Раді Вас бачити!

Частина 3

Короткий сон трохи відновив сили, хоч у суглобах усе ще крутило від важкої, в’язкої втоми. Голова нарешті стала ясною, а паніка минула, поступившись місцем сухому, майже хірургічному розрахунку. Вода, правильний рух, жодних сумнівних відварів із рук тітки й повний контроль над власною кімнатою.

 Ледь відчинилися двері, до кімнати швидким кроком зайшла Агнеса, а одразу за нею ступив чоловік років п’ятдесяти. Його сутулі плечі, скроні з сивиною та спокійний, виважений погляд одразу викривали людину, яка роками звикла бачити багато, але говорити лише за потреби.

Всередині коротко й чітко відгукнувся Слідовик, зчитуючи відсутність загрози.

– Це хто? – Мирослава перевела на нього запитальний погляд.

Агнеса нервово зімкнула пальці перед собою, крадькома озираючись на коридор.

– Це Остін, леді. Він керував господарством ще за вашого батька. Лорд Арденваль йому довіряв.

– Скоріше тим, хто вміє тримати язик за зубами, – спокійно додав чоловік, коротко схиливши голову.

Мирослава ледь підняла брову, роздивляючись нового гостя.

– Пам’ятаю. 

– Агнеса переповіла ваші прохання, леді. І про те, що допомога потрібна вхідними шляхами, а не через леді Вірену, – продовжив Остін.

– Саме так, – Мирослава хитнула головою, випереджаючи його застереження. – І якщо ти зараз почнеш моралі про небезпеку, то зеконом сили. Я чудово усвідомлюю ризики.

Чоловік затримав на ній пильний погляд, відзначаючи найменші зміни в міміці.

– Ви говорите зовсім інакше, ніж раніше. Впернено. Леді. 

Слова змусили Мирославу на мить занепокоїтися. Вона вже збиралася відповісти звичною різкістю, проте глибоко всередині ворухнувся тихо застережливий імпульс Леори, закликаючи шукати виваженіші формулювання.

— Останні події змушують мінятися надто швидко, – рівним тоном відповіла вона. – Отже, ти маєш якісь новини про жінку з лісу, чи ми просто вивчаємо одне одного?

— Маю, – Остін кивнув. – Я передав прохання через надійну людину. Вона знає, чия ви донька і що прагнете зустрічі. Проте в цей дім жінка не ступить.

– Цілком логічно, – усміхнулася Мирослава. – На її місці я б теж оминала це гніздо.

Леора знову дала про себе знати легким, майже невагомим спогадом про обережність, змушуючи Мирославу тримати тон у межах тутешніх пристойностей.

—Вона переказала конкретні слова, – продовжив Остін, не змінюючи виразу обличчя. – Якщо леді Арденваль справді хоче жити, хай знаходить сили й приходить сама. Ворожки не заходять у стіни, де пахне чужими чарами. 

У кімнаті запанувала тиша, порушувана лише уривчастим диханням Агнеси. Відповідь лісової чаклунки не залишала сумнівів: чаклунка діє жорстко, але професійно, бачачи дім наскрізь.

— Значить, розсудливості їй не позичати, – мовила Мирослава, прораховуючи наступні кроки. – Як до неї дістатися?

— Лише лісовою стежкою і тільки потай, – пояснив Остін. – Удень вас помітять люди Вірени.

— Зараз я й сотні метрів не пройду, – констатувала Мирослава, оглядаючи власні слабкі руки. – Спочатку відновлю тіло, а вже потім рушимо.

Агнеса з острахом переступила з ноги на ногу.

– Ви справді ризикнете йти до лісу, леді?

– Якщо ця жінка відмовляється заходити сюди, у неї є вагомі причини. І я хочу почути їх особисто.

– Я розвідаю маршрут і перевірю безпеку, – Остін знову вклонився. – А ви зараз усе більше нагадуєте свого батька. 

Згадка про лорда Арденваля змусила Мирославу затримати подих, але відповісти вона не встигла. З коридору донеслися квапливі кроки, і Агнеса миттю привідкрила двері, визираючи назовні. Поруч із служницею Едною крокував незнайомий чоловік у дорожньому вбранні.

– Хто це пройшов? – тихо спитала Агнеса, коли Една поверталася назад.

– Посланець від лорда Кастеля, – пошепки відповіла покоївка. – Його вже приймає леді Вірена. 

Повернувшись до кімнати, Агнеса з Остіном подивилися на Мирославу, чекаючи на рішення.

