Раді Вас бачити!

Продовження

— Ми поговоримо на галереї. Двері залишаться відчиненими.

Його усмішка зникла. 

Я рушила першою.

Відкрита галерея виходила у двір. Тут було прохолодніше, а крізь кам'яні арки виднілися карети й слуги, які розвантажували речі гостей.

Марен пішов за мною. Дамір залишився біля входу. Я сперлася долонями на кам'яні перила. Після сходів ноги трохи тремтіли, але сідати перед Мареном не хотілося.

Він зупинився поруч. Вітер доніс до мене солодкуватий аромат лілій.

Я повернула голову.

Запах ішов від його камзола.

Цікаво..

– Ти б бодай переодягнувся після коханки, Марене, – мовила я, спираючись на кам'яний бар’єр.

Чоловік розгубився.

– Про що ти? Які коханки?

– Про чужі парфуми, – я зиркнула на нього. – Чи це нова мода при дворі?

Він почав щось плутано пояснювати про екіпаж і служниць, але його збентеження лише підтвердило мої здогадки. Я слухала.

Запах міг потрапити на одяг випадково. Але Марен помітно роздратувався через моє запитання.

Цікаво було б дізнатися, чому.

Я вже збиралася запитати ще дещо, коли Шукач насторожився.

Від арки до нас тягнулася тонка магічна нитка.

Я повернула голову. 

Дамір стояв біля входу. Два пальці торкалися скроні, а сріблястий відблиск його магії ледь помітно тремтів біля кам'яної колони.

Підслуховує.

От же нахаба!

Я втупилася в нього.

Дамір прибрав руку від скроні. Навіть не відвів очей.

– Чому ти постійно дивишся на Торгальда? – роздратовано запитав Марен, помітивши мій перегляд.

– Бо в мене є очі, – відповіла я.

– Ти моя наречена, Леоро, – він ступив ближче, зменшуючи гучність голосу до м'якого шепоту. – Заспокойся. Ти виснажена. Довірся мені, я візьму управління замком на себе, і тобі більше не доведеться ні про що турбуватися.

У цей момент я відчула, як до моїх думок намагається пробратися слабкий, липкий імпульс. Марен спробував приглушити мій опір м'яким навіюванням.

Мій Захисник відреагував раніше, ніж я встигла щось зробити. Чужий вплив уперся в невидиму перешкоду й обірвався.

Марен урвав фразу. Я подивилася йому в очі.

Ах ти ж паскуда.

Він щойно намагався зачарувати мене.

— Не треба, - сказала я.

— Чого?

— Робити вигляд, що я нічого не помітила.

Марен відступив на пів кроку.

— Ти говориш загадками.

— А ти щойно пропонував забрати в мене управління замком. Може, почнемо з цього?

— Я хочу тобі допомогти.

— Тоді допоможи мені залишитися його господинею.

Його обличчя напружилося.

– Наш шлюб був домовленістю мого батька, – мовила я. – Але я повнолітня. Це мій дім. І рішення про весілля прийматиму я.

– Твій батько дав слово! – витиснув він із люттю.

– Домовленості я пам’ятаю, але помирати заради них не збираюся.

Кастель стиснув зуби й відступив.

– Я хочу поговорити з Віреною.

– Поговори, – відповіла я. – Тільки не забудь, хто тут господиня.

Він швидко пішов геть, навіть не попрощавшись.

Дамір підійшов майже одразу.

– Ти навмисно його провокувала? – запитав чоловік.

– А ти навмисно підслуховував?

— Я робив свою роботу, – відповів чоловік. – Він спробував використати на тобі магію навіювання.

– Я помітила.

Я збиралася додати ще кілька гострих слів, але під сукнею раптом стало гаряче. Прихований камінь Арденвалів на грудях почав пульсувати пекучим теплом.

Раз. 

Другий.

Слідовик-Шукач усередині мене здригнувся, спрямовуючи увагу вниз — до двору, де слуги Кастеля розвантажували скрині з його екіпажу. Камінь чітко реагував на щось, що прибуло разом із гостями.