Спочатку:
На сторінку книги
КРОВ ВІДЧИНЯЄ ДВЕРІ
Мирослава
Старе крило зустріло нас сухим теплом.
Тут не смерділо гниллю, не висіло по кутках павутиння. Це була нежила частина маєтку, з якої просто раптово пішло життя. На високих стінах темніли портрети предків, виблискували клинки в різьблених піхвах, стояли шафи з важкими фоліантами.
Я розглядала гербові щити й ловила себе на думці, якою різною була ця родина.
Арденвалі ніколи не трималися однієї сили. Століттями тут спліталися лінії бойових руйнівників, лісових травників, цілителів і тих, хто вмів зберігати родинну пам’ять.
Леорин - Шукач повів далі, до масивних стулок із темного дуба без замкової щілини.
Я підняла долоню й торкнулася сухого дерева. Нічого не сталося. Двері лишалися глухими.
– Дозволь мені, – прошепотіла Еміра.
Дівчинка зробила крок уперед і поклала свою маленьку руку поруч із моєю. Камінь Арденвалів під моїм коміром миттєво став теплим, він ніби ожив. Важкі стулки здригнулися, всередині клацнув прихований механізм, і дерево повільно відійшло назад.
Дві живі крові нащадків. Батько запечатав це місце так, щоб жоден чужинець не увійшов без його кровних нащадків.
– Ходімо, – тихо мовила я, стискаючи її долоню.
Ми ступили всередину. Пам’ять Леори підказала одразу, що це спільний кабінет батьків. Довгий стіл, два крісла, полиці з сувоями. Тут усе лишилося недоторканим із дня смерті матері.
Шукач у моїх жилах закрутився, спрямовуючи погляд на стос пожовклих аркушів під важким преспап'є.
Я підійшла до столу й торкнулася верхнього аркуша. Фіолетові іскри зірвалися з моїх пальців, вбираючись у папір. Текст, прихований магічним чорнилом, почав повільно проявлятися між рядками звичайних господарських звітів. Рівний почерк батька.
Я вчитувалася у вицвілі слова, і моє тіло стискалося від напруги.
Він вів розслідування задовго до своєї загибелі. На сторінках були виписані дати й назви трьох інших давніх родів імперії. Один рід утратив спадкоємця за дивних обставин. Другий раптово позбувся магічного джерела. У третьому згасли діти із сильним спадковим даром.
А потім настала черга Арденвалів.
На полях чорніла жирна приписка батьківською рукою: «Це не війна. Хтось збирає те, що залишається після нас».
Він бачив закономірність. Він знав, що їх винищують методично.
Перегорнувши сторінку, я натрапила на уривок, написаний квапливо, з надривом.
«Після її смерті змінився камінь».
«Леора почала слабнути через кілька місяців».
«Не дозволяти дітям торкатися...»
Далі аркуш був вирваний , краї паперу потемніли від старого опіку.
– Леоро, – тихо покликала Еміра.
Я відірвала очі від записів.
– Що там, маленька?
Відповіді не було.
Дівчинка стояла біля протилежної стіни, приклавши обидві долоні до великого кам’яного панно з вибитим знаком роду.
Вона не плакала й не тремтіла. Дівчинка просто завмерла на місці. Її очі були широко розплющені, але зіниці дивилися кудись крізь стіни замку, у порожнечу.
– Еміро! – я кинулася до неї.
Дівчинка не поворухнулася. Її шкіра стала прохолодною, а повітря навколо неї ніби захиталося. Я завмерла, не вірячи, що таке ймовірне.
Щось велетенське, старе й важке почало повільно прокидатися просто під кам'яною підлогою кабінету, в якому ми знаходилися.
