Спочатку:
На сторінку книги
Частина 3. Не її очі
Вірена пішла, забравши слуг, і двері зачинилися.
Дамір залишився на місці. Він дивився на дівчину довго й відверто.
Зовні перед ним була Леора. Ті самі витончені риси, те саме темне волосся, той самий голос. Але її погляд... Леора, яку він пам’ятав, ніколи не дивилася так прямо. Вона не тримала чоловічий погляд, не випростовувала плечі з такою самовпевненою нахабністю і не розмовляла з ним на рівних.
А ця дивилася. Ще й так, що йому хотілося підійти ближче.
А головне – її магія відчувалася інакше.
Що з тобою сталося, Леоро? - промайнула підозріла думка.
Мирослава відчула, як його скануючий погляд випалює шкіру. І саме ця напруга несподівано спровокувала чужий спогад у її голові.
Перед очима пробіг образ: мати Леори. Красива магиня. Її тепло, руки, запах... А потім – раптовий біль, її смерть, похорон, батько, який після цього зламався й став жорстким, та маленькі Ерік і Еміра. Сама Леора почала згасати саме після тієї втрати.
Але це більше не здавалося чужим уривком. Мирослава просто знала це.
І тут дівчину з’явилася усвідомленість, що тиша в її голові була надто довгою і навіть глибокою.
Леоро? – подумки покликала вона.
Ніхто не відгукнувся. Особистість справжньої спадкоємиці остаточно розчинилася, залишивши тільки пам’ять.
І саме в той момент, коли Мирославі стало моторошно, Слідовик усередині її крові зпрацював із новою силою. Свит перед очима змінився.
Не голосом. Магією.
Простір навколо розпався на тисячі прозорих ниток. Вона побачила залишені магічні сліди на меблях, напрямки сил і старі дотики. Вона подивилася на Даміра – і вперше побачила його справжню суть. Навколо нього вирував океан приборканої бойової магії. Темне срібло пронизувало його руки, шию, груди, відбиваючись у глибоких магічних шрамах під одягом.
А під цим усім... ховалося щось іще. Мирослава примружилася, вдивляючись у темну сутність біля його серця.
Мирослава завмерла.
— Оце ще що?
Дамір різко підняв голову. Його брови зсунулися.
– Що ти бачиш?
– Поки не знаю, – тихо відказала вона.
Щелепи Торгальда стиснулися. Його це не просто зачепило – це його збентежило. Внутрішню сутність імперського воєнного мага не міг відчути ніхто.
Він підійшов ближче.
— Леоро?
— я сказала , не знаю.
У той же момент глибоко всередині Даміра його власний темний супутник заворушився й видав коротке, здивоване відлуння.
Вона мене відчула.
Заткнися, – подумки відрізав Дамір.
Але внутрішній голос був правий. Колишня Леора – квола, залякана й напівжива – не могла цього зробити навіть у найкращі свої дні.
– Мені потрібно в кабінет батька, – промовила Мирослава, пригадуючи підказку з пам'яті крові. – До родового кристала.
Вони мовчки повільно піднімалися на другий поверх. Двері батьківського кабінету були запечатані старою, важкою магією. Дамір ступив уперед і приклав свій чорний перстень. Магічний захист розпізнав імперський знак, замерехтів, але двері не відчинив. Родова магія Арденвалів вимагала крові господаря.
Мирослава ступила крок і просто поклала долоню на темне дерево.
Слідовик у її жилах заричав. Навколо її пальців спалахнули й розбіглися дверима яскраві фіолетові руни. Важкий замок глухо клацнув, і двері самі повільно відчинилися.
Дамір застиг позаду, дивившись на неї вже зовсім по-іншому. Леора ніколи не володіла достатньою силою, щоб так легко активувати повний родовий захист.
У кабінеті пахло старим пергаментом, сухими травами та каменем. На масивному дубовому столі лежав він – підставка з темного срібла, в якій тьмяно жеврів гранчастий родовий кристал Арденвалів.
Мирослава автоматично підійшла й, не вагаючись, накрила камінь долонею. Звідки в неї з’явилася сила, вона не розуміла.
Потужний розряд прошив тіло від кінчиків пальців до п’ят.
Магія крові вибухнула в її свідомості, розгортаючи сувій знань. В один момент вона отримала все: етикет, традиції, структуру дому, карти таємних ходів, обличчя ворогів, спогади про смерть батька та поступове виснаження її власного тіла. Вони не просто передалися їй – вони стали її власною пам’яттю.
У цій спалахуючій темряві на мить виринув останній, крихітний силует Леори.
Вони твої тепер, – донісся слабкий, але спокійний шепіт.
Мирослава міцніше стиснула кристал.
Ні. Наші.
Останнє тепле відчуття вдячності торкнулося її серця, і Леора остаточно відійшла, звільняючи місце. Проте Слідовик – давня родова сила – остаточно сплівся зі свідомістю Мирослави, визнаючи її єдиною господаркою. Вона відчула його чіткіше , ніж раніше. Він не пішов разом із Леорою. Навпаки.
Дівчина глибоко вдихнула й обернулася.
Тіло все ще було фізично виснаженим, але потенціал всередині вирував невиданою раніше силою.
Дамір стояв біля дверей. Він дивився на неї так, ніби перед ним постала привид. Постава, розправлені плечі, твердість у підборідді та небезпечне, фіолетове сяйво в очах – це була абсолютно інша жінка.
Він повільно підійшов упритул, зупинившись за крок від неї.
– Хто ти? – його голос прозвучав низько й небезпечно.
Мирослава не відвела очей.
– Дуже цікаве питання.
– Ти схожа на Леору, – маг подався вперед, його гарячий подих торкнувся її губ. – Говориш її голосом. Дім визнає твою кров. Але ти не вона.
Слідовик у жилах Мирослави піднявся, випростовуючись за її спиною, але не для нападу. Він просто зайняв позицію, підтверджуючи її право.
– Можливо, ти просто ніколи не знав справжню Леору, – відчайдушно відповіла вона, прямуючи до виходу. Їй було страшно і вона не мала сил цього приховувати. Вона обійшла Даміра й рушила до дверей.
— Леоро.
Мирослава зупинилася. Не обернулася.
—Я знайду відповідь.
От тепер вона повернула голову.
— Тільки спочатку виріши, чи точно хочеш її знати.
І вийшла.
Дамір залишився біля родового кристала. Камінь досі світився фіолетовим. Він дивився на відчинені двері, за якими зникла дівчина.
Його супутник озвався першим. Вона не Леора.
Дамір провів великим пальцем по чорному персню.
Знаю. Але кров її прийняла.
Це він теж знав. Але тиснути далі зараз було безглуздо.
