Спочатку:
На сторінку книги
Частина 2. За крок до межі (Дамір)
Я вриваюся в спальню першим, на ходу викинувши руку вперед..
Ерік бився на ліжку в судомах. Мала Еміра, затиснута в кутку кімнати, затискала рот кулачками й беззвучно плакала.
Над хлопчиком не висіло ніякого видовищного темного туману - магія вбивала тихо. Я бачив це своїм баченням мага: над його сонячним сплетінням згустився важкий, пульсуючий всмоктувальний вузол. Чуже закляття впилося в його магічні канали й витягувало з нього життєву силу.
І найгірше — це не була перша атака. Судячи зі стоншених, надривних стінок каналів, з хлопчика висмоктували магію місяцями. Малими краплями, щоб ніхто не помітив. Сьогодні потік просто посилили в кілька разів.
Я швидко скинув пальці вверх, вивільняючи срібний резерв. Срібні лінії бойової магії пробігли стінами, підлогою та віконними рамами, замикаючись у суцільний відсікаючий контур. Зовнішній канал прервався.
Але вузол на самому Еріку залишався.
– Не бий силою! – вигукнула Леора, прориваючись повз мене. – Закляття вплелося в його канали! Якщо ти його просто випалиш, серце Еріка не витримає!
Вона була права. Я здивувався, звідки вона знає? Моя магія могла руйнувати, але не здатна була ювелірно «розплести» чужу жилу без шкоди носію.
Леора впала на коліна біля ліжка. Без вагань вона поклала праву долоню йому на груди, а ліву - на сонячне сплетіння.
Фіолетове сяйво Арденвалів спалахнуло під її пальцями. Вона не намагалася вибити закляття. Дівчина почала насичувати власною регенерацією пошкоджені стінки судин Еріка, утримуючи його власну силу й створюючи заслон, поки я розривав вузол.
Це був божевільний баланс. Я руйнував — вона відновлювала.
У цей момент її магія роздвоїлася. Я відчув це шкірою. Всередині неї діяв її Слідовик-захисник, який мов щит перекривав дитину від зворотного магічного удару. І водночас прокинувся ще один Слідовик — пронизливий Шукач? Він не захищав. Він упевнено фіксував відбиток чужого магічного почерку. Як таке можливо? У кожного члена цього роду, з їхньої історії, був один Слідовик!
Добре розберуся з цим пізніше.
Раптом фіолетове світло під її руками почало тьмяніти.
Дівчина зблідла. Її дихання стало уривчастим, а губи ставали синючими. Тіло Леори, яке нещодавно почало оживати, не мало таких ресурсів. Вона віддавала власну життєву енергію.
– Досить, – рявкнув я, ступивши крок.
– Ще ні, – витиснула вона крізь затиснуті зуби.
– Леоро, ти віддаєш резерв!
– Він ще не тримається! – дівчина навіть не підняла голови.
Мене обпекло зсередини. Жінка, яку я підозрював у підробці, яка брехала мені в очі й дивилася зі зверхністю, зараз без вагань спалювала себе заради малого спадкоємця.
Я ступив уперед і поклав долоню їй на плече.
Ніяких ігор. Я просто відкрив свій резерв і дозволив срібній бойовій магії потекти в її виснажені канали.
Я не очікував такої реакції. Магії не зіштовхнулися. Моє срібло стало жорстким каркасом, а її фіолетове сяйво — точним провідником. Я відчув її пульс під своєю долонею — шалений, частий, живий. Вона різко вдихнула повітря, на секунду повернувши до мене обличчя. У її очах промайнув дикий, первісний переляк від того, наскільки легко наші сили зайшли одна в одну.
– Потім, – процідила вона, змушуючи себе дивитися на брата.
Світла Мати, вона ще й це відчула, – промайнула думка, від якої стиснулися щелепи.
– Зараз! – скомандувала вона.
Я вдарив срібним імпульсом прямо через її провідний контур. Вузол розпався на дрібні, згасаючі іскри.
Ерік різко й глибоко вдихнув, судоми припинилися. Фіолетове сяйво згасло, і хлопчик розплющив каламутні очі.
– Леоро... – прошепотів він.
Вона безсило опустилася на край матраца, торкаючись його лоба.
– Я тут. Спи.
Але Слідовик -Шукач всередині неї не заснув. Мирослава повільно піднялася, ледь тримаючись на ногах, і покрокувала по кімнаті. Її погляд зупинився на узголів'ї ліжка.
Там висів невеликий срібний медальйон-оберіг.
Вона простягнула тремтячу руку й зірвала його із цвяха.
– Його принесла Една, – тихо мовила вона. Спогад Леори відгукнувся миттєво. «Скажи, що від тітки Вірени. Для захисту від нічних жахів».