– Чудово, – Мирослава піднялася з ліжка. – Агнесо, допоможи мені з сукнею. Щось легке й пристойне. Я не збираюся вести перемовини в нічній сорочці, але й душитися в корсеті не планую. 

Втім, варто було їй зробити крок до шафи, як усередині спалахнув гострий, рваний імпульс Леори. Груди стиснуло від раптового огидного страху, а в голові виразно пролунав короткий благальний заклик про те, що їм не можна туди йти і не можна давати згоду.

– Це не Марен, – тихо заспокоїла вона спільне тіло. – Я все розумію.

На ім’я Кастеля Слідовик зреагував інакше. Не прямою смертельною загрозою, а відчуттям пастки. Гладка, визолочена, але міцна клітка, яка зачиниться безболісно й вже ніколи не випустить на волю. Цей стан викликав у пам'яті Мирослави спогади про Артема, його маніпуляції та зраду, від чого на душі стало гидко й нудотно. 

Швидко вдягнувши просте вбрання, Мирослава кинула швидкий погляд у дзеркало. Обличчя залишалося блідим, але в очах уже з’явилася твердість, якої тут давно не бачили.

– Леді, може, зачекаєте тут? – перелякано мовила Агнеса.

 – Якщо я не спущуся зараз, Вірена продасть їм вигадку про мою повну покірність, – відрізала Мирослава. – Я не для того виривалася з того світу, щоб мене знову обернули на безвольно ляльку.

Коли вони вийшли до малої вітальні, Вірена вже стояла біля каміна, випромінюючи холодну велич. Навпроти неї тримався юнак у багатому вбранні, стримано схиливши голову. Поява Мирослави стала для тітки неприємним сюрпризом: пальці Вірени на мить стиснулися, а на витонченому обличчі промайнуло явне роздратування.

– Леоро, – м’яко, але з прихованим тиском мовила Вірена. – Тобі варто було лишатися в ліжку. Я б усе владнала сама.

— Поки що я здана чути й говорити без посередників, – відповіла Мирослава, спокійно підходячи ближче. 

Молодий посланець підняв погляд, виказуючи щирий подив від її появи.

– Леді Арденваль, – він вклонився за всіма правилами етикету. – Лорд Марен Кастель переказує щирі вітання і радість з приводу вашого одужання. Він прагне особисто переконатися у вашому доброму здоров’ї. 

– Дуже зворушливо з його боку, – мовила Мирослава, зберігши нейтральний вираз обличчя.

— Лорд Кастель дбає про майбутнє, – швидко перехопила ініціативу Вірена. – Як і личить чоловікові, який незабаром візьме відповідальність за наш рід. 

Від цих слів Леора всередині знову стиснулася від жаху, проте Мирослава лише глибше вдихнула повітря, опановуючи чужі емоції.

– Передайте лорду Кастелю мою вдячність, – звернулася вона до гостей. – І проінформуйте, що моє відновлення триває. Повільно, але впевнено.

– Також лорд Кастель просив повідомити, що прибуде особисто найближчим часом, аби обговорити справи, важливі для обох родин, – додав посланець.

– Яка дивовижна квапливість, – куточками губ усміхнулася Мирослава.

Вірена ледь помітно звузила очі, відчувши прихований сарказм. 

— Марен турбується про те, що дійсно має значення. І тобі, Леоро, час думати про обов'язок, а не про власні примхи.

– Обов'язок тепер так називається? – Мирослава зустріла її погляд без тіні страху.

– А як інакше? – холодно відкарбувала тітка.

– Поки не впевнена. Але як тільки сформулюю, неодмінно вам повідомлю.

Посланець вдавав, ніби не помічає напруги, професійно зберігаючи вираз обличчя.

– Передайте лорду Кастелю головне, – порадила Мирослава напоследок. – Що я докладу всіх зусиль, аби не померти до його візиту.

У вітальні завмирає кожний звук. Посланець розгублено кліпає очима, Агнеса біля дверей затамувала подих, а Вірена повільно повертає голову, пропалюючи племінницю важким поглядом.

– Леоро.

– Що? Я ж лише пожартувала. Майже.

Остін, який спокійно стояв біля стіни в глибині зали, вчасно опустив обличчя, приховуючи стриману посмішку.

Коли посланець нарешті покинув дім, Вірена підійшла ближче, і її голос прозвучав тихим, небезпечним застереженням:

– Ти поводишся вкрай безрозсудно.

– Ні, – спокійно заперечила Мирослава. – Я лише починаю говорити від власного імені.

Тітка подивилася на неї без звичної маски удаваної турботи.

