Спочатку:
На сторінку книги
Мирослава мовчки допила каву й поставила чашку в мийку.
Коли Артем пішов у спальню вдягатися, вона ще кілька секунд стояла нерухомо, дивлячись у вікно. У склі відбивалася вона сама - гарна, зібрана, дорога, доглянута жінка. Така, якій заздрять. Така, про яку кажуть: “От кому пощастило, так пощастило".
Вона дивилася на власне обличчя і нічого не відчувала.
Абсолютно нічого.
І саме це лякало найбільше.
За пів години Мирослава вже була готова. Світлий брючний костюм, тонкий топ, підбори, годинник, сумка. Волосся лягло ідеальними хвилями по спині. Легка косметика підкреслювала природні лінії. Вона любила цю доглянутість. Любила, коли шкіра світилася здоров’ям, коли тіло тримало тонус, а одяг сидів бездоганно. Не для когось. Їй самій подобалося бачити в дзеркалі жінку, яка вміє про себе подбати.
ртем стояв у коридорі й затягував вузол краватки.
Мирослава глянула на нього краєм ока.
Красивий. Зручний. Правильний. Передбачуваний.
— Ти казав, що сьогодні пізно? - Вона спитала це спокійним, рівним тоном.
— Так. А що?
— Та нічого. Просто уточнюю чи правильно тебе почула.
Чоловік підійшов ближче, нахилився й коротко торкнувся її губ. Не пристрасно. Не ніжно. Так цілують жінку, з якою живуть занадто давно.
— Не дуйся, - кинув він.
Мирослава ледь підняла кутики губ.
— Я не дуюся. Іди вже, рятуй людей.
— А ти - їхні носогубки.
— Саме так.
Двері за ним зачинилися.
І квартира відразу стала тихішою.
