Раді Вас бачити!

Частина 2. Право сильного

Двері вітальні різко відчинилися.

На порозі з’явилася Вірена, за якою наляканою тінню тулилася Една в супроводі ще одного слуги. Обоє мовчали, але по напружених обличчях було видно: новина про повернення спадкоємиці вже встигла облетіти весь дім.

Погляд Вірени одразу знайшов Мирославу, потім Даміра і коротку відстань між ними.

Господиня замку завмерла. У її очах промайнув зовсім не страх чи здивування – це було виразне, роздратоване розчарування.

– Лорде Торгальде, я вдячна вам за допомогу, – жінка швидко опанувала себе, випроставши спину. – Далі ми впораємося самі.

Дамір не поспішав відповідати. Він і досі дивився на Мирославу, повністю ігноруючи чужу присутність. Саме це, схоже, зачепило Вірену найсильніше, що у власному домі її демонстративно відсунули на друге місце.

– Едно, – владно мовила тітка. – Проведи леді Леору до її покоїв.

Служниця зробила крок уперед. Мирослава одразу підняла руку.

– Ні.

Служниця застигла на місці.

– Леді?

– Ти до мене не торкнешся.

Вірена повільно повернула голову.

– Леоро.

– Я сказала – ні.

– Една доглядала за тобою багато років.

І саме в цей момент пам’ять Леори відгукнулася без попередження. Серія чітких спогадів промайнула перед очима: Една розчісує їй волосся, приносить воду, допомагає переодягнутися після чергової гарячки, міняє постіль.

Руки. Завжди її руки поруч із тілом.

Мирослава відчула неприємний холод під грудьми.

От лайно.

Якщо травниця мала рацію і отруту передавали через щоденний контакт, то ця жінка могла торкатися Леори роками. Але зараз це ще нічого не доводило. Мирослава змусила себе не дивитися на служницю довго.

– Відтепер мене доглядатиме тільки Агнеса без помічників.

– Це ще чому? – Вірена вже не приховувала невдоволення.

– Тому що я так вирішила.

– Ти ще надто слабка, щоб приймати рішення щодо власного лікування.

Мирослава повільно підняла на неї очі, відчуваючи, як усередині закипає холодна лють.

– Оце якраз ми вже проходили.

Вірена стиснула губи.

– Ти поводишся нерозумно.

– Можливо, – Мирослава повільно відкинулася на спинку дивана. – Але поки що я жива.

У кімнаті стало тихо.

Дамір не втручався, і це Мирославі подобалося. Він не кинувся її захищати чи повчати. Чоловік просто спостерігав. Його важкий погляд переходив від Вірени до Едни, потім до слуги біля дверей і назад до дівчини. Занадто уважний, щоб щось випустити з уваги.

Една знову зробила дрібний рух до Мирослави.

– Зупинися, – нарешті заговорив Дамір.

Служниця застигла.

– Перепрошую? – різко глянула на нього Вірена.

– Леді сказала, що не бажає дотику.

– Вона хвора, – холодно відповіла тітка. – Вона не розуміє, що говорить.

– Я чудово розумію, що говорю, – кинула Мирослава.

Дамір ледь повів бровою. Дівчина майже бачила, як йому подобається ця вистава.

– Леоро, ти виснажена, – Вірена підійшла ближче. – Тобі потрібен спокій, а не нові примхи.

– Знову спокій, – Мирослава іронічно зітхнула. – У цьому домі мене так старанно заспокоювали, що я майже померла.

Една зблідла. Вірена теж змінилася в обличчі – лише трохи, але Дамір це помітив. Мирослава зрозуміла це з його погляду.

– Досить, – мовила тітка. – Леді Леорі потрібно повернутися до покоїв. Усі справи дому зараз веду я.

Дамір повільно повернувся до неї.

– Уже ні.

Вірена не одразу зрозуміла.

– Що?

Чоловік розстебнув застібку темного кафтану і випростав руку. На його пальці був чорний перстень. Камінь у центрі раптом ожив – тонка срібна руна проступила просто на темній поверхні, спалахнувши чистим світлом.

– Імператорський знак, – тихо промовила Вірена, помітно бліднучи.

– Саме так, – Дамір опустив руку. – Смерть лорда Арденваля включено до мого розслідування. Як і стан його спадкоємців.

– Смерть мого брата вже розслідували.

– Погано.

– Ви не можете просто приїхати сюди й перебрати на себе владу.

– Я цього і не роблю, – Дамір глянув на Мирославу. – Влада належить спадкоємиці.

Мирослава мало не усміхнулася. Оце вже їй подобалося.

– Леора не в тому стані, щоб керувати домом, – заперечила Вірена.

– А це вже вирішуватиме Леора.

Маг вимовив її ім’я спокійно. Мирослава відчула дивне тепло – не те, що виникло від тілесної близькості, а інше, схоже на повагу.

– Ви не розумієте, що тут відбувалося останні роки, – знову випалила Вірена.

– Саме тому я тут.

Торгальд торкнувся персня великим пальцем. Руна спалахнула яскравіше, і підлогою пробігла тонка срібна лінія. Світло побігло по старому каменю, торкнулося стін, піднялося по різьблених колонах. У кімнаті ожили старі, майже стерті знаки, які відповіли на його магію.

