Спочатку:
На сторінку книги
Частина 2
Агнеса мовчала. Не захищала ні Вірену, ні весь цей хімічний арсенал на столі. По тому, як судомно вона смикала край фартуха, Мирослава зрозуміла: служниця все чудово бачила.
— У мене є якісь записи? - запитала Мирослава, намагаючись намацати бодай якусь зачіпку. - Щоденник, листи? Те, що належало тільки мені.
Агнеса злякано кліпнула, переминаючись з ноги на ногу.
— Листи паперові є, леді... але свій таємний щоденник ви ж не на папері вели. У вас для цього Хроніка крові є. Мнемо-кристал пана Роана.
Мирослава ледь не перепитала «що-кристал?», але вчасно прикусила язика.
— І де він?
— У письмовому столі, під замком, - служниця стишила голос. - Туди доступ маєте тільки Ви. Кристал реагує лише на вашу руку. Леді Вірена наказала нічого там не чіпати, поки ви не зміцнієте. Вона сама хотіла його забрати, але ж камінь чужих не приймає, відразу б’є відкатом.
Мирослава щиро всміхнулася.
— Я вже починаю обожнювати цю турботливу жінку. Покажи, де саме він знаходиться.
Агнеса рушила до кутка кімнати. Масивне темне дерево, бронзові ручки. Мирослава підвелася. Ноги тремтіли, в колінах була неприємна слабкість, але йти було можна. Вона повільно дійшла до стільниці й сперлася пальцями об холодний дерев’яний край.
На поверхні лежали дрібниці: гребінець із парою темних волосин, засохла срібляста трава, ніж для розпечатування листів.
— Ви останнім часом майже не наговорювали в нього, - тихо сказала Агнеса, висуваючи глибоку шухляду. - Сил не було.
В глибині шухляди, куди вказала служниц, лежала тонка, абсолютно гладка пластина з глибокого темного кристала. За розміром - один в один як сучасна електронна книжка, тільки без жодної кнопки чи роз’єму.
Мирослава взяла пристрій у руки. Дивне відчуття - пальці намертво вчепилися в прохолодну поверхню. Мозок Мирослави бачив цей гаджет уперше в житті, але тіло Леори зреагувало миттєвим рефлексом. Шкіра на її великому пальці ледь кольнула, і кристал під долонею раптом ожив, пустивши всередині себе мерехтливі фіолетові нитки магічних знаків.
— Це ваша Хроніка, - прошепотіла служниця, заглядаючи через плече. - Ви закривали її навіть від мене. Тільки ваш голос або дотик відкриває сховище думок.
Мирослава промовчала. Всередині панував чистий шок. Вона дивилася на глянцеву поверхню і розуміла, що перед нею лежав місцевий сенсорний планшет із біометричним паролем на рівні ДНК. Чортова магічна цивілізація.
Вона торкнулася пальцем першого мерехтливого символу. З глибини пластини долетів тихий, ледь чутний шепіт - її власний, тобто голос справжньої Леори. Нотатки були короткими, сухими й точними. Жодних дівочих сліз про сукні чи бали. Сухий клінічний аналіз: «Після синього відвару - нудота, слабкість посилюється. Після настою з чорним коренем - ломить суглоби. Сон важкий, без сновидінь. Серце б’ється нерівно. Не казати дітям».
Мирослава аж брови підняла від поваги. Оце так пацієнтка! Леора все бачила. Не розуміла хімічного складу отрути, але за допомогою магічного диктофона вела власну картку хвороби.
Вона провела долонею далі, гортаючи записи. Наступні гліфи спалахували криво, лінії розмивалися, наче Леора наговорювала їх крізь страшні судоми: «Вірена знову питала про камінь Арденвалів. Не бачить його. Чому питає, якщо своя? Дітей не лишати наодинці з нею. Агнеса боїться. Не вірю більше відварам тітки. Якщо стане зовсім зле - Дамір».
— Дамір, - прочитала Мирослава вголос.
Агнеса здригнулася від цього звуку.
— Леді?..
— Тихо. - Мирослава вчитувалася в останній, майже згасаючий символ на самому краєчку пластини: «Якщо він не приїде до того, як…» Далі знак просто розчинявся в темряві кристала. Фінал історії.
Мирослава опустилася в крісло біля столу, бо коліна таки зрадницьки підкосилися від тривалого стояння. «Вона все знала. Леора розуміла, що її прибирають, і збирала докази в цей кристал».
— Ви нікому його не показували, - ледь чутно промовила Агнеса. - Навіть мені доступу не давали.
— І правильно робила. Отже, Агнесо, хто ще в цьому замку міг знати, що Леора веде Хроніку й щось підозрює?
— Ніхто, леді. У домі зараз усі або залякані Віреною, або вдають, що нічого не бачать.
— А ти чому мовчки дивилася на моє згасання?
Служниця судомно зітхнула, з її очей бризнули сльози.
— Я бачила, що ви стаєте як біле полотно. Що після ранкових ліків вас трусить лихоманка. Але леді Вірена повторювала, що це хвороба виходить зсередини, що це таке очищення організму.
— Очищення? - Мирослава видавила злий, цинічний смішок. - Звісно. Найкращий засіб від головного болю - гільйотина. Чистить радикально і назавжди.
— Я хотіла їй вірити, - прошепотіла Агнеса, ховаючи обличчя в долонях. - Бо якщо не вірити, то виходить, що я просто стояла й дивилася, як вас убивають. А зробити нічого не могла.
Оце було чесно.
Мирослава відклала темну пластину кристала на стіл.
— Гаразд. Проїхали. Минуле лишаємо ззаду. Відсьогодні правила міняються. Все, що мені несуть пити, їсти чи чим мазати - спершу показуєш мені. Ти фіксуєш: хто приніс, коли й після чого. У кімнаті нічого не лишається без мого дозволу.
— Леді… якщо леді Вірена дізнається..
— То що? Скасує моє право на десерт чи не подарує мені листівочку на свято? Агнесо, мене в цьому ліжку ледь не поховали її корисними відварами. Мені на її почуття глибоко начхати.
Служниця дивилася на неї так, наче перед нею сидів капітан бойового загону, а не немічна дівчина, яка три дні лежала без пам’яті.
— Ви дуже змінилися, леді.
Мирослава кинула погляд у бік великого дзеркала. У виснаженому обличчі Леори й справді з’явилося те, чого Вірена точно не чекала, впертість професійного лікаря.
— Та просто мені набридло бути зручним трупом у чиїхось планах. Де решта важливих речей батька?
—Шухляда внизу заїдає, її заклинило. А ключ від малої скриньки пана Роана зник десь місяць тому. Ви тоді дуже шукали його, нервували, а наступного дня просто не змогли підвестися з ліжка. Не пам’ятаєте?
— Не пам'ятаю, - відрізала Мирослава. - Потім зсунемо цю шухляду з петель за допомогою лома. Значить так: до того, як сюди завітає Вірена, я хочу знати три речі. Хто конкретно носить мені відвари, хто має доступ до близнюків і де в цьому замку можна поговорити без зайвих вух.
Агнеса швидко кивнула.
— Я все дізнаюся, леді. Вона може прийти скоро.
— Нехай приходить. Зачекаю на нашу лікарку з великим медичним інтересом.
І вимовивши це, Мирослава зрозуміла, що це правда. Грати в хованки під ковдрою вона не збиралася. Напад - найкраща оборона, особливо коли твій супротивник думає, що ти вже вибираєш собі колір труни.
