Спочатку:
На сторінку книги
— Відкрий вікно, - сказала Мирослава.
Агнеса здивовано підняла очі, застигши посеред кімнати.
— Леді, вам не можна на холод…
— Відкрий.
Не різко. Але так, щоб служниця зрозуміла, що це не прохання.
Жінка слухняно кивнула й поспішила до вікна. Важка залізна клямка скрипнула, масивна стулка піддалася не одразу, а потім у кімнату хлинуло нічне повітря. Холодне. Чисте. Живе.
Мирослава вдихнула на повні груди - і завмерла.
Це не було повітря київського ранку, яке пахло кавою та автомобільним бензином. І не лікарняний, стерильний холод реанімації. Тут пахло вологим каменем, прілим листям, глибокою землею, водою та дикими гіркими травами. Свіжість виявилася такою гострою, що під ребрами аж заболіло.
Вона повільно підвелася.
Тіло відразу нагадало про свій критичний стан: ноги слабшали, у голові шуміло, кожен рух давався з боєм. Але Мирослава все одно пішла вперед. Повільно. Тримаючись пальцями за стіну, щоб не втратити рівновагу. Агнеса відкрила рот, щоб її зупинити, але під жорстким поглядом леді так і не наважилася.
І правильно.
Мирослава дійшла до підвіконня, сперлася долонями об холодний камінь і просто заціпеніла.
Тепер це було видно остаточно.
За вікном лежав не її світ. Тепер це стало очевидно.
Унизу, далеко під крутим схилом, темнів густий масив. Не міський парк. Не сквер. Справжній прадавній ліс - глибокий, важкий, дикий. Далі тягнулися пагорби, один за одним, ніби хвилі застиглого зеленого каменю. А на самому горизонті висили синюваті скелі гостроверхих гір, майже розчинені в ранковому серпанку. Між ними куполом лежало небо. Величезне. Чисте.
Світло тут теж було іншим. Воно лягало на камінь, на верхівки дерев і на вузьку стрічку порожньої дороги так, ніби цей простір існував задовго до появи людей.
Мирослава дивилася, не кліпаючи. Вона не знала, скільки так простояла — хвилину чи більше, але під грудиною раптом защеміло так сильно, що довелося судомно ковтнути повітря.
— Господи. - ледве чутно злетіло з її губ.
Це не могло бути сном. Сни не мають такого фізіологічного запаху. Сни не дають такого справжнього холоду в легенях і не дряпають обличчя морозним протягом.
Мирослава відчула, як на очі раптом навернулися сльози. Не від жалю до себе і не від страху. Це був чистий шок людини, яку вирвали з одного життя і кинули в інше. У це небо. У цей ліс. У це чуже, зневоднене тіло. У цей будинок, де хтось спокійно й методично добивав її.
Вона різко заплющила очі, заганяючи слабкість назад. Розпускати нюні не час.
— Гарно, правда? - обережно озвалася Агнеса за її спиною.
Мирослава не відповіла одразу.
— Занадто. Аж зло бере.
Служниця тихо видихнула. На її обличчі промайнула тінь усмішки.
— Ви завжди любили це вікно, леді Леоро. Коли були зовсім малими, казали: якщо довго дивитися на ці гори, можна почути, як вони дихають.
Мирослава повільно повернула голову.
— Я так казала?
— Так.
У грудях знову ворухнулося дивне відлуння. Наче зовсім поруч, за тонкою плівкою підсвідомості, справжня Леора теж підійшла до цього підвіконня.
Мирослава відвела погляд від краєвиду й подивилася на двері. За ними все ще панувала тиша, але присутність дітей за тонким деревом відчувалася майже фізично. Близнюки чекали.
— Хай заходять, - тихо наказала Мирослава.
Агнеса злякано здригнулася, але більше не сперечалася. Вона підійшла до виходу і повністю відчинила важку стулку.
