ти господарка Арденвалів і мусиш зустріти гостя.
Побачивши, як вона хитнулася, я мовчки простягнув їй руку. Леора зміряла мою долоню підозрілим поглядом.
– Я дійду сама.
– Учора ти казала те саме, – нагадав я без тіні посмішки.
– І дійшла.
– До моменту, коли непритомною впала мені на руки.
Вона роздратовано видихнула, але вхопилася за мій лікоть. Її пальці були прохолодними, а крізь тонку тканину мого камзола знову пробилося те важке, ледь відчутне магічне тепло. Зараза! Я зловив себе на тому, що мені надто подобається відчувати її поруч — жорстку, вперту й живу.
Коли ми спустилися у головну залу, Вірена вже була там.
Нічного психозу, криків і звинувачень наче й не було. Перед Кастелем вона постала бездоганною господинею: привітна усмішка, вишукані реверанси, повний контроль над собою. Ні слова про зачинену у вежі Едну. Ні слова про тещо відбулося з Еріком.
Надто швидко взяла себе в руки. Я занотував це в голові як деталь для роздумів.
– Леоро. Нарешті, – Марен Кастель ступив нам назустріч із теплою, майже сентиментальною посмішкою.
Його хода була впевненою. Він простягнув руку, плануючи взяти її долоню й торкнутися пальців губами, як того вимагав етикет.
Але Леора просто й демонстративно висмикнула руку назад.
Марен застиг. Його посмішка здригнулася. Раніше Леора ніколи б не дозволила собі такої поведінки перед нареченим — вона б тихо опустила очі й підкорилася.
І тут вона тихо, але абсолютно виразно процідила крізь зуби мовою, якої я раніше не чув:
– Твою ж мати…
Слово прозвучало настільки чужорідно й різко, що Марен здивовано кліпнув очима. Я теж на мить занепокоївся, не розуміючи значення цієї фрази.
Проте Леора була спокійна. Вона випростала спину, тримаючи підборіддя з королівською величчю, і подивилася на нього так, ніби це він порушив усі правила пристойності.
– Ти змінилася, – повільно промовив Кастель, мружачись і знову вивчаючи її обличчя.
– Кажуть, хвороба іноді творить дива, – карбувала вона кожне слово.
Я ледве втримав посмішку. А от Кастелю було не до сміху. Його погляд став іншим, цілеспрямованим. Він теж бачив перед собою іншу жінку.
Він зробив крок ближче до неї, порушуючи допустиму дистанцію, і в мені щось неприємно ворухнулося.
Це її наречений, – нагадав я собі. — Офіційно він має право стояти поруч.
Але ця думка чомусь викликала в мені дику лють.
Не подобається? – розтікся в моїй голові іронічний голос мого темного супутника. — Він торкнеться її, Торгальде.
Замовкни, – подумки відрізав я.
Ти можеш просто зламати йому шию. Я допоможу.
Я сказав — замовкни.
Ми перейшли до малої вітальні. Кастель одразу помітив відсутність молодшого спадкоємця.
– А де наш чудовий лорд Ерік? – невимушено запитав він, сідаючи в крісло. – Я сподівався привітати хлопчика.
Вірена відкрила рот, щоб видати чергову брехню про "хворобу й сон", але я перебив її на півслові.
– Вночі на Еріка було здійснено магічний напад, – мовив я, фіксуючи кожне коливання на обличчі Марена.
Я не слухав його слів — я дивився на реакцію.
Марен зіграв бездоганно. Втім, аж надто бездоганно. Щирий подив, миттєво зсунуті брови, тривога в голосі, доречні запитання. Жодного зайвого руху, жодного збою в міміці. Людина, яка насправді здивована, поводиться хаотичніше.
– Напад? У замку Арденвалів? – він повернувся до мене. – Чи затримано винних?
– Нашу служницю Едну зачинено у вежі, – я витяг із кишені й кинув на стіл уламок розбитого срібного маяка. – На підставі цього артефакту.
