Раді Вас бачити!

Коли за Віреною зачинилися двері, Мирослава трималася. Сиділа рівно, без жодного руху. Тільки потім тіло взяло своє.

Напруга спала так різко, що в очах на мить потемніло. Ноги стали ватяними, спина занила, м’язи налилися тупою слабкістю. У скронях пульсувало, в грудях лишилося дрібне неприємне тремтіння. Руки здавалися важкими, наче після фізичної праці.

— Ну клас, - тихо пробурмотіла вона, відкидаючи голову на спинку крісла. - Просто ідеально.

Агнеса стояла поруч і розгублено перебирала пальцями фартух.

— Леді…

— Не смикайся, - видихнула Мирослава із заплющеними очима. - Я не вмираю. Поки що.

Покоївка голосно ковтнула повітря.

— Ви так дивно інколи говорите. Я половини слів не розумію.

Мирослава підняла повіки й глянула на неї.

—О, повір, я сама себе зараз не дуже розумію. В яке пекло я взагалі влетіла…

Агнеса зависла. Останнє речення вона зчитала хіба що за похмурим тоном.

Мирослава повільно провела долонею по обличчю. Шкіра суха, стягнута, нездорова. Реальність навколо залишалася чужою, але тіло поступово звикало до нової господині. А господиня - до нього.

Боліло все. Ламало спину, тягнуло ноги, горіли скроні. Найбільше дратувала слабкість. Вона не могла просто встати і піти. Кожен рух доводилося відвойовувати.

Ти лізеш напролом, - тихо озвалося всередині.Мирослава не сіпнулася.

Мирослава навіть не сіпнулася. Вона лише скосила погляд на порожній куток.

А в тебе були кращі варіанти? - так само тихо спросила вона у порожнечі.

Агнеса здригнулася.

— Леді?

— Не тобі.

Покоївка промовчала.

Присутність Леори була слабкою, але чіткою. Щось середнє між чужою думкою і відлунням болю.

Обережніше, - знову прилетів внутрішній шепіт.

— Я й так обережна, — пробурмотіла Мирослава. — Наскільки можу в цьому дурдомі.

Від Леори накотилося щире нерозуміння. Я не розумію частину твоїх слів.

Мирослава ледь фиркнула. Повір, це я ще стримуюся.

Тебе не зрозуміють, - пролунало тихіше в голові Мирослави.

Ці слова влучили точніше. Мирослава підняла голову і подивилася на своє відображення у темному склі вікна.

А, тобто ще й язик треба фільтрувати, - сказала вона втомлено. - Ну супер.

Агнеса знову кліпнула на слові «супер».

Тут так не кажуть, - підказала Леора.

А як тут кажуть? - тихо запитала Мирослава. - Я що, тепер маю замість «Господи» говорити «Світла Мати»? Не нахабній. Краще допомагай мені, раз призвала. Зробимо вигляд, що я просто мовчала.

Від Леори прийшла слабка хвиля згоди. Це було настільки абсурдно, що Мирослава ледь не засміялася.

Прекрасно. Записала. Тут у нас Світла Мати, а замість зайвих слів краще взагалі мовчати.

Краще думати, перш ніж говорити.

Ну, це універсальна порада. Дякую, Леоро.

Вона знову потерла скроню. Думки ставали чіткішими. Галюцинація скасовувалася. Це реальність, і тут доведеться вчитися всього заново: як дивитися, як мовчати і як не видати себе.

Для свого світу Мирослава була нормальною. Для цього - прямою, занадто вільною і небезпечною. Саме тому Вірена так сіпнулася. Леора перестала бути зручною.

Мирослава повільно підвелася з крісла. Ноги одразу затремтіли, поперек відгукнувся гострим болем, але вона не сіла назад. Вона зробила крок. Потім ще один.

Покоївка рушила вперед, щоб підтримати її, але Мирослава виставила долоню.

— Не треба. Я сама.

Вона дійшла до підвіконня, сперлася руками об холодний камінь і почала глибоко дихати. Повільно. Прокачуючи повітря через слабкі легені.

Вона стояла. На своїх двох.

Леора відгукнулася тихо, майже здивовано. Ти не боїшся.

Мирослава вдивлялася в нічну темряву за склом.

Боюся. Просто не люблю, коли це помітно.

Всередині пройшла дивна тепла хвиля. Леора вперше не просто благала про порятунок - вона побачила в ній силу.

— Значить так, - Мирослава заговорила рівніше. - Я не обіцяю бути м’якою. Не обіцяю, що всім тут сподобаюся. Але я не дам цій жінці добити ні тебе, ні дітей.

Агнеса збоку напружилася. Вона явно не розібрала частину слів, але тон зрозуміла без помилок.

— Леді… - видихнула вона. - Ви… справді інша.

— Так, Агнесо, - Мирослава глянула на неї через плече. - І це наше єдине везіння.

Вона повернулася до вікна, розглядаючи чуже небо й ліс під ним.