Раді Вас бачити!

Повернути тіло

Частина 2

За час перебування у цьому тілі Мирослава зненавиділа три речі: слабкість, довгі рукави та чужу звичку лежати тихо.

Після ранкового огляду вона змусила себе з’їсти кілька ложок прісної каші, випила ще води й хвилин десять просто сиділа біля вікна, вдихаючи чисте лісове повітря.

А потім сказала:

— Все, досить, – Мирослава різко опустила долоню на підвіконня.

Агнеса, яка саме складала на стільці чергове сукню, підняла голову.

 – Леді?

— Якщо я ще хоч день полежу так, як лежала, у мене скоро не тіло буде, а варена медуза. Рухаймося.

Покоївка застигла з одягом в руках. 

– Куди… рухаємося?

– Спочатку по кімнаті, – Мирослава звісила ноги з ліжка, відчувши, як коліна одразу відгукнулися дрібним тремтінням. – Потім подивимось. Не дивись на мене з таким виглядом, я не збираюся тікати в ліс. Мене доженуть на першому ж повороті.

Агнеса явно не вловила половини слів, але тон зчитала без помилок. Вона зробила крок уперед, простягаючи руки. 

– Леді, вам треба берегти сили.

– Я їх і бережу, – Мирослава вперлася п’ятами в холодну підлогу, зосереджуючись на диханні. – Саме тому й встаю. Атрофія мене тут швидше доб’є.

Один вдих, глибокий і повільний. Другий.

– Бачиш? – процідила вона крізь зуби, випрямляючи поперек. – Я ще не розсипалась.

– Ви дуже вперта, леді Леоро, – Агнеса напружилася, готова ловити її кожної миті.

– Дякую за комплімент.

Вона зробила перший крок. Дійшовши до дверей, Мирослава міцно сперлася долонею об дубовий одвірок. Перша маленька перемога. Ще вчора вона ледве тримала голову, а зараз дивилася у відкритий простір коридору.

Перед нею простяглася довга, освітлена високими вікнами галерея. У повітрі пахло бджолиним воском і холодним каменем. Дім був красивий. Занадто красивий для того, що в ньому насправді відбувалося.

— Я вийду, — сказала вона.

— Але…

– Агнесо, або я йду сама, або ти починаєш псувати мені терапевтичний ефект.

Покоївка стиснула губи й відступила, даючи дорогу.

Мирослава переступила поріг. Тут повітря здалося прохолоднішим. Більше простору. Її відразу злегка повело вбік. Після замкнених стін маєток ніби нагадував, який він великий і як легко в ньому загубитися, якщо проявляти слабкість і слухняність.

Вона зробила п’ять повільних кроків уздовж кам’яної кладки. Агнеса майже безшумно йшла слідом, підстраховуючи ззаду.

З-за повороту раптово з’явилися дві служниці. Одна тримала стопку чистої білизни, інша несла кошик із сушеною лавандою. Обидві завмерли на місці, побачивши господиню. На Мирославі не було важкого верхнього одягу, шнурованого корсета чи складних спідниць — лише легка домашня сорочка, розпущене волосся та босі ноги.

– Доброго дня, – спокійно промовила Мирослава, зафіксувавши їхній шок.

– Л-леді Леоро… – пробурмотіла старша.

– Так, це я, – Мирослава ледь помітно кивнула. – Не привид. Можна розходитися.

Агнеса за її спиною важко сковзнула поглядом по стінах. Молодша зі служниць витріщилася на відкриту шию та руки дівчини, після чого злякано опустила очі на підлогу.

– Вам… холодно буде, леді.

Мирослава глянула на свої пальці, потім згадала ті кілограми тканини, які зазвичай тягали на собі місцеві аристократки. 

– Якщо я зараз ще й улізу в п’ять шарів тканини, то знепритомнію прямо в тебе на очах. І це буде дуже незручно для нас обох.

Молодша дівчина розгублено кліпнула, не розуміючи значення слів, а старша швидко перевела погляд на Агнесу.

 – Леді Вірена казала…

– Леді Вірена може поки що не втручатися в мої стосунки з власними легенями, – відрізала Мирослава.

О, ось тепер тиша була прекрасна.

Молодша служниця зблідла, а старша поспіхом схилила голову.

Раптом потилицю Мирослави пронизав гострий, крижаний голчастий біль. М’язи вздовж хребта миттєво зсунулися в жорсткий вузол. Це був не звичайний спазм, а чіткий, майже тваринний сигнал небезпеки від Слідовика.

Вона пильно подивилася на старшу служницю. На перший погляд — звичайна покоївка з покірним обличчям та опущеними очима. Але внутрішня родова тінь буквально кричала: обережно.

Мирослава не видала свого хвилювання нічим, окрім міцнішого стискання пальців. 

– Ідіть, – її голос прозвучав рівно. – І не влаштовуйте тут паломництва. Я просто ходжу.

Жінки поспішно вклонилися й рушили далі. Проте старша, вже завертаючи за ріг, кинула назад надто короткий, гострий погляд.

– Оця, – тихо вимовила Мирослава, коли кроки названих гостей стихли.

– Що, леді? – так само пошепки запитала Агнеса.

– Оця, старша. Як її звати?

– Една.

– Я їй не довіряю. 

Агнеса помітно напружилася. 

– Чому? Вона працює тут з мого дитинства.

Мирослава повільно видихнула, розуміючи, що не зможе пояснити дію родової магії, яка щойно таврувала жінку як ворога. 

– Бо в неї очі не перелякані, Агнесо. Вона дивиться як наглядач, а не як прислуга. Такі люди не просто носять білизну. Вони носять плітки Вірені.