Погляд Марена впав на зіпсоване срібло. І тут я спіймав це! А саме його очі затрималися на уламку буквально на секунду довше, ніж вимагала звичайна цікавість. Всього лише частка миті. Він не здригнувся, не зблід, але відбиток був зроблений.
Понад те, коли Кастель проходив повз мене, я вловив своїми бойовими каналами слабкий, майже вивітрений магічний слід. Власна магія Марена мала той самий характерний солодкуватий відтінок, що й маяк у кімнаті Еріка. Це ще не був прямий доказ — такий слід міг лишитися від придворного захисного закляття чи телепортаційної мережі столиці.
Від нього пахне цим брудом, – загарчав у голові супутник. -
Я відчув.
Тоді вбиємо його прямо тут.
Не можна вбивати кожного, хто мені не подобається.
Можна, Торгальде. Ти просто надто нудний для цієї війни.
Тим часом Марен склав руки на колінах і озвучив справжню мету свого дострокового візиту.
– З огляду на трагічну смерть лорда Арденваля, хворобу Леори та нестабільність у замку, родині потрібен захист. Я не бачу причин відкладати те, що й так визначено. Ми повинні прискорити весілля.
Він подивився на Леору з м'якою, турботливою посмішкою.
– Я пропоную провести церемонію протягом цього тижня.
Я очікував, що дівчина розгубиться від такого тиску. Але вона лише холоднувато примружилася.
– Я бачу причину, – мовила вона твердо.
Марен підняв брову.
– Яку ж, Леоро?
– Я не хочу.
У вітальні зависла тиша. Вірена побіліла, слуги біля дверей завмерли. Леора Арденваль ніколи в житті не заперечувала проти цього шлюбу відкрито.
Марен уперше втратив самовладання. Лише на секунду — його губи стиснулися в тонку лінію, а в очах ковзнула справжня лють.
Але він швидко повернув маску.
– Ти ще не оговталася після гарячки, Лапочко, – мовив він із лагідною, зверхньою поблажливістю, від якої нудило. – Ти виснажена. Ми поговоримо про це пізніше, коли ти відпочинеш і зможеш мислити тверезо.
Він просто знецінив її рішення, спихнувши все на хворобу. В точності так, як це робила Вірена вночі. Шаблон поведінки був ідентичним.
Я зробив крок уперед, втручаючись у розмову вже як імперський слідчий.
– До завершення розслідування замаху на спадкоємця будь-які рішення, що змінюють юридичний статус леді Арденваль або майна роду, будуть призупинені.
Марен повільно підвівся, помірявши мене холодним поглядом.
– Наш шлюб не належить до теми імператорського розслідування, лорде Торгальде.
– Щиро сподіваюся, Кастелю, – відрізав я. – Дуже сподіваюся.
За годину, коли Вірена вийшла давати розпорядження слугам, Марен перехопив мене в порожньому галерейному коридорі.
Без жінок і свідків його обличчя більше не випромінювало приязні.
– Ти занадто багато часу проводиш біля моєї нареченої, Торгальде, – тихо мовив він, перепиняючи мені шлях.
– А ти занадто мало, – я зупинився навпроти, – якщо тільки сьогодні помітив, що з нею щось не так.
Кастель застиг. Його очі звузилися.
– Ти теж це помітив?
Це було подібне до удару. Він знав. Марен Кастель чітко розумів, що перед ним ніби інша дівчина. Питання полягало в іншому: наскільки давно він це зрозумів і яку гру веде?
– Мені потрібно поговорити з Леорою наодинці, – мовив Кастель уже звичним, наказовим тоном.
– Ні, – викарбував я. – Не в цьому замку і не під час розслідування.
Марен повільно посміхнувся, крокнувши вбік.
– Боюся, Торгальде, це вирішувати не тобі.
Я обернувся. У дверях галереї столя Леора. Вона чула кожне слово нашої суперечки.
Я очікував, що вона заперечить, але дівчина подивилася прямо мені в очі.
– Нехай, – сказала вона тихо.
– Леді Леоро, ні, – я різко повернувся до неї.
– Я поговорю з ним наодинці, Торгальде. Вийди, будь ласка.
І ось це мені не подобалося зовсім.