– Тобі варто бути обережнішою.

– Мені роками радили бути слухняною. Результат ви бачили вчора в коридорі. 

Вірена не знайшла що відповісти й просто розвернулася, виходячи з вітальні.

Повернувшись до своєї кімнати, Мирослава опустилася на край ліжка. Тіло відреагувало на напругу сильною втомою, ноги тремтіли, а в спині знову з'явився тупий біль. Проте замість очікуваного нападу слабкості під шкірою раптом розлилося дрібне, сухе тепло. Воно не палило, а швидко вирівнювало дихання та знімало спазм у грудях.

У Мирославі миттєво прокинувся професійний інтерес лікаря. Спостерігаючи за власними руками, вона помітила, як дрібне тремтіння пальців поступово зникає.

У той же момент у свідомості промайнув короткий спалах далекого спогаду.

Маленька дівчинка сидить на кам’яних сходах. Здерте коліно, кров, паніка. Поруч жінка - темне волосся, спокійні руки, м’який голос. Дуже красива. І чимось вона боляче нагадала Мирославі когось рідного, хоч та й не встигла зрозуміти - кого саме.

—Не плач, доню. У нашій крові живе повернення. Поки серце б’ється - тіло пам’ятає, як зростатися.

Мирослава різко вдихнула.

Спогад зник так само швидко, як і з'явився, залишивши лише тверде переконання, що фізична оболонка Леори володіє прихованим ресурсом регенерації.

Хіба це не чудо?

Але дуже схоже на той момент, коли організм перестає здаватися і вперто починає лагодити себе сам.

—Тобто ти хочеш сказати, - прошепотіла Мирослава, дивлячись у порожнечу перед собою, - що у вас тут тіло ще саме вміє збирати себе докупи?

Підвівшись на ноги, Мирослава зробила кілька впевнених кроків кімнатою. Тіло трималося краще, ніж кілька годин тому. Підійшовши до дзеркала, вона оглянула своє відображення: блідість нікуди не зникла, але в рисах обличчя вже не було мертвотної виснаженості.

Звернувшись до Леори всередині, Мирослава відчула лише порожнечу та слабкий, ледь помітний відгук. Дівчина відступала все глибше, залишаючи управління повністю їй.

— Добре, - сказала Мирослава вже спокійніше. - Отже, в нас є ще один сюрприз.

Вона глянула на себе в дзеркало довше.

Господи…

Світла Мати.

Куди я взагалі потрапила?

Що це за світ?

Що це за тіло?

І що тепер робити з усім цим?

Вона заплющила очі, намагаючись ще раз вловити це відчуття.

І на секунду справді вловила.

Це не просто тіло Леори.

Це її дар.

Не бити.Не палити. Не ламати.

Повертати.

Тягнути живе назад.

Повільно, важко, через силу - але тягнути.

Мирослава відкрила очі.

І навіть мимоволі підняла палець, ніби вже читала комусь коротку лекцію або збиралася складати план лікування.

—Значить так, - тихо сказала вона своєму відображенню. - Якщо це твоя магія, а я зараз у твоєму тілі, то ми будемо працювати разом. Бо мені, чесно, дуже не подобається здихати на чужих умовах.

Леора цього разу не відповіла.

Мирослава відчула це миттєво.

Порожнеча. Наче вона звернулася - а у відповідь уже тільки слабкий слід.

— Леоро? - тихо покликала вона.

Нічого. Просто дуже далекий відгук , як ехо.

І все.

Мирослава завмерла.

Оце їй не сподобалося.

Раніше Леора приходила частіше. Страхом. Підказкою. Ривком. А тепер ніби відступила ще далі.

— Світла Мати… - тихо видихнула вона. - Добре. Я зрозуміла.

Вона сперлася в стіл сильніше.

Тіло пам’ятало.

Дар прокидався.

Слідовик чув.

А Леора слабшала.

—Значить, тепер діємо самі, – тихо прошепотіла Мирослава своєму відображенню.

У двері постукали, і до кімнати увійшла Агнеса з підносом.

— Я принесла їжу, леді... – Служниця раптом зупинилася, здивовано роздивляючись її. – Ви виглядаєте інакше.

– Живіше? – уточнювала Мирослава.

– Так, набагато живіше.

Мирослава повела бровою.

— Отже, ми на правильному шляху, – Мирослава підійшла до столу. – Передай Остіну, щоб готував шлях. Ми підемо до лісової чаклунки раніше, ніж тітка вирішить привезти сюди нареченого. І нагадай мені детальніше, Агнесо... хто такий Дамір?