Всередині Мирослави піднявся Слідовик, але не нападав. Він розслабився, зайнявши місце десь глибоко в тілі, ніби переконався, що загрози немає.

Тобто цей тобі подобається? – подумки звернулася вона до істоти.

Відповіді не було.

Мирослава опустила погляд на власні руки і застигла. На кінчиках її пальців проступило слабке фіолетове сяйво.

Дамір це побачив. Усмішка з його обличчя зникла.

– Леоро.

– Що?

Він підійшов ближче.

– Це я роблю? – спитала вона, роздивляючись руки.

– Схоже на те.

– Заспокоїв.

Дівчина підняла руку, і світло посилилося. Це не завдавало болю, навпаки – всередині прокинулося знайоме гаряче відчуття, яке повертало тілу сили.

– Раніше такого не було? – спитала Мирослава.

– Не в такому вигляді, – Торгальд відповів не одразу.

– Дуже змістовно.

— Я не люблю робити висновки, коли не маю достатньо фактів.

– От це вже хороша риса.

– У мене їх багато, – його очі знову зустрілися з її поглядом.

– Не сумніваюся.

– Досить, – різко втрутилася Вірена. – Це може бути наслідком гарячки. Магія Леори завжди була слабкою.

— Ви впевнені? – Дамір повільно повернув голову.

– Я жила поруч із нею.

– Це не відповідь.

Вірена замовкла, а Мирослава відчула, як усередині піднімається задоволення. Цей чоловік починав їй подобатися.

– Леді Леорі треба відпочити, – повторила Вірена. – Завтра буде складний день.

– Чому? – насторожилася дівчина.

– Лорд Марен Кастель прибуде завтра.

У грудях Мирослави щось боляче стиснулося. Тіло Леори видало чітку, неприємну реакцію – короткий спалах тривоги.

– Завтра? Він же мав приїхати пізніше.

– Ти пам’ятаєш? – Вірена примружилася.

Обережніше, – наказала собі Мирослава. Пам’ять Леори поверталася шматками, але дещо вже виринало само собою.

– Дещо пам’ятаю.

– Він вирішив не чекати.

– Яка честь.

– Марен твій наречений.

– Це я теж уже зрозуміла.

Дамір мовчав, але Мирослава помічила, як його обличчя змінилося при імені Кастеля. Ледь помітно, але цього виявилося достатньо.

– Ти його знаєш? – переключилася вона на мага.

– Звісно, лорд Торгальд знає Марена, – втрутилася Вірена.

– Я не тебе питаю, – відрізала Мирослава.

– Знаю, – повільно промовив Дамір.

– І?

– І нічого.

– Не люблю це слово.

– А я не люблю говорити зайве.

– Леоро, тобі справді час відпочити, – кинула тітка.

Мирослава подивилася на Даміра.

– Що ти знаєш про Марена Кастеля?

– Леді Вірено, залиште нас, – мовив Торгальд.

– Це мій дім!

– Взагалі-то мій, – тихо сказала Мирослава.

Повітря в кімнаті застигло. Вірена довго дивилася на неї, а потім різко розвернулася й вийшла, забираючи слуг.

Двері зачинилися.

– Ну? – Мирослава повернулася до чоловіка.

Дамір стояв біля каміна вже без усмішки.

– Не залишайся з Мареном Кастелем наодинці.

– Чому?

– Бо я так сказав.

– О, ні, – дівчина аж видихнула від обурення. – Оце взагалі не працює.

– Що саме?

– Оце твоє «я сказав».

– Я помітив.

Мирослава підвелася з дивана. Ноги ще були слабкі, але вони втримали її.

– Якщо вже налякав мене – пояснюй.

– Кастель не дурень і не безумець, – мовив Дамір після паузи. – Саме тому з ним небезпечно. Він має зв’язки при дворі. Більше, ніж повинен мати чоловік його становища. І дуже часто опиняється поруч із людьми, в яких починаються проблеми.

– Які проблеми?

– З магією. Зі спадкоємцями. З родом.

Серце Мирослави забилося швидше.

– Ти думаєш, що він причетний?

– Я думаю, що не люблю випадковостей, які повторюються.

– Скільки родів?

Дамір змінився в обличчі, дивившись на неї так, ніби вперше почув питання, яке справді хотів почути від спадкоємиці.

– Три.

– Арденвалі четверті?

– Можливо.

Мирослава повільно стиснула пальці. Дамір підійшов ближче, перекриваючи собою простір.

– Саме тому завтра не залишайся з Кастелем сама.

– Ти завжди так командуєш жінками?

– Тільки тими, які вперто лізуть туди, де можуть отримати ніж у спину.

– Тоді тобі справді буде зі мною важко.

– Я вже зрозумів.

Їхні погляди знову зустрілися, і Мирослава відчула, як між ними знову закручується те саме небезпечне, фізичне напруження.

– Дамір, – вона нахилила голову. – Якщо ти знаєш ще щось, не приховуй від мене.

– А ти розкажеш мені все, що знаєш?

Мирослава повільно видихнула, примружившись.

– Побачимо.

На його губах з’явилася коротка усмішка.

– Саме так я й думав.