Я підійшов і забрав річ з її долоні. Зімкнувши пальці, я пустив краплю сили. Срібло тріснуло, вивільняючи тухлий запах.
– Це не самостійне прокляття, – сказав я, розглядаючи зламану річ. – Це канальний маяк. Хтось через нього дистанційно випивав з дитини магію. І цей почерк я вже бачив раніше,у двох інших згаслих родах.
– Це докази проти Вірени? – її очі спалахнули.
– Ні, – зупинив я її. – Це доводить лише те, що річ пройшла через рукиїї служниці Едни. Вірена могла не знати, що дарує, а служницю могли використати всліпу. Поки що ніяких передчасних висновків.
Двері спальні з гуркотом відчинилися. У кімнату вбігла Вірена, за якою тінню тулилася Една.
– Що тут відбувається?! – закричала тітка, дивлячись на розбитий магією засув. – Леоро, ти знову втратила глузд?! Ти налякала дітей серед ночі! Лорде Торгальде, ви бачите, вона неадекватна! Хвороба остаточно пошкодила її розум!
Вірена вже будувала версію божевілля. І найгірше — за інших обставин я б у це повірив.
Я повільно розвернувся, випроставшись у весь зріст, і підняв ліву руку. Чорний перстень імперського слідчого спалахнув срібною руною.
– Служницю Едну взяти під варту, – карбував я кожне слово.
– Що?! – Вірена аж побіліла. – Ви не маєте права забирати моїх людей!
– Вона більше не ваша служниця, – я крокнув до Едни, яка від страху почала осідати на підлогу. – Вона головний свідок у справі про замах на життя спадкоємця Арденвалів. Зачинити її у східній вежі. Без права побачень.
Вірена заніміла. Вона зрозуміла, що важіль контролю вислизає з її рук.
Коли слуги під моїм наглядом вивели налякану Едну, а Вірена пішла за ними, Леора зробила крок до виходу і її ноги просто підкосилися.
Я встиг. Підхопив її до того, як вона впала на підлогу. Я майже не відчув її ваги — виснажена й абсолютно беззахисна на вигляд.
– Леоро! – пробурчав я.
– Не кричи, – прошепотіла вона, важко заплющуючи очі. – Я не померла.
– Ти завжди така нестерпна?
– Коли ледве стою — особливо.
Я не став сперечатися. Завдавши її на руки, я мовчки поніс її коридором до покоїв. Я відчував її холодні пальці й важке дихання.
Зайшовши до її спальні, я обережно поклав її на ліжко.
Дівчина розплющила очі й подивилася на мене тим самим прямим поглядом, який так дратував мене й кожного разу я надто гостро відчував, наскільки близько вона знаходиться.
– Ти могла себе вбити, – мовив я, злившись більше на себе, ніж на неї.
– Не драматизуй.
– Ти віддала йому майже весь свій резерв!
– Він дитина, – зрізала вона. – Мій брат.
Я замовк, дивлячись на дівчину.
– А ти? – тихо вирвалося в мене.
Леора застигла. Вона чекала допиту, звинувачень чи чергової спроби викрити її брехню. Але вона не чекала, що імперський маг просто спитає про неї.
– Нічний збіг мені дуже не подобається, – я перевів тему, відступаючи на крок, щоб повернути контроль над собою. – Хтось намагається висмоктати з малого лорда сили вночі, а через кілька годин сюди має прибути чоловік, який хоче одружитися зі спадкоємницею.
– Думаєш, це пов’язано?
– Думаю, відтепер ми нічого не називаємо збігом. Відпочивай.
Минуло кілька годин.
Ніч поступилася місцем сірому, туманному ранку. Ерік спав спокійним сном, Една сиділа під замком, а я встиг розставити біля дитячих покоїв двох надійних вартових зі свого супроводу.
Ближче до обіду сонце так і не пробилося крізь хмари. З боку парадної брами лунав тупіт коней, стукіт важких коліс та сурми.
Я стояв біля високого вікна вітальні. До каретного двору в’їжджав розкішний кортеж під стягами роду Кастель. Вони приїхали раніше, ніж їх чекали.
Позаду пролунали тихі кроки. Леора, трохи відновлена після сну, але все ще бліда, зупинилася біля дверей.
– Хто там? – спитала вона.
Я дивився, як із золотої карети виходить чоловік у дорогому камзолі. Спокійний, ідеально виголений, із холодною, розрахованою усмішкою. Він зовсім не скидався на нареченого, який приїхав співчувати хворим.
Я не відвів погляду від двору.
– Марен Кастель прибув.
Вдячна кожному за ваші сердечка
З любов'ю ваша Лана Сетман