Покоївка промовчала.

Вони повільно дійшли до широкого стрілчастого вікна в кінці галереї. Мирослава сперлася ліктями об кам’яне підвіконня, даючи відпочинок ногам. М’язи тремтіли, спина нила, але під шкірою з’явилося чітке відчуття: кров почала рухатися швидше. Тіло згадувало, що таке жити.

Ти сильніша, – глибоко в підсвідомості ледь вловимо озвался Леора.

Мирослава скосила погляд на темне скло. 

– Ми сильніші, – тихо виправила вона.

Відповідь прийшла не одразу. Хвиля Леори здалася слабшою, дальшою, наче вона повільно відкочувалася в глибину, поступаючись місцем новій господарці.

– Леоро? – подумки покликала Мирослава.

У відповідь пролунала тиша. Залишився лише слабкий, ледь помітний відблисок емоції. Колишня власниця тіла більше не говорила фразами — її присутність згорталася. Тепер тримати удар доведеться самотужки.

З боку сходів почувся тупіт. На галерею вискочила Еміра, а за нею, важко дихаючи, піднявся Ерік. Обоє завмерли як укопані, побачивши сестру на ногах.

– Ти ходиш, – прошепотіла дівчинка, розкривши рота.

– Як бачиш, – Мирослава втомлено посміхнулася дітям. – Повільно, криво, але процес пішов.

Ерік зробив крок ближче, пильно вдивляючись у її обличчя. 

– Ти якась інша.

– Так, я вже чула це сьогодні від прислуги, – відгукнулася Мирослава. – У вас тут що, сімейна традиція - повторювати мені одне й те саме?

Еміра раптом тихо хихикнула, прикривши рот долонею.

Агнеса вперше за ранок полегшено перевела подих. Ще вчора ці діти сиділи під дверима, наче перед поминальним залом, а зараз у їхніх очах з’явився живий блиск.

– Тітка Вірена казала, що ти ще місяць не підведешся з ліжка, – Еміра підійшла ближче й обережно торкнулася пальцями сорочки сестри.

– Ну, у тітки сьогодні буде черговий невеликий привід для розчарування, – спокійно відповіла Мирослава.

Дівчинка засміялася відвертіше. Ерік залишався серйозним, але в його погляді з’явилося щось нове — надія. Діти вчилися по її обличчю, чи можна вже перестати боятися.

– Добре, малеча, слухайте сюди, – Мирослава випрямилася, попри втому в хребті. – Я жива. Я стою на ногах. І вмирати найближчим часом не планую. Тому припиняємо похоронні міни й дурні думки. Домовились?

Еміра кивнула миттєво. Ерік витримав коротку паузу й теж підтвердив згоду рухом голови.

Мирослава повернулася до покоївки, понизивши голос до шепоту. 

– А тепер головне, Агнесо. Ти пам’ятаєш ту відьму за лісом, про яку згадувала?

Жінка одразу напружилася й витріщилася на неї. 

– Леді…

– Потрібно вийти на неї. Сьогодні ж. Не через тиждень, не коли випаде нагода. Сходиш сама або відправиш когось із твоїх перевірених людей. Але так, щоб Вірена не дізналася навіть натяку.

Покоївка помітно зблідла, її пальці знову засіпали край фартуха. 

– Це небезпечно. Якщо нас помітять…

– А тут у нас, я дивлюся, безпечний курорт, – сухо обірвала її Мирослава. – Агнесо, я говорю серйозно. Мені потрібно з цією жінкою домовитися. Або вона таємно прийде сюди, або я, щойно зміцніють ноги, сама піду в той ліс.

– Ви не дійдете в такому стані.

– Я й не кажу, що прямо зараз. Тому ворушися.

Агнеса дивилася на неї довго, важко, наче намагалася розгледіти під знайомою шкірою когось зовсім іншого. Зрештою вона повільно схилила голову. 

– Я зроблю.

Еміра переводила зляканий погляд з однієї на іншу, не розуміючи деталей, але відчуваючи важливість моменту. Ерік, навпаки, зчитував ситуацію набагато глибше. 

– Ти їй довіряєш? – тихо спитав він.

Мирослава заплющила очі й прислухалася до внутрішнього холоду Слідовика. Родова тінь мовчала, не виказуючи жодних ознак тривоги поруч з Агнесою. 

– Я довіряю логіці, Еріку, – відповіла вона, дивлячись на брата. – Мені доводиться обирати не між добрим і поганим, а між шансом вижити й гарантованою отруєю в ліжку. Це спрощує вибір.

Діти, звісно, не зрозуміли половини, але суть вловили.

Мирослава відчула, як литка починає дрібно зрадницьки тремтіти. Сили закінчувалися. 

– Все, героїзм на сьогодні вичерпано. Повертаємося.

– Я допоможу, – Агнеса миттєво підставила плече.

– Тепер можна.

Тільки відчувши міцну руку покоївки під ліктем, Мирослава дозволила собі трохи розслабити м’язи. Вони повільно повернулися до кімнати. Жінка опустилася на ліжко вже без демонстрації сили, відверто вимагаючи відпочинку.

Вона лягла на подушки, зробила глибокий видих і закрила очі.

План було сформовано. Вода, рух, безпека дітей і лісова чаклунка. Жодного кроку без тверезого медичного розрахунку.

Мирослава провела язиком по сухих губах і ледь помітно посміхнулася. Вона засинала під тихий шум дерев за вікном, але цього разу більше не відчувала себе безпорадною жертвою обставин.